Головне меню

§ 2. Поняття і різні прояви права

Теорія держави та права - Загальна теорія держави і права - М.В.Цвік
90

§ 2. Поняття і різні прояви права

Термін «право» вживається у різних значеннях. У теорії пра­ва він має юридичний зміст, оскільки йдеться про юридичне пра­во. У юридичному праві слід розрізняти право об'єктивне з його різними проявами, що в цілому характеризує стан сукупності охоронюваних державою суспільних відносин і тенденції їх роз­витку, і право суб'єктивне, яке належить окремим особам і поля­гає в наявності в кожного з них певних правових можливостей. Це можливості є похідними від змісту загальних правил, з яких скла­дається об'єктивне право.

Характеризуючи юридичне право, слід виходити з того, що во­но є багатоаспектним явищем. Про це свідчить як історія, так і су­часний стан правової науки. Формулювання поняття права усклад­нюється і у зв'язку з різноманітністю форм його існування в різних правових системах. Треба виходити з того, що об'єктивне право має різні прояви. Хоча воно і усвідомлюється людьми, але існує об'єктивно і має прояв не тільки в державних нормативних актах.

Джерелом набуття суспільними відносинами нормативного характеру є не зовнішній вплив, не державне втручання, а їх постійна повторюваність. Лише згодом сформовані таким чином у суспільному середовищі обов'язкові нормативи визнаються і за­хищаються судами та іншими державними органами. На подаль­шому етапі відбувається поглиблення основ права, деталізація його змісту з допомогою сформульованих державними органами правових деталей і конкретних процедур. Отже, у своїй основі право складається і самореалізується, з державою лише закріп­люється, конкретизується і деталізується.

Правовідносини стають юридичним виразом відносин, які постійно повторюються і виникають на базі накопичення певного досвіду і перевірки їх життям. Вони визнаються і захищаються су­дами та іншими державними органами. Згодом основи права, які с

кладаються об'єктивно, закріплюються, конкретизуються і де­талізуються в чинному законодавстві чи інших формах права. Це яскраво простежується в процесі виникнення права, очікується і при його подальшому розвитку.

Поява законодавства та інших форм, що закріплюють право, є офіційним свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші прояви суспільного життя, які постійно повторюються. В умо­вах сучасної України це може, наприклад, відбуватися у зв'язку з появою нових форм ринкових відносин, окремі прояви яких нерідко існують спочатку тільки фактично і лише згодом закріп­люються законодавчо. У політичній сфері ці процеси відбувалися при створенні політичних блоків, узгоджувальних органів. Праг­нення подружжя до майнової незалежності, що стало цілком природним в умовах ринкових відносин, знайшло своє формаль­не вираження в законі через інститут шлюбного договору, який надав життєвій ситуації законодавчої форми.

Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час поступового складання певної судової практики, яка фак­тично набуває обов'язкового характеру і має великий вплив на по­ведінку суб'єктів права. Судова практика усіх вищих судів впливає на практику нижчих судів. Нижчі суди не можуть не рахуватися з погрозою відміни вищими прийнятих ними рішень. Судова практи­ка викликає також необхідність знайомства з нею інших суб'єктів права (юридичних осіб, органів слідства тощо). Недарма ще в Ста­родавньому Римі констатували, що право дістало свою назву від правосуддя.

Обов'язкові правила поведінки людей можуть складатися до і після виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші звичаї і ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок багаторазового повторення і з часом ставали звичкою.

Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята, вироблені протягом тривалого часу процедурні правила (передо­плати за товар, початок роботи парламенту нового складу з ви­ступу і головування старшого за віком депутата, традиційні про­ведення певних зборів тощо).

Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або загальнообов'язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких випадках вони законодавчо за­кріплюються.

Складовою провідною частиною права є природні права люди­ни, які існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя, особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересу­вання, на їжу, житло і т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі, коли вони законодавчо не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці права випливають з природи самої люди­ни, є невід'ємними і діють безперервно. Більшість з них закріплю­ються в конституціях і в міжнародних актах.

Право як певний діючий феномен, що реалізує моральні прин­ципи, не можна собі уявити без застосування державними служ­бовцями настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній правосвідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і спрямовують поведінку всіх суб'єктів. Правосвідомість заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому регулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою правил по­ведінки людей, — вона нібито прирощує правові норми, без чого неможлива реалізація справедливості, що становить основу пра­ва (наприклад, при визначенні суми відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди, призначенні конкретного кримінального покарання).Наявність різних проявів права підтверджує, що воно може діяти до появи законодавства (дозаконодавче право) на основі ба­гаторазового повторення і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави право найчастіше закріплюється нею в нормативних актах або інших джерелах і діє через них (законо­давче право). Маючи нормативну природу, природні права, судова та інша державна практика, прецедентне і звичаєве право можуть діяти або діють і поза законодавством (позазаконодавче право).

У цілому ж, хоч би про який з загальних проявів права йшло­ся, кожен з них пов'язаний з існуванням відправних багаторазово повторюваних типових ситуацій. Право завжди безпосередньо відображає потреби суспільного розвитку і спрямоване на нор­мативне регулювання суспільних відносин. Під час формального закріплення цих відносин вони можуть втілюватися в більш кон­кретні права і обов'язки, які безпосередньо формулюються дер­жавою і встановлення яких випливає з потреб подальшого роз­витку суспільних відносин.

Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлен­ня певної міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і рівності, оскільки ні перша, ні друга не мають аб­солютного характеру. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів. Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Вона вимушена і повинна по­ступатися певними своїми інтересами заради інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встано­вити міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожно­го суб'єкта прав. Ця міра відображає згоду суб'єктів права на певне суспільно необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими суб'єктами права. Така міра і вста­новлюється об'єктивним правом. Право визначає, що може або му­сить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні сво­боди кожного зі свободою усіх. Характер цього поєднання зале­жить від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чи­ном, право виступає як природна міра свободи, що легітимована, тобто відповідає інтересам і волі суб'єктів суспільних відносин. Об­меження свободи, встановлені правом, залежать від матеріальних умов життя суспільства, рівня його культури, національних, кліма­тичних та інших особливостей окремих країн. Саме взаємні обме­ження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх юридичної рівності. Юридичну рівність не слід плу­тати з фактичною, бо нерівними є суб'єкти, до яких застосовується принцип рівності (за фізичними даними, за освітою, майновим ста­ном і т. ін.). Право закріплює рівність всіх перед законом, але вод­ночас встановлює її міру. Це необхідно для запобігання зловжи­ванню цим принципом. Наприклад, рівні економічні можливості і рівне право утворення органів засобів масової інформації обме­жується забороною монополізації цих сфер, рівне право на здобуття вищої освіти — закріпленням існування як безоплатного, так і оплачуваного навчання.

Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще І. Кант, знайшли своє втілення в працях вче'них-юристів. За радянських часів саме такий підхід для з'ясування природи пра­ва започаткували В. Нерсесянц у Росії і М. Козюбра в Україні.

Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є помилковим, бо справедливість як правовий прин­цип не підлягає нормуванню (виміру) і не може бути, хоча б част­ково, відчужена.

Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві підводять нас до питання про визначення права. Багатогранність такого складного явища, як право, обумовлює можливість його всебічної характеристики лише в деяких визна­ченнях, кожне з яких відбивало б певну грань (аспект) його існу­вання. Урахувавши основні ознаки права, спробуємо дати його найбільш загальне визначення.

Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про спра­ведливість міру свободи й рівності, що відображає потреби су­спільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторю­ваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук