Радник

§11. Фізична особа як підприємець

Як згадувалося вище, важливим елементом дієздатності фізичної особи є бізнесдієздатність — можливість займатися підприємницькою (комерційною) діяльністю.

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єк­тами господарювання (підприємцями) з метою досягнення еконо­мічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підґрунтям цієї норми є ст. 42 Конституції, що встановлює загальне правило, за яким кожна людина має право на підприєм­ницьку діяльність, яка не заборонена законом. Проте, слід мати на увазі, що у Конституції право на заняття підприємницькою ді­яльністю закріплене як елемент правоздатності, тобто як загальна абстрактна можливість. Для того, щоб реалізувати це право, фізична особа повинна мати бізнесдієздатність.

Умови існування бізнесдієздатності визначає ст. 50 ЦК, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом під­приємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, самостійно займатися підприємницьк

ою діяль­ністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18 років (повноліття) і не обмежена у дієздатності (ст.ст. 34, 36 ЦК).

Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою діяльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту держав­ної реєстрації її як підприємця (ч. З ст. 35 ЦК).

Крім того, у інших випадках надання повної дієздатності (еман­сипації) особам, які не досягли 18 років, вони набувають її у пов­ному обсязі, у тому числі, і бізнесдієздатність. Отже, якщо згідно з ч. 2 ст. 34 ЦК особа уклала шлюб до досягнення 18 років, вона визнається повністю дієздатною і може самостійно займатися під­приємницькою діяльністю.

Деякі категорії громадян обмежені у бізнесдієздатності. Наприклад, обмежене право на зайняття підприємницькою діяльністю депута­тів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Наявність бізнесдієздатності сама по собі недостатня для набуття статусу підприємця. Необхідною умовою дія здійснення підприємниць­кої діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця. Реєстрація фізичної особи як підприємця проводиться державними реєстраторами.

Підставою відмови у реєстрації може бути недієздатність особи, висловлений намір займатися забороненою законом діяльністю тощо. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з реєстра­цією можуть бути оскаржені до суду.

Фізична особа, що займається підприємницькою діяльністю, втрачає це право з моменту скасування державної реєстрації.

Якщо фізична особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем. Суд при вирішенні спору може застосувати до цих договорів прави­ла про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю (ч. З ст. 50 ЦК).

Як встановлює ст. 51 ЦК, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що ре­гулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Таким чином:

- по-перше, правосуб'єктність індивідуальної о підприємця прак- шчно прирівнюється до правосуб'єктності юридичних осіб — к о м е р ці й н их ор га н і зац і н;

— по-друге, до підприємницької діяльності фізичної особи зас­тосовуються норми загального цивільного законодавства (ЦК) та норми спеціального законодавства (ГК). Однак положення остан­нього не можуть застосовуват не я до тих випадків підприємницької діяльності, котрі достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК (наприклад, правила купівлі- продажу та інших договорів — глава 54 ЦК, а тому відповідні зобов'язання підприємців можуть регулюва­тися ГК у тій частині, що не врегульована нормами ЦК).

По-третє, нормативно-правові акти, що регулюють підприєм­ницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосову­ються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст. 92 ЦК), філії та представництва (ст. 95 ЦК) тощо.

Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця у ст. 52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов'язку відповідати за зобов'язаннями, що пов'язані з її діяльністю. При цьому ст. 52 визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи, шо фізична особа-підприємець відповідає у таких випадках усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звер­нено стягнення, але не визначає її підстави, умови тощо. Тому при з'ясуванні підстав та умов відповідальності фізичної особи-підпри- ємця слід звертатися до норм глави 51 ЦК.

Для визначення обсягу відшкодування існує два критерії: а) вар­тість усього майна підприємця; б) вартість майна підприємця, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

У першу чергу стягнення за виконавчими документами зверта­ється па кошти боржника у вітчизняній та іноземній валютах та на інші цінності, у тому числі ті, що знаходяться у банках та інших кредитних установах. Кошти, виявлені у боржника, вилучаються судовими виконавцями, на кошти й інші цінності, що знаходяться на рахунках чи на зберіганні у банківських установах та інших кредитних організаціях, накладається арешт. За відсутності у боржника коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на інше майно, що належить боржнику за винятком майна, на яке відповідно закону не може бути звернене стягнення. Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети, на які варто звернути стягнення в першу чергу.

У випадку, коли боржник має майно, що належить йому на праві спільної власності, стягнення звертається на його частку, визначену відповідно до закону. Це може бути частка в спільній власності подружжя, внески до статутного фонду господарських товариств тощо.

На деякі види доходів громадян стягнення не може бути звернене. До них належать виплати і відшкодування шкоди, завданої здоров'ю.

у результаті смерті годувальника, допомога у зв'язку з народжен­ням дитини, зі смертю рідних тощо, а також вихідна допомога, що виплачується при звільненні працівника.

Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані зі здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом (ст. 53 ЦК) на загальних підставах.

Банкрутство — це визнана судом неплатоспроможність боржни­ка, за якої його майна недостатньо для сплати боргу. Результатом банкрутства є примусове припинення підприємницької діяльності. Фізична особа-підприємець може добровільно оголосити себе банкрутом, але для цього їй необхідна згода усіх її кредиторів.

У випадках визнання банкрутом індивідуального підприємця вимоги до нього кредиторів за зобов'язаннями, пов'язаними з під­приємницькою діяльністю, поєднуються з вимогами за його особистими зобов'язаннями щодо стягнення аліментів, відшко­дування шкоди тошо. Усі ці вимоги задовольняються за рахунок майна, що належить підприємцю, на яке може бути звернене стягнення. При цьому вимоги кредиторів кожної наступної черги задовольняються тільки після повного розрахунку з кредиторами попередньої.

Після завершення розрахунків із кредиторами підприємець, визнаний банкрутом, вважається вільним від виконання зобов'язань, пов'язаних з його підприємницькою діяльністю. Незадоволені вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, та інші вимоги особистого характеру зберігаються незалежно від того, чи були пред'явлені вимоги про їхнє стягнення у процесі банкрут­ства.

Після завершення процедури банкрутства (з моменту винесен­ня рішення суду, а при позасудовому порядку — після розрахунків із кредиторами на підставі офіційної публікації про банкрутство) скасовується реєстрація фізичної особи як підприємця.

Якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо влас­ником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльнос­ті, виявилася неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя майном, з яким уклада­ється договір про управління цим майном (ст. 54 ЦК).

Управитель при здійсненні повноважень щодо управління майном діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна. Контроль за його діяльністю здійснює орган опіки та піклування.

< Попередня   Наступна >