Розділ 8 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МОРСЬКОГО ПРОСТОРУ

Розділ 8

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МОРСЬКОГО ПРОСТОРУ

§ 1

Міжнародне морське право

Значний масив звичаєво-правових і договірних норм, що регулюють міжнародно-правовий режим світового океану, дозволяє вести мову про міжнародне морське право. Предметом регулювання міжнародного морського права є порядок взаємовигідного використання державами світового океану в мирних цілях.

Міжнародне морське право спирається на ті самі принципи, що й загальне міжнародне право, але має і власні галузеві принципи: принцип свободи судноплавства у відкритому морі, непоши

рення державного суверенітету на відкрите море, принцип свободи досліджень і використання світового океану та деякі інші принципи.

Міжнародне морське право – одна з галузей міжнародного права, що динамічно розвивається. Деякі норми міжнародного морського права поширюються не тільки на держави, а й на міжнародні міжурядові організації, пов’язані з діяльністю у світовому океані.

§ 2

Виникнення та розвиток міжнародного морського права

Міжнародне морське право належить до найстаріших галузей міжнародного права. Ще в давнину виникали питання про порядок використання морського простору. Міжнародні договори, що торкаються морського права, відносяться до початку нової ери, а формування в цій галузі міжнародно-правових звичаїв, поза сумнівом, відбувалося значно раніше. У середні віки спроби великих морських держав встановити свій суверенітет над світовим океаном суттєво ускладнили всякі спроби міжнародно-правового регулювання користування морськими просторами1. Розвиток мореплавання поклав кінець тим вимогам і привів до утвердження в міжнародному звичаєвому праві протягом XVII– XVIII століть понять відкритого моря, територіального моря та вироблення основ їхнього правового статусу. На міжнародних конгресах ХІХ ст. та на морських конференціях початку ХХ ст. держави торкались переважно військового мореплавання та рідко звертались до загальних питань міжнародного морського права. Будівництво Суецького та Панамського каналів привело до укладання відповідних конвенцій. Певний внесок у розвиток морського права пов’язаний із боротьбою проти торгівлі невільниками та боротьбою з піратством.

Майже вся історія становлення міжнародного морського права пов’язана з міжнародно-правовими звичаями. Перша й успішна спроба широкої кодифікації міжнародно-правових норм про режим морського простору пов’язана з роботою І Конференції ООН з морського права. Її підсумком стало укладення 1958 р. чотирьох конвенцій із морського права: про відкрите море, про територіальне море та прилеглу зону, про континентальний шельф, про риболовлю й охорону живих ресурсів відкритого моря2. Лише трохи більше чверті держав відмовились від участі в цих конвенціях.

Прагнучи завершити кодификацію норм, що регулюють правовий режим морів і океанів, ООН стала центром для продовження переговорів на ІІ (1960) і ІІІ (1973–1982) конференціях з морського права за участю представників майже всіх країн світу. Результатом цієї роботи стало прийнят-

1 Наприклад, в кінці XV – на початку XVI ст. Іспанія заявляла про суверенітет на Тихий океан, Португалія – на Індійский океан, Венеці анськая республіка – на Адріатичне море, Генуезька республіка – на Лігурійське море.

2 Див.: Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 487–507.

тя 30 квітня 1982 р. Конвенції ООН з морського права1. Але в неї виявилась нелегка доля. Сподіваючись охопити всі найгостріші проблеми морського права й одночасно врахувати інтереси всіх, держави-участниці приймали текст так званими пакетами та використовували при голосуванні принцип консенсусу. У результаті Конвенція більше 12 років отримувала кількість ратифікацій, необхідну для набрання нею чинності2. Деякі положення Конвенції так і не отримали загального визнання. Зокрема, норми, що стосуються правового режиму морського дна як загального спадку людства (частина ХІ Конвенції), розцінені індустріально розвинутими країнами як неприйнятні. Набуття чинності Конвенцією з морського права 1982 р. для одних держав не припинило дії Конвенцій з морського права 1958 р. для інших держав. Тому у практичній діяльності необхідно визначати, норми якої з конвенцій держава визнає для себя в якості обов’язкових. Крім вказаних вище конвенцій із морського права міжнародно-правовий режим морських просторів регулює значна кількість багатосторонніх, двосторонніх, регіональних, спеціальних міжнародних угод.

§ 3

Поняття відкритого моря та його свободи

Чинне міжнародне право, безумовно, визнає існування відкритого моря як простору з особливим міжнародно-правовим режимом. Відповідно до ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р. термін «відкрите море» охоплює «всі частини моря, які не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави». У Конвенції ООН із морського права 1982 р. відкритим морем названі всі частини моря, «які не входять ні у виключну економічну зону, ні в тери-

1 Конвенція ООН з морського права 1982 р. // Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. – С. 90–114.

2 Конвенція ООН з морського права 1982 р. набула чинності 16 лис топада 1994 р. Україна не ратифікувала Конвенцію з морського права 1982 р.

торіальне море або внутрішні води будь-якої держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу» (ст. 86).

Становлення міжнародно-правової свободи відкритого моря відбувалося поступово. До часу першої кодифікації морського права в Конвенції про відкрите море 1958 р. були закріплені свобода судоходства, свобода риболовства, свобода прокладання підводних кабелів і трубопроводів, свобода польотів над відкритим морем. Конвенція допускає існування й інших свобод, «що визнаються відповідно до загальних принципів міжнародного права» (ст. 2). Конвенція ООН з морського права 1982 р. доповнила свободи відкритого моря двома новими: свободою будувати штучні острови та інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного права, і свободою наукових досліджень (ст. 87). Свободами відкритого моря можуть користуватися всі держави, незалежно від того, чи мають вони морське узбережжя.

Свобода судноплавства та свобода польотів над відкритим морем є найбільш повними в переліку свобод відкритого моря. Але, як і всі свободи відкритого моря, їх надають із врахуванням обов’язків держав дотримуватися певних правил. Так, здійснення судноплавства має бути підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у морі1. Польоти в повітряному просторі над відкритим морем здійснюються відповідно до норм міжнародного повітряного права2.

Свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода виникла як звичаєво-правова, держави активно користувались нею із середини ХІХ ст. У 1884 р. в Парижі була підписана перша багатостороння конвенція з охорони підводних телеграфних кабелів. Під час кодифікації міжнародного морського права свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода була закріплена в ст. 26 Конвенції про відкрите море 1958 р. і статтях 112–115 Конвенції ООН з морського права 1982 р.

1 Международные правила предупреждения столкновений судов на море. – М., 1982. – 84 с.

2 Див. Розділ 9.

Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря за межами континентального шельфу підводні кабелі та трубопроводи1. Ніхто не вправі заважати державі в реалізації нею цієї свободи. Вона ж, у свою чергу, зобов’язана належним чином брати до уваги вже прокладені по дну моря кабелі та трубопроводи, не перешкоджати їх ремонту і, по можливості, не перешкоджати свободі судноплавства та риболовства2. Прибережна держава за певними виключеннями не може перешкоджати прокладанню або підтриманню у справності іноземних підводних кабелів або трубопроводів на континентальному шельфі3. Визначення траси для проходження іноземних трубопроводів на континентальному шельфі здійснюється за згодою прибережної держави4. Розрив, пошкодження підводного кабелю або трубопроводу тягнуть відповідальність власника відповідно до міжнародного права та національного законодавства.

Свобода риболовства – це найдавніша та загальновизнана свобода відкритого моря. Масова експлуатація морських живих ресурсів привела до необхідності встановлення з початку ХХ ст. міжнародно-правових обмежень у галузі риболовства. Ці ж питання знайшли відображення під час кодифікації міжнародного морського права в 1958 і 1982 роках. Свобода риболовства означає, що всі живі ресурси відкритого моря знаходяться в загальному та рівному користуванні всіх держав світу. Міжнародні договори, що

1 У Конвенції про відкрите море від 29 квітня 1958 р. ця норма сфор мульована дещо інакше: «Кожна держава має право прокладати по дну відкритого моря підводні кабелі та трубопроводи» (п. 1 ст. 26) (Между народное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 495–504).

2 Там само. – Ч. 3 ст. 26; п. 2 ст. 79 Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. // Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. – С. 90–114.

3 Пункт 2 ст. 79 Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. // Там само. – С. 90–114. У ст. 4 Конвенції про відкрите море від 29 квітня 1958 р. ця норма викладена без урахування права прибережної держа ви захищати морське середовище від забруднення з трубопроводів (Меж дународное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 495–504).

4 Пункт 3 ст. 79 Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. // Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. – С. 90–114.

укладаються в галузі користування такими ресурсами, не можуть завдавати жодним чином збитків державам, що не беруть у них участь. Але у випадках встановлення в міжнародних договорах обмежень із метою збереження ресурсів держави повинні дотримуватися цих обмежень. Свобода риболовства не торкається особливого режиму риболовства у виключній економічній зоні.

В останні роки в міжнародному праві, особливо в Конвенції ООН з морського права 1982 р., свобода риболовства все більше розглядається крізь призму охорони тваринного світу. З цією метою на держави покладено зобов’язання зберігати та керувати живими ресурсами відкритого моря1, а також вживати щодо своїх громадян заходи з метою забезпечення збереження таких живих ресурсів2. Реально забезпечити ці положення Конвенції виявляється досить складно, оскільки практично вони не знаходяться в галузі ефективного міжнародного контролю. До того ж ця норма не має прямої дії. У зв’язку із цим достатньо згадати негативну позицію низки держав щодо міжнародних обмежень китового промислу.

§ 4

Прапор судна

Кожне судно, що знаходиться у відкритому морі, повинно мати прапор держави реєстрації або міжнародної організації. Прапор свідчить про національну приналежність судна. Умови та порядок надання судну прапора та права плавати під цим прапором належать до внутрішньої компетенції держави. У той же час надання прапора не може бути формальним актом і відповідно до міжнародного права тягне для держави певні обов’язки. Зокрема, між такою державою та судном має існувати реальний зв’язок. Держава зобов’язана ефективно здійснювати технічний, адміністративний, соціальний контроль над суднами, що плавають під

1 Конвенція ООН з морського права 1982 р., статті 118, 119.

2 Там само. – Ст. 117.

її прапором1. Плавання під різними прапорами, так само як і плавання без прапора, позбавляє судно можливості шукати захисту влади будь-якої держави або міжнародної організації.

Міжнародне право не пов’язує громадянство судновласника з прапором судна, що йому належить. У сучасному світі достатньо поширене плавання морських торгових судів під так званим зручним прапором, коли судновласники реєструють судна у країнах із найвигіднішим режимом оподаткування або із прийнятним трудовим законодавством2. Реєстрація судна в іноземній державі може мати політичні при-чини3. Держава, що надала судну «зручний» прапор, бере на себе всю відповідальність за таке судно4.

§ 5

Територіальне море

Як частина морського простору, на яку прибережна держава поширює свій суверенітет, територіальне море існує здавна. При визначенні кордонів територіального моря тривалий час діяла звичаєво-правова норма: влада прибережної держави закінчується там, де вона фактично не може бути підтримана5.Тому на практиці держави визначали зовнішню межу територіального моря по-різному. Наприклад, з появою вогнепальної зброї кордон нерідко встановлювали на відстані польоту гарматного ядра з берегової батареї. На кінець ХІХ ст. більшість держав дійшли більш-менш єдиної думки про тримільну ширину територіального моря та необхідність вирішення цього питання шляхом укладання міжнародних договорів.

1 Конвенція про відкрите море 1958 р., ст. 6; Конвенція ООН з морсь кого права 1982 р., ст. 82.

2 Однією з таких «зручних» країн є, наприклад, Панама.

3 Під час ірако-кувейтської війни 1991 р. в США проходила пере реєстрація суден, що плавали під прапором Кувейту.

4 Конвенція ООН з морського права 1982 р., ст. 94.

5 Мартенс Ф. Ф. Современное международное право цивилизованных народовъ: В 2 т. – СПб.: Типография А. Бенке, 1900. – Т. 1. – С. 371.

У чинному міжнародному праві поняття територіального моря наведене в Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. і в Конвенції з морського права 1982 р.: «Суверенітет прибережної держави поширюється за межі її сухопутної території та внутрішніх вод, а в разі держави-архіпелагу – його архіпелажних вод, на прилягаючий морський пояс, що називається територіальним морем» (п. 1 ст. 2)1. Ширина територіального моря може бути не більше, ніж 12 морських миль. Переважна більшість держав світу, включно з Україною, дотримуються цієї норми.

Ширину територіального моря виміряють від вихідної лінії в бік відкритого моря за правилами, встановленими в міжнародному праві. Це може бути або лінія найбільшого відливу вздовж берега2, прямі вихідні лінії, що з’єднують точки, які максимально виступають у море, там, де берегова лінія глибоко порізана та звивиста або де є вздовж берега в безпосередній близькості до нього ланцюг островів, за наявності вкрай непостійної берегової лінії і в інших випад-ках3 вихідна лінія, проведена по зовнішній межі внутрішніх морських вод4 або поперек гирла ріки, що безпосередньо впадає у море5.

Ще одним важливим питанням, урегульованим міжнародним правом у правовому режимі територіального моря, є право мирного проходу. Мирним проходом називається плавання через територіальне море суден іноземних держав із метою: а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води, не стаючи на рейді або біля портової споруди за межами внутрішніх вод; б) пройти у внутрішні води, вийти з них, стати на такому рейді або у такої портової споруди. Прохід

1 Визначення територіального моря в Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. (ст. 1), не згадує держави-архіпелаги та їхні води.

2 Конвенція про територіальне море та прилеглу зону 1958 р., ст. 3; Конвенція ООН з морського права 1982 р., статті 5, 9.

3 Там само. – Статті 4, 7.

4 Там само. – Статті 5, 8.

5 Конвенція ООН з морського права 1982 р., ст. 9.

має бути неперервним і швидким. Однак прохід включає зупинку та стоянку на якорі, але лише настільки, наскільки вони пов’язані зі звичайним плаванням або необхідні внаслідок непереборної сили, біди або з метою надання допомоги особам, суднам чи літальним апаратам, що знаходяться в небезпеці або зазнали катастрофи1.

Прохід визнається мирним, якщо не порушує мир, добрий порядок або безпеку прибережної держави, яка, у свою чергу, вправі вжити заходи, аби не допустити прохід, який не є мирним. Види діяльності, які відповідно до міжнародного права є порушенням миру, доброго порядку або безпеки прибережної держави, перелічені в ч. 2 ст. 19 Конвенції з морського права 1982 р.

Правом мирного проходу користуються судна всіх держав, і прибережна держава не повинна цьому перешкоджати, за виключенням випадків порушення встановлених міжнародним правом правил такого проходу. Прибережна держава вправі установлювати в територіальному морі морські коридори для проходу судів або схеми руху. Із суден, що виконують мирний прохід, можуть бути стягнуті тільки збори за надання конкретних послуг.

§ 6

Внутрішні морські води

Внутрішні морські води складаються з усіх вод, розташованих у бік берега від вихідних ліній, від яких відраховують ширину територіального моря2. Вони складаються з вод бухт, заток, лиманів, губ, морських портів, історичних вод. Внутрішні морські води є частиною території держави та знаходяться під її суверенітетом.

1 Там само. – Ст. 18. Норма ч. 2 ст. 18 Конвенції ООН з морського права 1982 р. в Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. відсутня.

2 Конвенція про територіальне море та прилеглу зону 1958 р., ст. 5; Конвенція ООН з морського права 1982 р., ст. 8.

§ 7 Прилегла зона

Прилегла зона – це район морського простору, прилеглий до зовнішньої межі територіального моря. Прибережна держава має право встановлювати прилеглу зону шириною не більше 24 морських миль від вихідних ліній, від яких здійснюється відлік ширини її територіального моря.

Відповідно до міжнародного права прилеглу зону можна створювати в цілях контролю, необхідного: а) для запобігання порушень митних, фіскальних, іміграційних або санітарних законів і правил прибережної держави в межах її території або територіального моря; б) для покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, скоєних в межах її території або територіального моря. Відповідні норми є і в Конвенції про відкрите море 1958 р. (ст. 24), і в Конвенції ООН з морського права 1982 р. (ст. 33). Приймаючи рішення про створення прилеглої зони, прибережна держава на свій розсуд визначає її вид. Вона може бути митною, фіскальною, імміграційною або санітарною. У прилеглій зоні військові судна прибережної держави або її спеціальні судна, що виконують прикордонні, митні, фіскальні, імміграційні або санітарні функції, вправі за наявності підстав зупиняти іноземні невійськові судна, перевіряти документи й оглядати суднові приміщення, вживати заходи, передбачені законодавством прибережної держави.

§ 8

Правовий режим виключної економічної зони

Поява виключної економічної зони пов’язана з давнім прагненням держав встановити риболовні зони, що виходили б за межі територіальних вод. Дві справи, які розглядав із цього питання Міжнародний Суд (Велика Британія v Норвегії 1952 р. і Велика Британія v Ісландії 1974 р.), завершились визнанням права держави створювати 12-миль-ну риболовну зону. Ситуація особливо загострилась в 70– 80-ті роки ХХ ст., коли деякі держави, що розвиваються, під приводом захисту своїх рибних ресурсів об’явили в односторонньому порядку про значне розширення територіальних вод1. Інші держави відмовились визнати це рішення. У результаті в Конвенції ООН з морського права 1982 р. з’явився компроміс у вигляді виключної економічної зони, який отримав широке визнання в міжнародному морському праві.

Конвенція з морського права 1982 р. визначає виключну економічну зону як «район, що знаходиться за межами територіального моря та прилягає до нього» (ст. 55), шириною не більше «200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря» (ст. 57). Прибережна держава відповідно до міжнародного права отримує не повний суверенітет над виключною економічною зоною, а «а) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як живих, так і неживих – у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і у відношенні інших видів діяльності з економічної розвідки та розробки вказаної зони, таких як виробництво енергії шляхом використання енергії води, течії та вітру; б) юрисдикцію, передбачену у відповідних положеннях цієї Конвенції, у відношенні: i) створення і використання штучних островів, установок і споруд; ii) морських наукових досліджень; iii) захисту та збереження морського середовища; в) інші права й обов’язки, передбачені в цій Конвенції» (ст. 56).

Прибережна держава визначає допустимий улов живих ресурсів у своїй виключній економічній зоні та забезпечує, щоб стан живих ресурсів у такій зоні не піддавався небезпеці в результаті надмірної експлуатації. Вона має право споруджувати та дозволяти спорудження, експлуатацію та

1 Ангола зробила спробу розширити свої територіальні води до 20 морських миль, Мадагаскар – до 50, Мавританія – до 70, Габон – до 100, Сенегал – до 150, Панама, Сальвадор, Нікарагуа, Бразилія, Гвінея, Гана, Конго, Сомалі та ін. – до 200 морських миль.

використання штучних островів, установок і споруд для економічних цілей (п. 1 ст. 60).

Визначаючи права й обов’язки прибережної держави, Конвенція з морського права 1982 р. встановлює права й обов’язки інших держав у виключній економічній зоні, а саме свободу судноходства, польотів, прокладання підводних кабелів і трубопроводів, інші з погляду міжнародного права правомірні види використання моря (п. 1 ст. 58). Іноземна держава зобов’язана враховувати у виключній економічній зоні права та дотримуватись законів прибережної держави, а прибережна держава – враховувати права іноземної держави у виключній економічній зоні (п. 2 ст. 56).

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне законодавство про виключну економічну зону, яке відповідно до Конвенції з морського права 1982 р. має бути сумісним з її нормами. В Україні прийнято Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України»1. Кримінальним кодексом України в ст. 249 встановлена кримінальна відповідальність за незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом.

§ 9

Континентальний шельф

Континентальний шельф є одним із найбагатших районів світового океану. Тут виловлюють близько 90 % відсотків риби, тут розташовані багатющі запаси корисних копалин, у тому числі нафти та газу. З появою в середині ХХ ст. технологій добування корисних копалин із дна моря деякі держави спробували односторонньо поширити свій суверенітет на райони шельфу2. Це породило численні територіальні

1 Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р. № 162/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 21. – Ст. 152 (з подальшими змінами та доповненнями).

2 Одними з перших таку заяву зробили 1945 р. Сполучені Штати Аме рики. Пізніше свій суверенітет на 200-мильну зону морського дна про голосили декілька латиноамериканських держав. Серйозні міждержавні спори викликали розподіли шельфу в Балтійському та Північному морях.

спори між державами1. У 60–90-ті роки ХХ ст. ці держави уклали біля ста міжнародних угод про розмежування шельфу. Проблема делімітації континентального шельфу час від часу продовжує виникати в міждержавних відносинах, незважаючи на те що міжнародно-правові норми в цій області кодифіковані, у тому числі в загальному міжнародному праві, в Конвенції про континентальний шельф 1958 р. і в Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний шельф – це морське дно та надра підводних районів, що простягаються за межі територіального моря на всьому протязі природного продовження його сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відліковується ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простягається на таку відстань. Підводна окраїна материка доходить до глибоководного дна океану та складається з шельфу, схилу і підйому, а також включає в себе продовження континентального масиву прибережної держави, що знаходиться під водою. Якщо підводна окраїна знаходиться далі 200 миль, зовнішня межа може простягатися на відстань до 350 морських миль від ліній, від яких відліковується територіальне море, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати. Відстань у 350 миль поширюється також на межу шельфу на підводних хребтах (ст. 76).

Конвенція про континентальний шельф 1958 р. давала дещо інше визначення шельфу2. Однак обидва ці визначен-1 Деякі з найсерйозніших спорів дійшли до Міжнародного Суду (North Sea Continental Shelf Cases. // I.C.J. Rep. 1969. P. 3; Continental Shelf (Tunisia v Libya) Case. // I.C.J. Rep. – 1982. – P. 18; Continental Shelf (Libyan Arab Jamahiriya v Malta) Case. // I.C.J. Rep. – 1985. – P. 13), рішення якого, поза сумнівом, відбились на існуючих у міжнародному праві підходах до делімітації континентального шельфа.

2 У Конвенції про континентальний шельф 1958 р. шельф визначений як «a) поверхня та надра морського дна підводних районів, що прилягають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 м або, за цією межею, до такого місця, до якого глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів; б) поверхня та надра подібних підводних районів, що прилягають до берегів островів», ст. 1.

ня, як і інші, що зустрічаються в міжнародних угодах, є суто правовими та відрізняються від географічного поняття континентального шельфу як материкової відмілини, що прилягає до берегів суші та має з нею спільну геологічну будову. Відповідно, у природі розміри шельфу можуть суттєво коливатися: від декількох миль біля західного узбережжя США до площі всього дна Північного моря.

Закріплюючи права прибережної держави на шельфи, Конвенція з морського права 1982 р. в багатьох речах повторює положення Конвенції про континентальний шельф 1958 р. Держави, як і раніше, не поширюють на шельф повного суверенітету, а мають певні суверенні права «з метою розвідки та розробки його природних ресурсів»1. Ці права часто називають виключними, бо ніхто і ні за яких умов не вправі здійснювати таку діяльність без згоди прибережної держави. Вона має також виключне право дозволяти та регулювати виробництво будь-яких бурильних робіт на шельфі, незалежно від їхньої мети2. Прибережна держава вправі створювати на шельфі штучні острови, установки та споруди і встановлювати навколо них зони безпеки шириною до 500 метрів3.

Права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового статусу ні покриваючих шельф вод, ні повітряного простору, що знаходиться над ними.

Розмежування континентального шельфу суміжних або розміщених одна проти іншої держав здійснюють шляхом укладання міжнародних угод.

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне законодавство про континентальний шельф. В Україні ст. 244 Кримінального кодексу України встановлена кримінальна відповідальність за порушення законодавства про континентальний шельф України.

1 Конвенція про континентальний шельф 1958 р., ст. 2; Конвенція ООН з морського права 1982 р., ст. 77.

2 Конвенція ООН з морського права 1982 р., ст. 81.

3 Там само. – Ст. 80.

§ 10 Морське дно

Морське дно становить все більший інтерес для держав. Частково цей інтерес був задоволений визнанням у міжнародному праві деяких прав держав на континентальний шельф. Про режим морського дна за межами шельфу домовитися виявляється значно складніше. Проблема полягає в тому, що високорозвинуті держави, яких меншість, вже приступили до експлуатації ресурсів морського дна та розглядають таку діяльність у межах свободи відкритого моря. Держави, які за рівнем розвитку не спроможні мати або користуватися технологіями освоєння морського дна, а їх більшість, наполягають на встановленні для нього особливого правового режиму. Саме під впливом цієї більшості 1970 р. Генеральна Асамблея ООН рекомендувала виробити для нього спеціальний правовий режим1. Це питання стало одним з центральних на ІІІ Конференції ООН з морського права.

Простір, що охоплює дно морів та океанів і його надра за межами дії національної юрисдикції, називають міжнародним районом морського дна, а за термінологією Конвенції з морського права 1982 р. це «район». Встановлений у Конвенції режим району є спробою знайти компроміс між економічно розвинутими країнами та країнами, що розвиваються. Однак відсутність під Конвенцією підписів найбільших індустріальних держав робить проблематичним функціонування всього механізму користування районом.

§ 11

Міжнародні протоки

Протоками вважають природні морські протоки, що з’єднують частини світового океану. Протока може бути розташована на території або однієї (Босфор, Дарданелли), або двох держав (Гібралтар, Ла-Манш). Якщо протока зна-

1 Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2749 (XXV). // Док. ООН A/ Res. 2749 (XXV), 17 грудня 1970 р.

ходиться на міжнародних морських або повітряних шляхах, для неї може бути встановлений міжнародно-правовий режим користування. Такий режим можуть визначати міжнародні договірно-правові або звичаєво-правові норми.

За загальним правилом у міжнародних протоках визнається принцип свободи судноплавства і повітряних польотів (Гібралтар, Ла-Манш, Магелланова протока). Після прийняття Конвенції про територіальне море та прилеглу зону ця норма отримала договірне закріплення. У Конвенції з морського права вказано, що всі судна та літальні апарати користуються правом транзитного проходу, який становить собою здійснення свободи судноплавства і польоту з метою безперервного та швидкого транзиту через протоку між однією частиною відкритого моря або виключної економічної зони та іншою частиною відкритого моря або виключної економічної зони. При здійсненні проходу через протоку судна та літальні апарати мають утримуватися від будь-якої діяльності, окрім тієї, яка притаманна звичайному порядку безперервного та швидкого транзиту. Прибережні держави вправі встановлювати правила судноплавства у протоці, навантаження та розвантаження, приймати норми про охорону вод від забруднення, заборону риболовства й ін. На прибережній державі лежить обов’язок вживати заходи для забезпечення безпеки судноплавства у протоці.

Міжнародним правом можуть бути встановлені обмеження свободи судноплавства через протоку. Для цього необхідне укладання спеціальної міжнародної угоди. Такі угоди укладені, наприклад, щодо чорноморських (Конвенція про режим проток 1936 р.)1 і балтійських проток (Копенгагенський трактат 1857 р.).

§ 12

Міжнародні канали

Морськими каналами називають штучні водні шляхи, що з’єднують частини світового океану. Канал зазвичай

1 Див.: Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 508–514.

розташований на території однієї держави та знаходиться під її суверенітетом. Тому базовими у встановленні режиму користування морськими каналами є національні закони1. Однак будівництво міжнародних морських каналів початково служить полегшенню міжнародного судноплавства, тому для них крім національного може бути встановлений і міжнародно-правовий режим користування: по Суецькому каналу (Константинопольська конвенція 1888 р.); по Панамському каналу (Угоди про Панамський канал 1977 р.); по Кільському каналу (визнаний міжнародним за Версальским договором 1919 р.); по Сайменському каналу (Договір про передачу в оренду Фінляндській Республіці радянської частини Сайменського каналу й острова Малий Висоцький 1962 р.).

За загальним правилом у каналах визнається свобода торгового судноплавства, а зона каналу підлягає демілітаризації та нейтралізації. Держави – власниці каналів встановлюють правила судноплавства по каналу, запроваджують необхідні збори, а також мають право встановлювати правила перевезення небезпечних вантажів (Суецький канал), судноплавства іноземних військових суден (Кільський канал, Корінфський канал, Сайменський канал), загальні обмеження з метою забезпечення експлуатації каналу (Кільський канал) або в інтересах власної безпеки (Сайменський канал). За домовленістю між заінтересованими державами можуть бути визначені взаємні обов’язки з підтримання каналу в робочому стані (Сайменський канал).

§ 13

Питання про міжнародно-правовий режим Арктики

Арктика є одним із найбільш важкодоступних просторів Землі. Більша частина Арктики ніколи не була постійно заселена, і люди довго не могли приступити до її освоєння.

1 Правовий режим Корінфського каналу встановлений виключно на основі внутрішнього законодавства Греції.

Тому більшість прийнятих державами актів суверенітету щодо Арктики та розташованих тут островів довгий час були не більше ніж формально необхідними.

Початок ефективного освоєння північних просторів на межі ХІХ—ХХ століть привів до виникнення територіальних спорів про приналежність арктичних островів (архіпелаг Шпіцберген), а пізніше – до спроб деяких приарктичних держав проголосити суверенітет над значними просторами Арктики шляхом створення так званих полярних секторів1. Ідею Радянського Союзу встановити кордони «полярного сектора» 1985 р. підтримала Канада. Російська Федерація також вважає за необхідне проведення кордонів арктичного сектора і тим самим претендує на встановлення над ним свого суверенітету.

Поширення державного суверенітету на морські простори Арктики за межами територіальних вод і виключної економічної зони не можна вважати правомірним. Міжнародно-правовий режим відкритого моря, як такий, що не підлягає державному привласненню, є загальновизнаним і в загальному, і в конвенційному міжнародному праві2. Кліматичні умови Арктики, що технічно ускладнюють користування свободами відкритого моря в Північному Льодовитому океані, не можуть служити підставою для перегляду його статусу. Більшість держав, у тому числі чотири з шести приарктичних (Данія, Швеція, Норвегія, США), утримуються від визнання секторального поділу Арктики.

1 1926 р. про свої суверенні претензії на арктичний сектор заявив Радянський Союз.

2 «Відкрите море відкрите для всіх націй, і ніяка держава не вправі претендувати на підкорення жодної частини його своєму сувереніте ту» (cт. 2 Конвенції про відкрите море від 29 квітня 1958 р. // Между народное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 495–504). «Жод на держава не має права претендувати на підпорядкування якої б то не було частини відкритого моря своєму суверенітету» (ст. 89 Кон венції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. // Міжнародне пра во в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. – С. 109).

< Попередня Наступна >

Радник