Радник

---

1. Робочий час. Будь-яка трудова діяльність робіт­ника чи службовця відбувається протягом певного часу. А конкретна тривалість виконуваної працівни­ком роботи вимірюється його робочим часом.

У законодавчому порядку поняття робочого часу не закріплено, а в юридичній літературі є різні його ви­значення. Тому доцільно підкреслити, що правовому регулюванню підлягає лише той час, коли працівник виконує відповідну роботу. Саме в такому розумінні "робочий час" як правовий термін включає: а) певну норму тривалості праці, встановлену законом або на його основі; б) час, протягом якого працівник повинен виконувати обумовлену трудову функцію; в) фактич­не перебування працівника на робочому місці в розпо­рядженні власника. З урахуванням зазначеного, робо­чий час — це встановлений законом або на його основі час (неповний робочий час), коли працівник повинен бути на робочому місці й виконувати обумовлену тру­дову функцію.

Отже, в основі визначення робочого часу є вста­новлення його законом або на основі закону. Від цього залежить і тривалість робочого часу, яку можна поді­лити на такі види: 1) нормальна тривалість робочого часу, що не може перевищувати 40 годин на тиждень (ч. 1 ст. 50 КЗпП України). Вона встановлена Законом України "Про внесення змін до КЗпП України" від 17 листопада 1993 р. і закріплена в ст. 45 Конституції України 1996 p., в якій вказується, що максимальна тривалість робочого часу визначається законом; 2) скорочений робочий час, який за тривалістю менше нормального, але з оплатою праці як за нормальну тривалість і має такі особливості: а) встановлюється лише законом; б) поширюється тільки на окремі кате­горії працівників (з урахуванням їх. віку, умов та ін­тенсивності праці, специфіки трудових функцій тощо). Наведемо кілька прикладів.

1. Для неповнолітніх тривалість робочого часу вста­новлюється 36 годин на тиждень, а для осіб віком 15-16 років і учнів віком 14-15 років, які працю­ють, — 24 години на тиждень.

<

p>2. Для працівників, які працюють у несприятливих умовах (шкідливих, важких), залежно від рівня шкідливого впливу на їхнє здоров'я тривалість робочого часу встановлюється 24 години на тиж­день.

3. Для окремих працівників з підвищеним нерво­вим чи розумовим навантаженням (лікарів, ви­кладачів закладів освіти тощо) тривалість робочого часу встановлюється 24 години на тиждень.

4. Для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда, скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів підприємств, установ, організацій

Має певні особливості й такий вид робочого часу, як неповний робочий час, який менший від нормаль­ного нормованого та скороченого. Як правило, непов­ний робочий час встановлюється як під час прийняття на роботу, так і пізніше. Характерні ознаки цього виду робочого часу: а) як правило, він встановлюється за угодою сторін трудового договору; 6) оплата праці здійснюється згідно з нормами виробітку чи залежно від відпрацьованого часу; в) обсяг трудових прав працівників не обмежується; г) може встановлюватись як неповний робочий день і як неповний робочий тиждень; д) для окремих працівників власник зобов'язаний встановити неповний робочий час (це вагітні жінки, а також жінки, які мають дитину віком до 14 років або дитину-інваліда).

У правовому регулюванні робочого часу особливе місце займають режим і облік тривалості праці. Режим праці чи робочого часу — це певний порядок роз­поділу норми часу, зокрема його початку, закінчення та перерв у роботі. Режим праці включає певну три­валість робочого часу за відповідний період: робочий тиждень, робочий день, робочу зміну — поділ робочо­го часу на частини, ненормований робочий час, нічний робочий час, надурочні роботи, чергування та облік робочого часу.

Робочий тиждень — це розподіл робочого часу протягом календарного тижня. Розрізняють два види робочого тижня: з одним та двома вихідними днями (як правило, субота і неділя).

Робочий день — це встановлений законом робочий час протягом доби. Тривалість щоденної роботи на конкретному підприємстві (в установі, організації) ви­значається правилами внутрішнього трудового розпо­рядку або графіками змінності в разі змінного режиму роботи.

Робоча зміна — це тривалість робочого часу протя­гом доби відповідно до графіка чи розкладу роботи. Графіки змінності можуть бути дво або тризмінними, а на безперервно діючих підприємствах — і чотири-змінними. Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, має відбуватися через кожний робочий тиждень у години, визначені графіками змінності.

Поділ робочого часу на частини як особливий ре­жим праці встановлюється для водіїв міського транс­порту та працівників тваринництва (годівля, доїння корів тощо). Робочий день може бути поділений на два періоди — вранці й увечері в години пік, а всередині дня — вільні від роботи години.

Ненормований робочий день — це особливий ре­жим праці. Він встановлюється для окремих категорій працівників (керівників підприємств, структурних підрозділів, юрисконсультів тощо), коли тривалість їхньої праці не піддається точному обліку, а робота виконується понад нормальну тривалість робочого дня без додаткової оплати й без компенсації відгулом, а лише додатковою відпусткою тривалістю до семи календарних днів.

Нічний робочий час визначається законом з 10-ї го­дини вечора до 6-ї години ранку (ст. 55 КЗпП України) і має таку особливість, як заборона залучати до робо­ти в нічний час вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, осіб, молодших 18 років, та ін­ших передбачених законом працівників.

Надурочна робота — виконання працівником обумовленої трудової функції з ініціативи власника понад установлену норму його робочого часу протягом дня (зміни) чи за інший обліковий період. Особливості надурочного робочого часу: 1) за чинним законодавством, як правило, забороняються надурочні роботи; 2) у разі залучення працівників до надурочних робіт у виняткових, передбачених законом випадках, вста­новлені граничні норми — щонайбільше чотири годи­ни протягом двох днів підряд і 120 годин на рік на кожного працівника; 3) винагорода за надурочну ро­боту виплачується в підвищеному розмірі.

Чергування — виконання працівником роботи на підприємстві (в установі, організації) не за своєю спе­ціальністю після закінчення робочого дня, у вихідний чи святковий день. Особливості чергування: 1) залучення працівника до чергування можливе не частіше одного разу на місяць; 2) тривалість чергування не може перевищувати нормальної тривалості робочого дня; 3) компенсується чергування відгулом тієї ж тривалості, що й чергування, протягом найближчих деся­ти днів.

Облік робочого часу повинен здійснювати власник підприємства. Існують такі види обліку робочого часу: 1) щоденний, коли працівник має однакову тривалість щоденної роботи; 2) щотижневий, коли кожного тиж­ня однаково реалізується тижнева норма робочих годин (наприклад, 40, 24, 6 чи менше); 3) підсумковий, коли неможливе додержання щоденної чи щотижневої норми тривалості робочого часу. Він може бути місячним, квартальним, річним, але з таким розрахунком, щоб тривалість робочого часу на тиждень не пе­ревищувала 40 годин на кожного працюючого. Такий облік застосовується, коли працюють у зміни різної тривалості або на безперервно діючих підприємствах тощо.

2. Час відпочинку. Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Конституції України 1996 p.). Це право забезпечується різними засобами, найголовніші з яких: а) надання днів щотижневого відпочинку; б) щорічна оплачувана відпустка; в) встановлення скороченого робочого дня.

Час відпочинку — частина календарного часу, коли працівник вільний від виконання трудової функції й має право використовувати його за власним розсудом. До видів часу відпочинку належать: 1) перерви про­тягом робочого дня чи зміни; 2) щоденний відпочинок між робочими днями (змінами); 3) щотижневі вихідні дні; 4) щорічні святкові та неробочі дні; 5) щорічні від­пустки.

Відповідні особливості кожного із зазначених видів відпочинку:

1) відпочинок протягом робочого дня (зміни) вста­новлюється не пізніше чотирьох годин після по­чатку робочого дня (зміни) і не перевищує двох годин, а конкретна його тривалість визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства;

2) щоденний відпочинок між робочими днями (змі­нами) не може бути менше 12 годин. Перехід зі зміни у зміну відбувається за графіками змінно­сті та, як правило, після вихідного дня;

3) щотижневих вихідних днів може бути два в разі п'ятиденного робочого тижня й один — у разі шестиденного. Робота у вихідні дні забороняєть­ся, вона можлива лише у виняткових випадках з попереднього дозволу профкому й за обов'яз­ковим розпорядженням чи наказом власника; 4) святкові й неробочі дні як вид відпочинку чітко визначені ст. 73 КЗпП України. Але й у ці дні робота допускається: а) на безперервно діючих підприємствах; б) для виконання робіт з обслуговування населення; в) для виконання невідкладних ремонтних чи вантажно-розвантажувальних робіт; 5) щорічні відпустки — найтриваліший час відпочинку. За Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. відпустки поділяються на такі види: щорічні відпустки; додаткові відпустки у зв'язку з навчанням; творчі відпустки; соціальні відпустки; відпустки без збереження заробітної плати.

Найтривалішою та найпоширенішою є щорічна від­пустка, до якої належать: а) основна; б) додаткова за роботу в шкідливих та важких умовах праці та за особливий характер праці; в) інші додаткові, передбачені законодавством. Основна щорічна відпустка не може тривати менше 24 календарних днів. Надається вона працівникові за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Для окремих категорій працівників основна відпустка може бути й тривалішою. Так, для персоналу вугіль­ної, металургійної, сланцевої та деяких інших галузей промисловості основна відпустка понад 24 календар­них дні збільшується на два дні за кожні два відпра­цьованих роки, але не більше 28 календарних днів, а неповнолітнім працівникам основна відпустка надає­ться тривалістю 31 календарний день, інвалідам І та II груп — ЗО календарних днів, а інвалідам III групи — 26 календарних днів. Триваліша основна відпустка надається й деяким іншим працівникам (ст. 6 Закону України "Про відпустки"). Додаткові відпустки нада­ються також: а) за роботу у шкідливих і важких умовах праці; б) за особливий характер праці та її трива­лість; в) у зв'язку з навчанням; г) творча відпустка. Щорічна основна та додаткова відпустки, як правило, надаються одночасно, а за бажанням працівника — окремо (ч. 2 ст. 10 Закону України "Про відпустки"). Право на основну чи додаткову відпустку в перший рік роботи працівник має після шести місяців безпе­рервної праці на даному підприємстві, а за другий і наступні роки щорічні відпустки надаються в будь-який час відповідно до графіка черговості надан­ня відпусток. Виняток з цього правила становлять такі працівники: 1) молодші 18 років; 2) інваліди; 3) жінки у зв'язку з вагітністю та пологами; 4) жінки, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда; 5) одинокі матері (батьки); 6) ветерани праці, війни та інші працівники (ст. 10 Закону України "Про відпустки"). Мають відповідну специфіку й до­даткові відпустки, що пов'язані з навчанням, і творчі відпустки, їх тривалість залежить від форми навчан­ня (вечірня, заочна, екстерном), навчально-освітнього закладу (загальна середня, професійно-технічна чи вища освіта). Творча відпустка надається працівни­кам для закінчення дисертацій, написання підручни­ків тощо. Тривалість, порядок, умови надання та опла­ти творчих відпусток визначаються постановою Кабі­нету Міністрів України від 19 січня 1998 р. № 45і.

Соціальні відпустки надаються працівникам: 1) у зв'язку з вагітністю та пологами; 2) для догляду за дитиною до трирічного віку; 3) за наявності двох і більше дітей віком до 15 років.

Відпустки без збереження заробітної плати передбачені двох видів: 1) що надаються працівникові в обов'язковому порядку (для виховання дітей віком до 15 років, ветеранам війни, пенсіонерам, інвалідам тощо); 2) за згодою сторін трудового договору. Трива­лість і порядок надання зазначених відпусток визна­чені ст. 25 і 26 Закону України "Про відпустки".

< Попередня