100

---

§ 2. Романо-германська правова система

Романо-германська правова сім'я (континентальне право) сформувалася в Європі до XII століття і набула великого поширен­ня в численних неєвропейських державах. Історичні корені цієї пра­вової сім'ї належать до римського права (І ст. до н. є. — V ст. н. є.). До зони впливу континентального права входять правові системи таких країн, як Франція Німеччина, Італія, Бельгія, Іспанія, Швейцарія, Португалія, Австрія, Угорщина, а також латиноаме­риканське, скандинавське право та право Японії. Подібними до цієї сім'ї за техніко-конструктивним особливостями є правові си­стеми Росії, України, Болгарії та деякі інші, хоча існує точка зо­ру, що останні виокремлюються в самостійну слов'янську (західнослов'янську) групу.

Романо-германська правова сім'я зазнала кілька періодів у своєму розвитку. Хронологічно вирізняють такі: перший — період звичаєвого права (кутюмів) і_писаного римського права (до XIII століття); другий — відродження вивчення римського права в університетах (XIII — XVIII ст.); третій — період ко­дифікації, завершення формування романо-германської право­вої сім'ї як цілісного явища (XVIII — 50-ті рр. XX ст.); четвер­тий — «ера декодифікації» і розвитку тематичної правотворчості (50-ті рр. XX ст. і до нашого часу).

Формувалася романо-германська правова сім'я за умов фео­дальної роздрібленості Європи, відсутності національного права, нетривких, тимчасових союзів. Позитивне право перебувало в ха­отичному, роздрібленому стані, панували анархія і свавілля, а су­перечки вирішувалися за правом сильнішого. Суспільство при­йшло до усвідомлення необхідності нового права, що було б засно­ване на справедливості і єдиних, універсальних критеріях, гарантії виконання судових рішень. Таким правом, що було основою ви­кладання в університетах, а пізніше і національних кодифікацій, стало римське і канонічне пра

во. Воно відповідало свідомості та потребам суспільства. Кодифікація, яка пройшла у європейських державах з XVIII по XX століття, дала можливість покласти край множинності, архаїчності звичаїв, створити таке право, що відповідало б інтересам суспільства, а також поширити романо-германське право не тільки на територію Європи, але й за її межі. Шляхом кодифікації право окремих держав систематизувалося на основі загальних принципів, що полегшило його подальше практичне використання. Перші національні кодекси були прий­няті в Пруссії — Прусське земельне уложення 1794 року, Авст­рії — Австрійське цивільне уложення 1811 року, у Франції — Французький цивільний кодекс 1804 року, Німеччині — Герман­ське цивільне уложення 1896 року та ін. Причому Французький цивільний кодекс мав найбільший вплив на розвиток континен­тального права. Історичне його значення полягає в тому, що він на­був поширення у всьому світі. У тій чи іншій формі Французький цивільний кодекс був рецептований Бельгією, Голландією, Люк­сембургом, частково Німеччиною, двома кантонами Швейцарії, Італією, Іспанією, Португалією, Сирією, Ліваном, Алжиром, Туні­сом, Марокко, Південною та Центральною Америкою, штатом Луїзіана США, канадською провінцією Квебек та іншими.

Спочатку, після кодифікації, існувала небезпека поділу євро­пейського права на так звані латинські (романські) і германські системи, але пізніше різниця між ними нівелювалась, а пізніші ко­дифікації зовсім позбавили смислу цей поділ. На сьогоднішній день у національних правових системах країн, що належать до континентальної правової сім'ї, більше подібних ознак, ніж різ­них. До них, зокрема, належать такі:

а) усі вони в основному побудовані на основі римських, ка­нонічних і місцевих правових традиціях;

б) романо-германська правова сім'я є винятково продуктом культури, незалежним від діяльності феодальної державної влади;

в) єдина ієрархія джерел права, висловлена у формально, абстрактно сформульованих нормах, тобто як основне джерело висту­пає нормативний акт, який виходить від законодавця. Законода­вець усвідомлює суспільні відносини, узагальнює соціальну прак­тику, типізує ситуації, які повторюються, і формулює в норматив­них актах загальні моделі прав і обов'язків для суб'єктів права;

г) подібна юридична техніка, аналогічні прийоми подачі правових норм, наявність спільної юридичної мови і подібної манери викладення, що полегшує переклад юридичних текстів з однієї мови на іншу;

ґ) кодифікований характер права;

д) єдина система права, тобто поділ її на галузі;

є) в усіх країнах визнається поділ права на публічне і приватне;

є) більш-менш єдина система принципів, у тому числі тих, що визначають специфіку судової діяльності;

ж) відносна одноманітність судової та адміністративної прак­тики.

У романо-германській правовій сім'ї суддя не зв'язаний раніше прийнятими рішеннями інших судів, за винятком судової практики Верховного або Конституційного Судів. Судова прак­тика, яка належить до «вторинних» норм, полягає в тому, що при розгляді нової справи вона може бути відкинута, тобто буде здійснений «поворот практики». Враховуючи викладені подібні ознаки, видається надто цікавою пропозиція С. Алексєєва віднести романо-германське право до так званої нормативно-законодавчої системи, відокремленої від нормативно-судової, представленої англо-американським загальним правом. На його думку, на високому рівні теоретичних абстракцій можливе обособлення в логічному плані юридичного і техніко-юридичного сторін сімей правових систем і формування на цій основі деяких укрупнених (логічних) систем юридичного регулювання, що да­ють можливість об'єднати найтиповіші правові цінності. Залежно від того, який з елементів правових систем, сполучених з основ­ними формами право утворювального процесу, — встановлені за  конодавством форми (норми) чи юридична, судова практика, — розглядається як основа юридичного регулювання, вирізняють дві основні укрупнені юридичні системи, існування та особли­вості яких характеризують їх як нормативно-законодавчу і нор­мативно-судову.

< Попередня   Наступна >