Радник

---

§ 4. Припинення права власності

Підставами припинення права власності є юридичні факти (певні обставини), з якими закон пов'язує ліквідацію права власності вза­галі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж самі юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права влас­ності у іншої. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою при­пинення права власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця.

Відповідно до ст. 346 ЦК право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

-rule: exactly; mso-list: l2 level2 lfo1; tab-stops: 27.7pt;">4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з суспільною необхідністю в земельній ділянці, на якій воно розмішене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації.

1 І) припинення юридичної особи чи смерті власника

Слід звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичерпним: згідно з ч. 2 ст. 346 ЦК право власності може бути припинене також н інших випадках, встановлених законом. Наприклад, до таких випад­ків належить придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст. 388), смерть власника (ст. 1216 ЦК).

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна розділити на 2 групи:

1) припинення права власності з волі власника;

2) припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбу­вається в результаті передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливе також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права влас­ності на майно (дерелікція).

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути 2 різновидів:

а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності);

б) припинення прана власності внаслідок волевиявлення інших

суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому має дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути позбавлений права власності інакше, як за рішенням суду".

1. Відчуження власником свого майна поряд зі знищенням речі внаслідок її споживання є однією найбільш типових для приватного права підстав припинення права власності. У цьому випадку власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпоряджен­ня річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право влас­ності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням іншої особи, котрій передається у власність ця річ (набувача). Отже юри­дичним фактом, що знаходиться в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір (ст. 626 ЦК). Це означає, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, що висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст.ст. 202—214 ЦК) і договорів зокрема (ст.ст. 626—654 ЦК).

Специфічність відчуження власником свого майна полягає в тому, що один й той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужувача) і виникнення права власності у іншої особи (набувача).

Оскільки договір є вторинним (похідним) способом набуття права власності на річ, до набувача переходять не лише правомочності власника, але й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).

2. Відмова власника від права власності

Як встановлює ст. 347 ЦК, особа може безадресно відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Оскільки у цій нормі йдеться про "право особи" відмовитися від власності, можна зробити висновок, що це правило не стосується інших суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч. 2 ст. 2 ЦК. Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна гро­мада та інші соціально-публічні утворення не можуть безадресно відмовитися від права власності.

Відмова від права власності можлива 2 способами: а) шляхом спеціальної заяви про це; б) шляхом вчинення дій, що ясно свідчать про намір відмовитися від права на майно.

Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема, від того, чи підлягає річ держав­ній реєстрації, чи ні:

— у разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припи­няється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову;

— у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (ст, 182 ЦК), право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відпо­відного запису до державного реєстру.

Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити свій намір, але за умови, що в іншої особи не виникло право влас­ності на цю річ.

3. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати (ст. 348 ЦК).

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздат- ності речі), це майно мас бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника ви­сувається у випадках, коли з підстав, що не були заборонені зако­ном, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено.

Умовами застосування цієї норми є:

— правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття;

— недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебу­вання певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги щодо наявності спеціального дозволу);

— надання зазначеному закону зворотної сили;

— відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібен);

— невідчуження зазначеного майна протягом строку, встанов­леного законом, тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалі­зувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна, його колишньому власникові переда­ється сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчу­женням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду переда­ється у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

4. Право власності на майно припиняється в разі знищення цього майна (ст. 349 ЦК).

Таке знищення може бути результатом дій власника або інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, в результаті якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивіду­альні ознаки тощо. Знищення майна може трапитися і незалежно від волі власника (наприклад, в результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб).

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (ч. 2 ст. 349 ЦК). Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що потягли знищення речі; правочпну — звернення власника до від­повідного органу; адміністративного акту — рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру.

Таке рішення навряд чи можна визнати вдалим, оскільки пов'язу­вання припинення права власності з формальним моментом (вик­люченням з реєстру) загрожує виникненням "фантомних" об'єктів права власності. Цілком реальною може стати ситуація, коли буде провадитися купівля-продаж не реальних об'єктів, а права на них, яке існує тільки завдяки документам. Тим більше, що підстав для визнання такого правочпну недійсним ЦК не передбачає. (Зокрема, він не може бути визнаний фіктивним за правилами ст. 234 ЦК, оскільки у його сторін є намір створити правові наслідки).

Очевидно, у разі знищення майна право власності на нього іс­нувати не може і має припинятися незалежно від того, як далі веде себе власник.

5. Припинення права власності у зв'язку із викупом майна у власника.

Викуп земельної ділянки займає особливе місце серед підстав припинення права власності, оскільки має виражені публічно-пра­вові риси, грунтуючись на врахуванні публічних інтересів шляхом обмеження прав приватних осіб. Визначальними тут є положення ч. 5 ст. 41 Конституції, згідно з якими примусове відчуження об'єк­тів права приватної власності може бути застосоване лише як ви­няток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшко­дування їх вартості.

У ЦК припинення права власності шляхом викупу майна охоплює 2 ситуації:

1) викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (а також викуп нерухомості, що знаходиться на цій земельній ді­лянці);

2) викуп пам'ятки історії та культури.

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю.

Ні Конституція, ні ЦК не містять визначення поняття суспіль­ної необхідності, яка є підставою для припинення права власності на землю. Натомість примусове відчуження земельної ділянки у ст. 146 Земельного кодексу України (ЗК) іменується "викупом зе­мельних ділянок для суспільних потреб": спорудження будівель, споруд органів виконавчої влади та органів місцевого самовряду­вання; спорудження об'єктів оборони та національної безпеки;

будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів іранспортної і енергетичної інфраструктури тощо.

Згідно зі ст. 346 ЦК викуп може бути здійснений добровільно (у ралі наявності згоди власника ділянки) або примусово (за рішенням суду з ініціативи органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень).

У випадках примусового викупу орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше ніж за 1 рік до викупу. Цей строк імперативно визначений законом (ч. З ст. 350 ЦК) і не може бути скороченим державним органом.

Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), визначається за домовленістю сторін. Орієнтири її встановлені Методикою нормативної грошової оцінки земель сільськогоспо­дарського призначення та населених пунктів, затв. постановою Ка­бінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213 і Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531, які є обов'язковими для органу, котрий ухвалив відповідне рішення про викуп. Але остаточне визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової вартості земельної ділянки і нерухомого майна, під якою мається на увазі та ціна, за якою зазначене майно могло бути реалізованим у цій місцевості за умовами вільного про­дажу на момент викупу. При цьому має враховуватись категорія земель, її місцезнаходження тощо.

Якщо власнику земельної ділянки належить нерухоме майно, роз­ташоване на цій ділянці, то викупна ціна мас включати ринкову вартість цього нерухомого майна. Вимога про викуп зазначеної нерухомості підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що вико­ристання земельної ділянки, викупленої у зв'язку з суспільною не­обхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно. Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упу­щеної вигоди. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах цього населеного пункту. Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала в ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, шо розміщені на цій земель­ній ділянці, на власний розсуд (ст. 351 ЦК).

Якщо майно, шо розташоване на ділянці, не належить власни­кові ділянки, то питання про його викуп вирішується за правилами ст. 351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі. До викупної цінн включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завда­ні власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земель­ну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

Викуп пам'ятки історії та культури допускається, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загро­жує пошкодження або знищення.

У цьому разі державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження, і якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необ­хідних для цього умов, суд за позовом зазначеного органу може постановити рішення про її викуп і перехід у власність держави. При цьому не має значення характер поведінки власника (наявність його вини в безгосподарному утриманні культурних цінностей тощо).

У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збере­ження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору ™ судом (ст. 352 ЦК).

6. Звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника є підставою припинення права власності у випадках, встановлених нормами зобов'язального права.

Наприклад, у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави (ст. 589 ЦК), У цьому разі звернення стягнення на предмет застави здійснюється ш рішенням суду, якщо інше не вста­новлене договором або законом. Заставлене майно може бути реалі­зоване з публічних торгів або реалізоване іншим чином у порядку, встановленому договором сторін або законом (ст.ст. 590, 591 ЦК). Але у кожному разі право власності заставодавця (боржника) на річ, яка була предметом застави, припиняється.

Припинення прана власності шляхом звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника має також місце у разі невико­нання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. У цьому випадку згідно зі с г. 620 ЦК кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання. Припинення права власності на таку річ відбувається з моменту винесення судом рішення про примусове виконання зобов'язання боржником шляхом передачі конкретної речі, визначеної індивідуальними оз­наками, кредитору.

7. Реквізиція — це примусове відчуження майна у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. При цьому реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Мета реквізиції полягає у забезпеченні безпеки громадян, вря­туванні майна, знищенні заражених тварин для недопущення по­ширення епідемії або епізоотії тощо. Тому вона допускається у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзви­чайних обставин, з мотивів суспільної необхідності.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуван­ням його вартості. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо ж після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язу­ється повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за викорис­тання цього майна.

8. Конфіскація — це позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, обсягу та порядку, встановлених законом.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер і може застосовуватися лише у вигляді санкції за вчинений злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників кон­фіскованого майна, якщо ці зобов'язання виникли після прийняття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазна­чених органів. У зобов'язаннях колишнього власника держава від­повідає лише в межах активу майна, що перейшло до нього. Відно­сини, що виникають при конфіскації, врегульовані спеціальними нормативними актами, зокрема, постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 1998 р. № 1340 затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власніст ь держави, і розпорядження ним.

Від конфіскації як заходу кримінального покарання та адмінг стративного стягнення слід відрізняти випадки стягнення судом коштів у доход держави в порядку регресу (частини 2 і 3 ст. 1191 11К)

Додаткова літерату ра:

1. Бабкин С.Л. Основные начала организации оборота недвижи­мости. - М., 2001,

2. Право власності в Україні / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецо­ваЇ. - К., 2000. - С. 137-157, 472-499.

3. І'хбаник В.Є. Інститут права власності в Україні: історико- нравове дослідження. — Харків, 2002. — С. 43, 103—107, 139—142. 212, 225-228, 267-271, 311-337.

4. Черепахин Б.Б. Приобретение права собственности по давности владения // Труды по гражданскому праву. — М., 2001. — С. 151 — 170.

5. Энгельман И.Е. О давности по русскому гражданскому праву: Истрико-догматическое исследование. — М., 2003.

< Попередня   Наступна >