88

---

§ 9. Співвідношення між нормами

міжнародного і національного права

Вивчаючи систему внутрішньодержавного права, ми не­одмінно стикаємося з проблемою його співвідношення з міжна­родним правом, тобто з нормами та принципами, що регулюють відносини між державами і міжнародними організаціями, а та­кож в деяких випадках відносини цих суб'єктів з іншими особами.

Існують три основні концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: два різновиди моністичної — примату міжнародного права і примату внутрішньодержавного права — і дуалістична.

Суть моністичної концепції полягає у визнанні існування єди­ної системи права, складовими якої є як міжнародне, так і національне право. При цьому пріоритет має або міжнародне, або національне право.

Дуалістична теорія, навпаки, визнає самостійний характер двох систем права. Найбільш послідовні дуалісти вважають, що міжнародне і внутрішньодержавне право існують абсолютно відо­кремлено одне від одного, що вони розвиваються за власними за­конами і що між цими системами немає ніякої взаємодії. Помірні ж дуалісти, визнаючи самостійне існування двох систем права, припускають їхню більшу або меншу взаємодію.

Зараз у вітчизняній і зарубіжній літературі домінуючим стає помірно дуалістичний підхід. Більшість авторів стверджують, що в умовах сучасного історичного процесу у співвідношенні внутрішньодержавного і міжнародного права визначився примат міжнародного права. Такий висновок можна зробити, аналізую­чи законодавчу практику багатьох країн.

Розглянемо, як цей принцип реалізується в нашій державі. Ми бачимо, що означений підхід добре узгоджується з положеннями ч. З ст. X Декларації про державний суверенітет України, де вста­новлено, що Украї

на «визнає ... пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».

Співвідношення норм міжнародного права з національним правом залежить від того, в якому джерелі закріплено ту чи іншу норму міжнародного права — міжнародному договорі, міжна­родному звичаї, загальних принципах права, обов'язкових нор­мативних резолюціях міжнародних організацій. Крім того, як до­поміжний засіб для визначення міжнародно-правових норм ви­знаються судові рішення і доктрина.

В Україні вихідною точкою в цьому питанні є ст. 9 Консти­туції, згідно з якою «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Консти­туції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

Більш докладно статус міжнародних угод визначено у ст. 17 Закону «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року№ 3767-ХІІ:

1. Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні до­говори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України».

З. наведених положень випливає, що норми Конституції України мають більшу юридичну силу, ніж норми міжнародних договорів, обов'язкових для України. У вітчизняній доктрині з цього питання відсутні розбіжності. Більш того у ч. 2 ст. 8 Кон­ституції йдеться про те, що «Конституція України має найвищу юридичну силу». Отже, міжнародний договір не може суперечи­ти Конституції України.

Водночас норми чинних міжнародних договорів України, зго­ду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і мають більшу юридичну силу щодо всіх інших актів українського законодавства.

Цей принцип підтверджується ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року (до якої приєдналася й Україна): «Учасник не може посилатися на поло­ження свого внутрішнього права як на виправдання для невико­нання ним договору». Про те ж йдеться у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9.

Тепер розглянемо співвідношення національного права з нор­мами міжнародного права, закріпленими в інших джерелах.

Існують численні приклади того, що згода на обов'язковість міжнародного договору для України надається іншими (не Верховною Радою),державними органами України (Президентом України, Кабінетом Міністрів України тощо). Такі договори не можуть вважатися частиною національного законодавства. Про­те, залишаючись нормами міжнародного, а не національного права, вони є обов'язковими для України в частині, що не суперечить Конституції та законам України.

Норми, закріплені в міжнародних звичаях, вочевидь не є час­тиною національного законодавства України. Щодо них треба ке­руватися Декларацією про державний суверенітет України, якою визначено пріоритет загальновизнаних норм міжнародного пра­ва над нормами внутрішнього права України. На нашу думку, в Україні поступово затверджується практика застосуванняміжнародних звичаїв.

Внаслідок приєднання України до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також визнання обов'язковості юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, для України набуло актуальності питання про місце рішень міжнародних судів в нашій правовій системі. Але це пи­тання остаточного вирішення ще не дістало.

Рішення міжнародних організацій однозначно не входять до складу національного законодавства України, але використовуються, наприклад, у практиці Конституційного Суду України.

< Попередня   Наступна >