Радник

---

Розділ 2

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

§ 1

Періодизація історії міжнародного права

Питання про періодизацію історії міжнародного права пов’язане з вирішенням найважливіших проблем теорії права, таких як поняття права, його походження, система права. Тому в міжнародно-правовій доктрині існує чимало підходів до того, яким чином слід представляти історію міжнародного права. Великий інтерес викликало питання про періодизацію розвитку міжнародного права у держав­них ідеологіях, що взагалі розглядали вчення про право як найважливішу арену ідеологічної боротьби. Саме в такій си­туації опинилася вітчизняна наука міжнародного права. Ідеологічний тиск тривалий час змушував її залишатися в рамках марксистсько-ленінського вчення про формаційну періодизацію загальної історії, у тому ч

ислі й історії роз­витку міжнародного права, у якій виокремлювали міжна­родне право рабовласницької формації, феодалізму, капі­талізму, перехідного періоду, соціалістичне міжнародне право. До того ж формаційний підхід навіть в історичній науці є дискусійним. Що ж стосується міжнародного пра­ва, то становлення й розвиток багатьох із його принципів і норм ніяк не може бути пов’язаний із так званими форма­ціями. Більше того, як свідчать авторитетні дослідження, формації в чистому вигляді в історії ніколи не існували. Тому було б помилкою шукати джерела чи особливості міжнародно-правових норм у тих чи інших формаціях і при­в’язувати періодизацію до формацій.

Будучи частиною всесвітньої історії, історія міжнарод­ного права має все ж таки власну періодизацію. Це пов’яза­но з особливостями виникнення та становлення його прин­ципів, інститутів, норм, що зробили вирішальний вплив на розвиток міжнародного права загалом. З цього погляду особ­ливе значення для періодизації мають такі події всесвітньої історії, які в історії людства виявилися поворотними або спричинили кардинальну переоцінку людьми смислу сво­го існування на Землі та домінуючих у соціумі цінностей. Аналіз історії міжнародного права під таким кутом зору приводить до висновку, що подібних подій в історії людства було небагато. У масштабах людської цивілізації всього кілька разів відбувалася радикальна зміна світового право­порядку. Така періодизація далеко не завжди збігається із формаційною періодизацією міжнародного права. При цьо­му етапи історії розвитку міжнародного права можуть істот­но відрізнятися за тривалістю, що пов’язано із прискорен­ням динаміки міжнародно-правових відносин. Як свідчить історія, розвиток міжнародного права лише у планетарно­му масштабі виявився поступальним. На окремих етапах часто був очевидним регрес. Найбільш динамічно міжнарод­не право розвивалося починаючи з ХХ ст.

Найбільш прийнятною можна вважати таку періодиза­цію міжнародного права:

I.   Від найдавніших часів до Вестфальського конгресу (1648).

II.  Від Вестфальського конгресу до епохи Великої фран­цузької революції (межа ХVІІІ—ХІХ століть).

III. Від епохи Великої французької революції до створен­ня Версальської системи (1919—1939).

IV. Від створення Версальської системи до наших днів (сучасна епоха):

а) Версальська система (1919—1939);

б) міжнародне право періоду протистояння тоталітариз­му та демократії (1945 — кінець 80-х років);

в)  міжнародне право часів переходу до поліцентризму (з кінця 80-х років ХХ ст. до наших днів).

§ 2

Розвиток міжнародного права від найдавніших часів до Вестфальського конгресу

Становлення міжнародного права, як і права загалом, відбувалося з найдавніших часів. Уже на етапі родопле­мінних відносин стали формуватися норми, що мали істотне значення для розвитку міжнародного права. Такі положення, як обов’язок дотримувати слово, навіть дане ворогові, чи рівність сторін у спорі, мають найдавніше по­ходження. Причому вже тоді виконання багатьох норм спиралося на досить жорсткий соціальний примус. Без­глуздо було б проводити паралелі між стародавнім і су­часним правом і знаходити переваги останнього в наяв­ності державного примусу. Слід визнати безсумнівне значення праправа й саме від нього вести відлік міжна­родного права1. Хоча, звісно, споконвічно не було ніяко­го розподілу права на міжнародне та внутрішнє (що зай­вий раз підтверджує наявність загальних соціокультурних коренів). Саме в цей період виникли ті первинні правові змісти, що згодом збереглися й у міжнародному, і у внутрішньому праві й одержали назву загальних прин­ципів права.

Розвиток міжнародного права в перший і найдовший період його історії відбувався на основі переважно недовго­вічних, хоча нерідко дуже активних зв’язків між держава­ми, чиї інтереси до міжнародного спілкування були обме­жені питаннями війни та миру. Більшість держав прагну­ли створити світові імперії, що робило для них безглуздою побудову тривалих і стабільних міжнародно-правових відносин. Саме тому держави підтримували лише ті відно­сини, що обслуговували їхні тимчасові зовнішньополітичні

1 Такий підхід отримує все більше визнання в доктрині (див.: Курс международного права. В 7 т. — М.: Наука, 1989. — Т. 1. — С. 31), у тому числі у вітчизняній (Черкес М. Ю. Міжнародне право. — К.: Знан­ня, 2003. — С. 21—2).

інтереси: організацію зовнішніх зносин, правила війни, порядок захоплення територій, ведення про це переговорів і закріплення їх результатів у договорах, правила вирішен­ня міждержавних суперечок.

Міжнародне право цього періоду було переважно регіо­нальним. Воно розвивалося самостійно в середземноморсь­кому (переважно європейському) та в індокитайському ре­гіонах. Так само відокремлено воно розвивалося згодом і в інших регіонах, залишаючись до часу відносно ізольованим від найдавніших центрів цивілізації — у Східній Європі, Центральній і Південній Америці, Центральній Африці. Через відсутність єдиних міжнародних відносин не було потреби у створенні єдиного міжнародного права. Тому нія­ких зусиль для його створення в той час ніхто і не докла­дав. Взаємний вплив регіональних міжнародних правопорядків був епізодичним і мінімальним.

Проте саме в цей період становлення міжнародного пра­ва були закладені його підвалини, а між державами підтри­мувалися ефективні для того часу міжнародно-правові відносини. Головним їхнім недоліком була абсолютна та ніким не контрольована влада держав у міжнародних відно­синах, що робило міжнародне право дуже слабким. Війни велися безперервно. Сила була основним і найголовнішим засобом розв’язання міжнародних спорів. Прагнення про­тистояти цілковитій анархії в міжнародних відносинах при­звело в Європі до скликання з ініціативи католицької цер­кви починаючи з ХІІ ст. низки всесвітніх конгресів. Їхня робота залишалася в основному безрезультатною. Але не можна не зважати на консолідуючу роль цих зборів і зрос­тання їхнього авторитету як органів міжнародних перего­ворів.

Тридцятирічна війна (1618—1648) остаточно розорила Європу. Стало очевидним, що світ потребує іншої органі­зації взаємовідносин і вирішити це питання слід на до­говірній, правовій основі, — таке рішення було прийнято в 1648 р. на Вестфальському мирному конгресі.

§ 3

Міжнародне право між Вестфальським конгресом 1648 р. й епохою Великої французької революції (межа XVIII—XIX століть)

Виокремлення Вестфальського конгресу як точки від­ліку чергового етапу в історії міжнародного права не ви­падкове, воно пов’язане з особливим значенням цієї події в історії міжнародних відносин і міжнародного права. Мюнстерський і Оснабрюкський трактати, що закріпили Вестфальський мир, мали дуже важливі наслідки для всьо­го людства.

По-перше, Вестфальський конгрес став першими міжна­родними зборами, що не тільки мали на меті по-новому організувати міжнародні відносини, а й прийняли рішен­ня, які радикально вплинули на подальший розвиток міжнародного права. Сформульовані в Мюнстерському й Оснабрюкському трактатах міжнародно-правові принципи стали визначальними на два наступні сторіччя.

По-друге, проведення Вестфальського конгресу збіглося з початком так званої епохи великих географічних відкриттів, що супроводжувалася стрімкою колонізацією європейськими державами нових земель. Саме в цей час були закладені підвалини найбільших світових колоніаль­них імперій. Це означало різке скорочення, а потім і повне припинення самостійних міжнародно-правових відносин у тих неєвропейських регіонах, де такі відносини зберігали­ся. Метрополії приступили до масованої культурної екс­пансії на нові землі. Тому саме ідеологія Вестфальського миру виявилася основою евроцентристської концепції міжнародного права. Як таке воно розвивалося до середи­ни ХХ ст. Деякі елементи евроцентристської концепції збе­реглися до наших днів.

Які ж найважливіші наслідки Вестфальского миру для міжнародного права? Насамперед побудова нового міжна­родного правопорядку. Історія раніше не знала таких гран­діозних політичних катаклізмів, як розпад Священної

Римської Імперії, внаслідок якого на карті з’явилися б де­сятки нових держав. У Європі склалася принципово нова ситуація, що потребувала правового вирішення. Перед твор­цями Вестфальського миру стояло завдання створити такий міжнародний правопорядок, в умовах якого висновки Кон­гресу зберегли б свою силу. Новий правопорядок мав ґрун­туватися на відносинах суверенних держав, і основи таких міжнародно-правових відносин у загальному вигляді були закладені Мюнстерським і Оснабрюкським трактатами1.

Далі, Вестфальський мир запровадив у міжнародне пра­во принцип політичної рівноваги, що мав зафіксувати сфор­моване в Європі співвідношення сил2. Нові кордони бага­тьох європейських держав стали основою для більшості укладених згодом договорів. Правові гарантії збереження політичної рівноваги мали ґрунтуватися на використанні мирних засобів вирішення міжнародних суперечок і на можливості застосування колективних санкцій проти по­рушника. По суті це означає, що джерела сучасних міжна­родно-правових принципів територіальної цілісності дер­жав, непорушності державних кордонів, а також деяких інших принципів і норм сягають 1648 р. Крім цього, поло­ження Мюнстерського й Оснабрюкського трактатів вплину­ли на становлення та розвиток таких інститутів міжна­родного права, як міжнародно-правове визнання, міжнарод­но-правова відповідальність тощо. Трактати також уперше запровадили в міжнародне право деякі норми, що стосу­ються статусу консулів, режиму міжнародних рік. За підсумками Конгресу була визнана незалежність Швейцарії та Нідерландів.

Нарешті, рішення конгресів першої половини XVІI ст. вплинули й на розвиток інших норм та інститутів міжна­родного права. У XVII—XVIII ст. отримав повсюдне визнан­ня принцип свободи відкритого моря, виникло поняття те­риторіального моря. Під впливом принципу суверенної рівності держав відбувався розвиток дипломатичного пра-1 Учення про державний суверенітет і його творця Ж. Бодена (1530— 1596) Європі були добре відомі.

2 Див.: История дипломатии. — Т. І. — М.: Госполитиздат, 1959. — С. 271.

ва (з’явилися постійні посольства, одержали міжнародно-правове визнання дипломатичні та консульські привілеї й імунітети). Відбулися зміни в бік пом’якшення правил і зви­чаїв ведення війни.

Разом із тим спосіб правління в державах був переважно тиранічним, що навіть при найбільш прогресивних на той час міжнародно-правових нормах залишало міжнародні відносини непередбачуваними та небезпечними. На це звер­тали увагу мислителі того часу. Фактично вже із другої по­ловини ХVІІ ст. стало очевидно, що міжнародний правопо­рядок потребує нової перебудови. Епоха Просвітництва була джерелом епохи Великої французької революції.

§ 4

Розвиток міжнародного права

від епохи Великої французької революції

до створення Версальської системи

Епоха Великої французької революції є черговою точкою відліку в періодизації міжнародного права, тому що саме під впливом ідей, які призвели до неї, на межі XVIII—XIX століть у міжнародному праві з’явилися принципи та нор­ми, що радикально доповнювали чи змінювали Вестфаль-ську систему міжнародного провопорядку. Найважливіші правові події цієї епохи — прийняття Декларації незалеж­ності США 1776 р., Конституції США 1787 р. і Білля про права 1789 р., Декларації прав людини і громадянина 1789 р., Декларації прав народів 1795 р., Віденський конгрес 1815 р., Аахенський конгрес 1818 р., Берлінський конгрес 1878 р., Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 років.

На цьому етапі вперше відзначається цілеспрямований вплив державно-правових актів на міжнародне право. Ба­гато з положень цих документів, проголошені як норми кон­ституційного права або як принципи зовнішньої політики, увійшли в міжнародне право та визнаються нині його по­стулатами. Це, в першу чергу, ті найважливіші конститу­ційно-правові ідеали народовладдя, що згодом лягли в ос­нову міжнародно-правового визнання невідчужуваності суверенітету народу та права народу самостійно вирішувати свою долю, у тому числі скинувши владу тирана. Визнання принципу народного суверенітету дозволило обґрунтувати публічний характер державної території, що докорінно змінило її статус у міжнародному праві. Визнання принци­пу народного суверенітету сприяло зародженню в міжнарод­ному праві принципу рівності та рівноправності народів, призвело до формування міжнародно-правового принципу невтручання у внутрішні справи держав. Конституційні акти межі ХVIII—ХІХ століть сприяли гуманізації міжна­родного права та вплинули на появу в ньому актів про пра­ва людини.

Багато із цих положень знайшли міжнародно-правове закріплення вже в документах Віденського конгресу 1815 р., де були прийняті Декларація про заборону торгівлі негра­ми, Регламент про єдині класи дипломатичних агентів, сформульовані загальні принципи міжнародно-правового режиму міжнародних рік. Унаслідок визнання Віденським конгресом у 1815 р. нейтралітету Швейцарії в міжнародно­му праві з’явилася концепція постійного нейтралітету. Про­тягом ХІХ і на початку ХХ ст. відбувалося подальше міжна­родно-правове закріплення цих починань. На Паризькому конгресі 1856 р. були прийняті рішення про заборону ка­перства, «кабінетної блокади» та ін., на Берлінському кон­гресі 1878 р. досягнуто згоди щодо надання незалежності Болгарії, Сербії, Чорногорії. Чимало зусиль було спрямо­вано на пом’якшення правил і звичаїв ведення війни. Як наслідок на Берлінському конгресі було заборонено засто­сування розривних куль. Гаазькі конференції миру 1899 та 1907 років завершилися прийняттям Гаазьких конвенцій, що поклали початок кодификації норм про правила веден­ня війни (міжнародного гуманітарного права).

Цей період в історії міжнародного права можна характе­ризувати як початок бурхливого розвитку міжнародно-пра­вової науки. У ці роки були написані фундаментальні праці, що вплинули на розвиток теорії та міжнародно-правової практики.

Другий етап у розвитку міжнародного права завершив­ся початком Першої світової війни. Незважаючи на існування численних проектів, державам так і не вдалося створи­ти ефективну міжнародну систему підтримки правопоряд­ку. Результати війни не залишили сумнівів у тому, що світові потрібна дієвіша модель світопорядку, ніж та, що існувала раніше. Так народилася Версальська система, що поклала початок відліку нинішньому етапу в розвитку міжнародного права.

§ 5

Міжнародне право від створення Версальської системи до наших днів

Версальська система (1919—1939). Особливістю міжна­родного права XX ст. є те, що воно з’являється у вигляді єдиної (універсальної) для всього світу нормативної систе­ми. При цьому спеціально створювана всесвітня організа­ція має забезпечити дотримання багатьох нових важливих принципів і норм міжнародного права, що одержали надалі загальне визнання.

Перша така спроба співпала із підготовкою та підписан­ням Версальського договору 1919 р. і створенням Ліґи Націй. Міжнародний організаційно-правовий механізм Ліги Націй був практичною спробою створення міжнарод­ної організації з підтримки міжнародного миру та безпеки. Тобто вперше в історії численні ідеї вічного миру знайшли практичне втілення. Проте Статут Ліги Націй ще не містив імперативної норми про заборону ведення агресивних воєн, а передбачав лише обов’язкову примирливу процедуру. Поряд із цим Версальський договір заміняв контрибуції репараціями, підриваючи цим економічні причини веден­ня війни. У 1928 р. із підписанням Пакту Бріана — Келло-ґа1 була закладена правова основа повної заборони ведення агресивних воєн. Після закінчення Першої світової війни була зроблена перша спроба притягти військових злочинців до міжнародної кримінальної відповідальності.

1 Див.: Международное право в документах: Учебное пособие / Сост. Н. Т. Блатова. — М.: Юрид. лит., 1982. — С. 668—669.

Зі створенням Ліги Націй пов’язане входження в міжна­родне право принципу самовизначення народів. Хоча в ті роки не йшлося про нормативно-правове закріплення цьо­го принципу, апелювання до нього в міжнародно-правовій практиці було досить поширеним. Саме з Версальською си­стемою пов’язані виникнення та розвиток міжнародно-пра­вових норм і механізмів захисту національних меншин.

Однак Версальська модель світового порядку не змог­ла все ж таки стати до кінця ефективною. Справа не лише в тому, що не всі її юридичні механізми були налагоджені. Значно важливішим виявилося непримиренне протисто­яння їй іншої системи, що також претендувала на світову гегемонію, — з перемогою Жовтневого перевороту в Росії світ вступив в епоху більш ніж сімдесятирічної конфрон­тації двох світів. Ця конфронтація відбилася і на концеп­ціях міжнародного права, що виникали по різні боки во­доділу.

Ідея світової революції, як прояв месіанства комуністич­ної ідеології в зовнішній політиці, вплинула на радянську доктрину та практику міжнародного права1. Це стосувало­ся як проголошення та відстоювання деяких міжнародних норм і принципів, так і подвійної моралі у ставленні до них. Найважливішими принципами, що їх висунула радянська зовнішня політика, були: мирне співіснування, самовизна­чення народів, роззброєння, заборона загарбницьких воєн і пов’язана з нею відмова від анексій і контрибуцій. Саме ці ідеали були покладені і західними демократіями в основу версальської світобудови. Але подібно до того як дзеркало може дати тільки зворотне зображення, так і тоталітаризм, будучи антиподом вільного суспільства, вкладає в демок­ратичні ідеали протилежний зміст.

Міжнародне право періоду протистояння тоталітаризму та демократії (1945 — кінець 80-х років). Міжнародні відно­сини періоду протистояння комунізму та капіталізму були унікальним явищем в історії людства. Ніколи до того світ не був змушений поділитися на два табори та протягом май-

1 Див.: Буроменський М. В. Соціалізм та ідеологія соціально-по­літичної експансії // Вісник АН України. — 1991. — № 11.

же століття шукати шляхи співіснування. Біполярний світ, у якому всі важливі міжнародні питання узгоджувалися з огляду на інтереси центрів політичного протистояння, спри­яв появі цілої низки міжнародно-правових норм, які обслу­говували ці потреби.

Після невдалої спроби капіталістичного Заходу та СРСР у 20—30-ті роки ХХ ст. закріпити свої міжнародні позиції засобами політичної та військової конфронтації стало очевид­но, що рішення проблеми перебуває у площині організа­ційно-правової будови світу. Досвід Ліґи Націй був невдалим лише частково і в основному з політичних причин. Загалом же він довів, що запропонована організаційно-правова мо­дель світової організації може бути життєздатною. Тому од­ним із головних завдань побудови світового порядку після Другої світової війни було його пристосування до факту роз­поділу світу на два соціально-економічні табори. Це і було зроблено у правовій моделі Організації Об’єднаних Націй. А міжнародне право, за оцінками багатьох фахівців, набуло характеру загальнодемократичного.

Крім того, ситуацію з розподілом політичних сил після Другої світової війни було використано головними перемож­цями у спробі остаточної універсалізації міжнародного пра­ва. За оцінками багатьох сучасних юристів чинне міжна­родне право перетворилося на загальне — значна кількість його норм є універсальними, і їх дедалі більшає1. Саме зі Статутом ООН пов’язане договірне закріплення основних принципів міжнародного права: незастосування сили або погрози силою, мирного вирішення міжнародних спорів, невтручання у внутрішні справи держав тощо.

У цей період відбулася масштабна систематизація міжна­родного права. Зокрема, кодифіковано міжнародне морсь­ке право, дипломатичне право, консульське право, право міжнародних договорів, міжнародне гуманітарне право, норми про правонаступництво держав. Розпочато роботу з кодифікації норм про міжнародну відповідальність держав.

1 Лукашук И. И. Международное право. Общая часть: Учебник. — М.: Издательство БЕК, 1996. — С. 105; Ульянова Н. Н. Общие много­сторонние договоры в современном международном праве. — К.: Нау­кова думка, 1981. — 260 с.

Міжнародне право поліцентризму (з кінця 80-х років до нашого часу). Розпад комуністичного табору суттєво впли­нув на міжнародні відносини, які втратили характер біпо­лярної конфронтаційності. За різними оцінками ці відно­сини тепер мають характер або поліцентричний, або одно­полюсний із тенденцією поліцентризму. У будь-якому разі такі зміни спричинили шокуючий вплив на організацій­но-правові основи світопорядку, який останні півстоліття складався як загальносвітовий. Його основу становить за­гальне міжнародне право, створенню якого було присвя­чено зусилля країн незалежно від їхньої соціально-еконо­мічної орієнтації. Але й цю основу в тій чи іншій частині (загальність норм про права людини; особлива відпові­дальність ООН, а не регіональних організацій чи окремих держав за підтримання міжнародного миру; заборона аг­ресії тощо) деякі держави спробували піддати сумніву, що може мати вкрай негативні наслідки для всього світопорядку. Чинне міжнародне право увібрало в себе весь досвід міжнародних стосунків за роки існування людської циві­лізації. Дослідження переконливо доводять, що основні принципи міжнародного права, які знайшли відображен­ня у Статуті ООН, мають глибокі корені в міждержавних правових відносинах.

У сучасних умовах можна виділити три основні стра­тегічні напрями розвитку міжнародного права: врегулюван­ня глобальних проблем сучасності, розв’язання нових конфліктів, реформування ООН.

Із проблемами, які назвали глобальними, людство неспо­дівано зіткнулося на межі 60—70-х років ХХ ст. (пробле­ма розвитку, екологічна, народонаселення, продовольча, енергетична, освоєння нових просторів). Їх вирішення мож­ливе виключно загальносвітовими зусиллями та лише за умови зростаючої довіри до міжнародного права, як найбільш авторитетного й ефективного регулятора в сучас­них умовах виживання людства.

Серйозною проблемою залишається здатність міжнарод­ного права вирішувати нові конфлікти, які в умовах біпо­лярного світу було «заморожено». Однією з основних при­чин, з якої ці   конфлікти почали притягувати до себе увагу, є тенденція до їх правового регулювання. Серед найбільш складних конфліктів ХХ ст. — протиріччя між демократією та тоталітаризмом, що мало своїм наслідком виникнення так званої демократичної інтервенції; проти­річчя між народами, що самовизначилися, і народами, що не самовизначилися (вони потягли за собою крах протягом століття найбільших світових імперій і появу майже 150 нових держав, у результаті чого їхня кількість утричі пере­вищила кількість держав, що існували у світі на початку ХХ ст.); протиріччя між тенденцією взаємопов’язаності та взаємозалежності держав з одного боку і тяжінням до інди­відуалізму з іншого боку, що має наслідком збереження центрів економічного, політичного, ідеологічного, релігій­ного суперництва. Конфлікти, про які йдеться, виникли не у зв’язку з появою глобальних проблем сучасності, що лише загострюють ситуацію, створюючи фон, на якому конфлік­ти проявляються більш яскраво.

Міжнародне право, яке розвивалося протягом ХХ ст. під впливом протистояння капіталізму та комунізму, позбави­лося норм про можливість взаємного військового знищен­ня та набуло характеру добросусідського. Основну відпові­дальність за підтримання міжнародного миру та безпеки після Другої світової війни було покладено на ООН, яка мала закріпити підсумки війни в умовах нової політико-правової ситуації. Докорінна зміна ситуації на межі 80—90-х років минулого століття викликає необхідність реформування організаційно-правового механізму підтримання світопорядку, що жодним чином не може зачіпати основи загаль­ного міжнародного права, закріплені у Статуті ООН. Зок­рема, виникає питання реформування організаційно-пра­вового механізму Ради Безпеки ООН.

Раду Безпеки було побудовано таким чином, щоб забез­печувати компроміс двох пануючих на той час світових со­ціально-економічних систем, до неї були включені в якості постійних членів найвпливовіші держави з цих систем. Після розпаду світового комуністичного табору Рада Безпе­ки ООН може продовжувати виконувати функцію пошуку та забезпечення компромісу у сфері своєї компетенції, але в умовах сучасних світових реалій, з урахуванням появи

нових центрів політичного й економічного тяжіння. Існу­ють обґрунтовані пропозиції розширити коло держав — постійних членів Ради Безпеки. Деякі держави Статутом ООН до цього часу віднесено до «колишніх ворожих дер­жав», що перешкоджає їм претендувати на постійне член­ство. Потребує вдосконалення процедура застосування збройних сил ООН, які жодного разу не діяли відповідно до Статуту ООН. Потребує реформування кадрова система ООН, яка налічує понад 30 тисяч працівників і поглинає значну частину бюджету Організації.

Пристосування міжнародного права до особливостей су­часних міжнародних відносин лише починається, і голов­ним на цьому шляху є створення правових умов для збере­ження планети Земля, людства, що на ній народилося, та побудованої ним цивілізації.

< Попередня   Наступна >