47

---

Розділ IV

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

§ 1. Особливості становлення та формування концепції громадянського суспільства

Аналіз проблематики громадянського суспільства, співвідно­шення з державою як органом управління суспільством дає можливість визначити і дослідити джерела демократичного про­цесу формування державної влади.

Природна хода цього процесу започатковується індивіду­альними інтересами, які консолідуються інституціями грома­дянського суспільства, набувають актуальності за допомогою політичних партій, трансформуються, спираючись на підтримку народу, у загальнонаціональний інтерес, що становить прерога­тиву держави як організації публічної влади в масштабі суспіль­ства. Як результат держава бере на себе тільки ті питання ор­ганізації сумісної життєдіяльності людей, які не можуть бути вирішеними самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх громадських утворень.

Суспільство як складна соціальна система не може перебува­ти в хаотичному стані, соціальні взаємини людей повинні так чи інакше бути впорядкованими, однак державні і самоврядні заса­ди в їх організації та регулюванні можуть мати неоднакову пито­му вагу. Низький рівень соціальної активності громадських утво­рень компенсується повсякденним втручанням у суспільні вза­ємини з боку державної влади. І, навпаки, значне коло питань спільної життєдіяльності людей, які вирішуються на автономних засадах, не дає підстав для широкого використання державно-примусових заходів, що за таких умов розглядається скоріше як виняток, ніж як правило.

Громадянське суспільство спирається на самоврядний по­тенціал суспільства на те, у яких межах воно здатне самоорганізо-вуватися на основі виявлення і реалізації своїх власних потр

еб, що обмежує претензії з боку державної влади на всеохоплюючу (тотальну) опіку індивіда та суспільства. Щодо структурних особливостей, то державна організація на відміну від системи са­моврядування засновується на чіткому розподілі суб'єкта і об'єкта владних відносин, характеризується виокремленням пев­ного прошарку людей — державних службовців, що займаються управлінням на постійних професійних засадах.

Громадянське суспільство формується історично, відображає певні якісні характеристики суспільства, набуті лише на певному етапі його розвитку. Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно відокремленого від суспільства явища, що має власний зміст і структуру, притаманне філософам і юрис­там, починаючи з середини XVIII століття. Уперше на чіткі від­мінності між громадянським суспільством і державою вказав ви­датний німецький філософ Гегель.

До тих часів панувало уявлення, згідно з яким не розрізнялись громадські і політичні засади суспільного устрою, все спільне вважалось одержавленим і, відповідно, державне — суспільним, а тому й ототожнювалися поняття «держава» і поняття «суспіль­ство». Яскравим прикладом такого підходу була трактовка сут­ності давньогрецького полісу як такого, що охоплює різноманітні сфери сумісної життєдіяльності людей — економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Тому поліс вважався досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як місто-держава, що не є ані державою, ані общиною в чистому вигляді.

Логічним завершенням підходу до структури суспільного уст­рою, заснованого на абстрактній тотожності інтересів кожного члена держави і суспільства в цілому, в якому немає місця ні сво­боді індивіда, ні автономії об'єднань індивідів, стала в XX столітті конструкція тоталітарної державності. Намагання практично ре­алізувати тоталітарну модель у різних країнах, призвело, як про це свідчить історичний досвід, до знецінення людської особис­тості, відвертого нехтування основними правами та свободами людей.

Натомість поступальний розвиток соціальних форм життє­діяльності приводить до їх диференціації, виокремлення сфери управління як окремої галузі суспільної діяльності. Держава поступово передає, а інститути громадянського суспільства відповідно перебирають на себе повноваження щодо контролю над певними галузями соціальної життєдіяльності. Насамперед державного втручання позбавляється сфера виробництва, що відтепер засновується на приватній власності і комерційних інтересах.

Ідеологічним обґрунтуванням цього історичного процесу ста­ють:

концепція індивідуалізму, коли людина розглядається як першооснова суспільного та політичного устрою, найвища соціальна цінність;

принцип непорушності права приватної власності;

ліберальне розуміння свободи, що не зводить її до взаємовідносин між людиною та державою, коли політична свобо­да розглядається лише як засіб для реалізації особистої свободи;

ідея місцевого самоврядування, що передбачає дифе­ренціацію й відносну автономію організації та здійснення різних форм публічної влади.

На цих засадах стає можливим концептуально відокремити державу від суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має іманентні атрибути, особливий політичний інститут, який виконує певні службові функції щодо суспільства. Такий підхід дає змогу визначити реальні можливості державно-владно­го впливу на суспільні відносини та ступінь його ефективності, за­безпечити підконтрольність державних інституцій суспільству. Відтепер держава розглядається як орган управління суспіль­ством, головний інструмент, за допомогою якого воно набуває здатності вирішувати свої актуальні проблеми.

З іншого боку, громадянське суспільство як царина приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути завершеним, воно має бути зінтегрованим у загальнонаціональну цілісність державністю на засадах сукупного публічного інтересу. Така інтеграція досягається не стільки за посередництвом прямого втручання державної влади в суспільні відносини, що характерно передусім для авторитарного правління, скільки за допомогою правового регулювання, насамперед норм публічного права, які, мали спрямованість на забезпечення загального інтересу, вста­новлюють водночас певні «правила гри» для учасників соціально­го спілкування.

Отже, громадянське суспільство й держава в її інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові части­ни одного явища — сучасного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в на­уці. Держава з часу своєї появи на історичній арені за будь-яких умов і в різноманітних формах здійснювала вплив на суспільство, і в цьому розумінні його існування поза межами державної фор­ми організації неможливе. У сучасному суспільстві інституції громадянського суспільства і державно-владні інститути розгля­даються як такі, що спрямовані на забезпечення прав та свобод людини, одні з яких можуть реалізовуватися у формі громад­ського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зу­силь з боку державної влади.

Слід також врахувати, що просування економічно розви­нених країн до моделі «соціальної державності» передбачає розширення можливостей втручання держави в суспільні відно­сини, але не для зміцнення авторитарних тенденцій, а з метою забезпечення громадянського миру і злагоди в суспільстві, по­силення соціального захисту громадян. Окрім того, у будь-яко­му, навіть найдемократичнішому суспільстві завжди є такі види соціальних відносин, які можуть функціонувати лише на публічно-владних засадах (державне адміністрування, злочин покарання тощо).

Тому проблематику громадянського суспільства можна звес­ти до визначення певної межі одержавлення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задовольняла і суспільство і державу, що неможливо здійснити без врахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і об'єк­тивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери держав­но-владного впливу. Так само і застосування обох понять — «дер­жава» і «громадянське суспільство» має сенс лише за умови, коли ці поняття набувають свого власного змісту, але розглядаються водночас як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних громадських і політичних складових устрою і життєдіяльності суспільства.

Слід уточнити, що поняття громадянського суспільства най­більш адекватно співвідноситься з поняттям саме правової держа­ви, оскільки і перше, і друге поняття відбивають найважливіші ха­рактеристики та невід'ємні сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми са­морегуляції громадянського суспільства, а з іншого — органічним доповненням функціонування громадянського суспільства висту­пають сформовані на формально-правових засадах інституції дер­жави, яка тільки за таких умов може стати правовою. У цьому плані засновники концепції правової державності обґрунтовано вбачали її підвалини в «правовому громадянському суспільстві», яке безпо­середньо поєднує його громадські та правові засади.

Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості для більш адекватного існування права, сутність якого за цих умов стає глибшою і змістовнішою. Право за цих умов формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обов'язків, що виникли внаслідок обміну сво­бодою, спільне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспіль­ство є й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права.

В Україні громадянське суспільство формується в особливих умовах.

По-перше, його становлення відбувається тоді, коли пробле­матика громадянського суспільства вже не є актуальною для країн розвиненої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної держав­ності, що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно но­ва соціальна система, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання, масової культури».

По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в ор­ганізації суспільної життєдіяльності, утворення нових держав­них органів влади та управління, яких не могло бути за умов пере­бування в складі колишнього СРСР.

По-третє, радикальна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає перехідний період протиборства різновекторних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку на­ближення до загальновизнаних стандартів правової демократич­ної державності, які, однак, практично мало адаптовані укра­їнським суспільством.

< Попередня   Наступна >