Головне меню
Головна Підручники Теорія держави та права Загальна теорія держави і права - М.В.Цвік Розділ XVII § 1. Поняття, риси, структура та функції правосвідомості

Розділ XVII § 1. Поняття, риси, структура та функції правосвідомості

Теорія держави та права - Загальна теорія держави і права - М.В.Цвік
48

Розділ XVII

ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА

§ 1. Поняття, риси, структура та функції правосвідомості

Свідомість людини являє собою форму відображення (пізнан­ня) навколишнього світу, яка знаходить свій вияв у різних оцінках, критичних зауваженнях і пропозиціях щодо функціону­вання певних явищ і процесів, які таким чином включаються у сферу життєдіяльності людини і суспільства. Однією з найваж­ливіших складових частин свідомості є правова свідомість люди­ни. Виникаючи до або після права чи разом з ним, правосвідомість супроводжує право протягом усієї правової історії, всього існу­вання державно-організованого суспільства. Категорія «пра­восвідомість» служить для відображення особливого виміру пра­вової дійсності, ставлення людей і суспільства до права, правової поведінки люд«й, правової діяльності держави, її інституцій. Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретно-історичних умов у тій чи іншій країні, але водночас впливає на функціонування й розвиток правової системи. Вона є активним елементом системи правового регулювання суспільних відносин — право не може здійснювати свій регулятивний вплив інакше як через людей, безпосередньо впливаючи на їхню свідо­мість. За посередництвом правових ідей та теорій, почуттів та емоцій норми права, інші правові явища оцінюються з точки зору життєвих потреб та інтересів людей і суспільства, справедли­вості, формуються установки на правову поведінку, уявлення що­до критеріїв ефективності правового регулювання, шляхів ре­формування та удосконалення законодавства, судово-правової системи, юридичної практики.

У демократичній державі стрижнем правосвідомості є ви­знання принципу верховенства права, життя і здоров'я, честі та гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої соціаль­ної цінності, беззастережна повага до прав

людини і громадянина як невід'ємних від особи можливостей, що становлять юридичний фундамент життєдіяльності людини.

Правосвідомість — це сукупність суб'єктивних елементів правового регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та пра­вових установок, за посередництвом яких відображається пра­вова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачен­ня перспектив і напрямків розвитку правової системи з точки зо­ру забезпечення гідного існування людини, справедливості у мїжлюдських стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства.

Для правової свідомості характерні такі риси. Правосвідомість є одним з різновидів суспільної свідомості. їй, як і іншим формам суспільної свідомості (філософській, релігійній, моральній, політичній, естетичній), властиво відобра­жувати навколишній світ, однак не увесь, а лише певний його ас­пект — правову дійсність. В умовах формування засад правової, демократичної державності правова складова суспільної свідо­мості дістає додаткові стимули для свого розвитку, становлення як однієї з найважливіших її частин.

Носіями правосвідомості є різні суб'єкти права: особис­тість, громадські об'єднання, політичні партії, державні органи і їх посадові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспіль­ство в цілому. В правовій свідомості відбивається ставлення суб'єкта до права, юридичної практики, поведінки (діяльності) інших суб'єктів правовідносин, їх оцінка. Правосвідомість знахо­дить свій вияв на всіх стадіях механізму правового регулювання, впливає на функціонування практично кожного елемента право­вої системи.

Об'єктом пізнання правосвідомості зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів. Разом з тим вона може містити в собі оцінку права минулого (аналіз правових пам'яток, наприклад Римського права, Руської правди) або формувати уяв­лення про право бажане, майбутнє.

На певних етапах розвитку суспільства правосвідомість може розглядатися як одна з форм права.Правосвідомість є одним з найважливіших чинників розвит­ку праворозуміння. Право, яке складається об'єктивно, відпо­відно до існуючих, інколи досить суперечливих, уявлень, підходів суспільства щодо регулювання тих чи інших суспільних відносин, не може бути досконалим. У ньому неминуче виникають певні прогалини, внутрішні суперечності. Аналіз, оцінка права і прак­тики його застосування дозволяє виявити існуючі недоліки.

З урахуванням негативних оцінок формуються пропозиції щодо удосконалення окремих правових норм або цілих сегментів права (інститутів і галузей). Інколи, передусім на етапах трансфор­маційних змін суспільства, переходу від однієї до іншої моделі державності (наприклад, від феодальної до буржуазної держа­ви), чинне право вступає в суперечність з об'єктивною необхід­ністю розробки нових підходів до регулювання суспільних відно­син, в першу чергу економічних стосунків. Ця ситуація спонукає прогресивні суспільні сили до пошуку нового бачення змісту, соціального призначення права. Отримані напрацювання об'єд­нуються в різних правових теоріях, концепціях. Таким чином, в історії розвитку права складаються різні школи права — природ­но-правова, історична, позитивістська, класова, психологічна та інші, які застосовували різний методологічний інструментарій до пізнання права, по-різному його розглядали і оцінювали.

Правосвідомість можна розглядати як своєрідний механізм саморегуляції поведінки (діяльності) людей. Це пояснюється її здатністю орієнтувати суб'єктів права в різних правових ситуа­ціях, робити правомірний вибір, приймати юридично значущі рішення.

За своїм змістом правосвідомість є складним системним пра­вовим явищем. Компоненти, що утворюють її (ідеї, теорії, кон­цепції, почуття, емоції, настрої, установки тощо), структурно об'єднуються в дві відносно автономні компоненти — правову психологію і правову ідеологію.

Правова психологія — це сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань з приводу права, окремих правових явищ. Так, проявами правової психології буде відчуття справедливості, повага до прав і свобод людини, байдужість до беззаконня або страх перед відповідальністю, емоційна реакція (у вигляді оплес­ків, викриків і т. ін.) присутніх у залі судових засідань на певне рішення судді, тобто емоційне ставлення до права. В цілому — це стихійна, несистематизована і найпоширеніша форма усвідомлен­ня права, яка тією чи іншою мірою властива усім суб'єктам і може виникнути з приводу будь-якого правового явища.

Помилково було б оцінювати цю складову правової свідо­мості як щось другорядне. Ігнорування правової психології як населення, так і окремих осіб у процесі формування і проведення державної правової політики може призвести до суттєвої про­тидії (пасивної чи активної) здійсненню тієї чи іншої реформи (такою була, наприклад, протидія антиалкогольній кампанії під час перебудови в СРСР, несприйняття частиною державних службовців адміністративної реформи в сучасній Україні тощо). Особливість правової психології визначається ще й тим, що вона містить елементи несвідомого. Йдеться про певні психічні явища і процеси (інтуїція, психологічний афект, звичка, збудження, соціальне збудження — паніка тощо), які обумовлені певними фактами навколишнього світу, вплив яких на свою поведінку лю­дина зазвичай не усвідомлює. Однак ця сфера може активно впливати на формування як правомірної, так і протиправної по­ведінки (стереотипів, звичок тощо).

У структурі правової психології вирізняють такі елементи:

сталі (правові стереотипи, традиції, звички) і динамічні (на­строї, почуття, хвилювання);

пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) і емоційні (правові емоції, почуття, настрої).

Правова ідеологія — це сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, в тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність. Прикладом правової ідеології є вчення природно-правової, позитивістської, класової та інших теорій права. Частину цієї ідеології становлять сучасні наукові погляди на право.

У правовій ідеології можуть відбиватися інтереси великих соціальних груп (класів, професійних, релігійних, етнічних груп), хоча конкретна правова теорія або концепція завжди форму­люється безпосередньо тим чи іншим науковцем. В основі діяль­ності будь-якої сталої політичної партії завжди лежить певна політико-правова ідеологія — ідеологія лібералізму, консерва­тизму, соціал-демократичного або іншого спрямування. Більше того, розвиток будь-якої держави і навіть регіонального об'єд­нання держав передбачає наявність такої ідеології (національної ідеї). Так, державне будівництво в СРСР відбувалося на основі ідеології марксизму-ленінізму, а в основу розбудови української державності покладено панівну в Європейському Союзі кон­цепцію демократичної, соціальної, правової держави. В цілому політико-правова ідеологія розвинених держав дістає своє відоб­раження передусім в конституції країни.

Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в тому, що якщо остання має переважно емоційний, поверховий характер, складається стихійно, переважно на основі повсякден­ного побутового досвіду людей, то правова ідеологія в процесі пізнання права прагне дійти до виявлення його сутності, змісту, виявити існуючі закономірності і зв'язки, а отже, представити ці знання у вигляді певної догми. Вона складається на основі нау­кових досліджень, вивчення юридичної літератури, в тому числі підручників.

До формування правової ідеології в демократичній, правовій державі висуваються такі вимоги. Вона повинна:

1) формуватися на основі пріоритету загально-людських стандартів і цінностей, зокрема верховенства права і закону, принципів демократії, прав і свобод людини і громадянина тощо;

2) будуватися на критичному сприйнятті вітчизняного і зару­біжного історичного досвіду, вивченні нових поглядів та підходів до правових явищ;

3) орієнтуватися на раціональне поєднання інтересів особи, суспільства і держави, виходячи при цьому з тези, що саме людина і її права визнані найвищою соціальною цінністю, на досягнення соціального і політичного компромісу.

У процесі правового регулювання правова свідомість виконує ряд основних функцій, до яких передусім належать гносео­логічна, оцінна і регулятивна.

Гносеологічна (пізнавальна) функція передбачає накопичен­ня знань про право, його сприйняття, подальше осмислення різних правових явищ, всієї правової дійсності.

Регулятивна функція реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, які виступають спе­цифічним регулятором поведінки людей. Особливу роль у здійсненні цієї функції відіграють правові установки, які свідчать про готовність, схильність особи до певної моделі поведінки — правомірної чи неправомірної, що формується під впливом низки економічних, соціальних або психофізіологічних факторів.

Оцінна функція передбачає оцінку правової поведінки (діяль­ності) людей, оцінку права в цілому. В повсякденному житті в лю­дини формується певне, передусім емоційне, ставлення щодо різних явищ і процесів правового життя на основі власного досвіду та правової практики. Норми, які захищають і охороня­ють інтереси людини, сприяють їх реалізації, дістають, як прави­ло, схвалення, позитивну оцінку. Недосконалі норми, з суттєви­ми прогалинами, суперечностями, що здатні порушувати права і свободи людини, сприймаються негативно. Вони можуть піддава­тися конструктивній критиці (аж до внесення пропозицій щодо удосконалення змісту таких норм) або деструктивній критиці (заперечення права, його зневага, протидія ефективному функ­ціонуванню механізму правового регулювання).

У змісті правосвідомості виокремлюють такі оціночні суд­ження щодо: права і законодавства (принципів, норм, інститутів, галузей); правової поведінки особи і їх груп та об'єктів діяльності (злочинності, правопорушень, правопорушників); правоохорон­них органів (суду, юстиції, прокуратури, органів внутрішніх справ, адвокатури, нотаріату та їх діяльності); власної поведінки з точки зору визначення її як правомірної чи протиправної.

< Попередня   Наступна >