81

---

§ 4. Інші види правових норм

Розгляд права як системного явища не передбачає сприйняття норм, що його утворюють, як однорідної маси нормативних приписів. Норми права за своїм змістом досить різноманітні, що обу­мовлено спеціалізацією права. Б механізмі правового регулювання кожна з них призначена вирішувати специфічні завдання, реалізо­вувати ті чи інші функції права. Виходячи з цієї обставини, в теорії права норми права класифікують за певними критеріями. Залежно від функціонального призначення норми права поділяють на регулятивні і правоохоронні.

Регулятивні (правпустанпвчі) норми права безпосередньо спрямовані на здійснення правового регулювання суспільних відносин шляхом наділення їх учасників правами і покладанням на них юридичних обов'язків. Регулятивні норми права визначають міру правомірної поведінки суб'єктів.

Виходячи з характеру передбачених нормою суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, регулятивні норми права, у свою чергу, поділяються на зобов'язальні, заборонні і уповноважувальні. — Зобов'язальні норми права встановлюють обов'язок суб'єктів суспільних відносин здійснювати певні позитивні дії, наприклад, ст. 9 Закону України «Про систему оподаткування» встановлює обов'язки платників податків і зборів. Закріплення змісту обо­в'язкової поведінки досягається за допомогою таких термінів, як: «повинен», «зобов'язаний», «має обов'язок». — Заборонні норми права встановлюють обов'язок суб'єкта су­спільних відносин утримуватися від здійснення дій певного роду. Так, ст. 15 Конституції передбачає заборону цензури в Україні, а ст. 112 Кодексу України про шлюб і сім'ю прямо забороняє без зго­ди усиновителів (органів опіки і піклування) повідомляти будь-які відомості про усиновлення. Деякі з приписів, що закріплюють ці норми, розпізнаються завдяки таким термінам, як: «не допус­кається», «заборонено», «неповинно», «не може

бути». Уповноважувальні норми права встановлюють право на здійс­нення тих чи інших можливих позитивних дій і надають громадя­нам, організаціям та установам свободу розпоряджатися цим пра­вом. Наприклад, ст. 19 Кодексу про шлюб і сім'ю надає право по­дружжю за своїм бажанням обрати собі прізвище. У тексті відповідних приписів містяться такі терміни, як: «має право», «мо­же». Уповноважувальні норми права надають суб'єктам права сво­боду розпоряджатися своїми правами, однак не зобов'язують ці права реалізовувати.

Змістом правоохоронних норм є попередження суб'єктів права про обов'язок утримуватися від скоєння певної дії або бездії і встановлення санкції за порушення цих обов'язків. Ці  норми і відповідні приписи містять визначення виду державно-примусових заходів захисту суб'єктивних прав (конституційних, цивільно-правових, дисциплінарних, адміністративних, криміна­льних) і на регламентацію міри юридичної відповідальності за­лежно від того, наскільки тяжким виявилося правопорушення. Водночас слід зазначити, що поділ правових норм на зобов'я­зальні, заборонні та уповноважувальні певною мірою має віднос­ний характер. Цей висновок ґрунтується на врахуванні двосторо-нього характеру кожної правової норми, яка передбачає для од­них осіб певні уповноваження або заборони, а для інших — відповідні їм обов'язки зобов'язаних суб'єктів. Наведений поділ відбиває лише зовнішню (текстову) відмінність у приписах, у яких та чи інша норма викладена.

За методом правового регулювання .норми права, поділяють на імперативні, диспозитивні, рекомендаційні, заохочувальні.

Імперативні норми права — це такі категоричні, строго обо­в'язкові нормативні приписи, які безпосередньо визначають по­ведінку суб'єктів суспільних відносин, позбавляючи останніх пра­ва самостійно визначати для себе певні права та обов'язки. Так, статті 15-17 Кодексу про шлюб і сім'ю визначають умови укладен­ня шлюбу, що не можуть змінюватися за розсудом осіб, яким во­ни адресовані.

Диспозитивні норми права характеризуються тим, що вони діють у сфері, де суб'єктам права надається можливість са­мостійно встановлювати для себе певні взаємні права й обов'язки. Ці норми діють у разі, коли сторони не скористалися такою мож­ливістю. Тоді викладене в диспозиції норми правило набуває для них імперативного характеру. Диспозитивні норми найпоши­реніші в цивільному праві, метод правового регулювання якого заснований на автономії сторін (наприклад, ст. 29 Кодексу про шлюб і сім'ю України).

Рекомендаційні норми права — це такі нормативні приписи, за допомогою яких держава рекомендує самоврядувальним органі­заціям певний спосіб дій. У цих нормах вказується на варіант по­ведінки, бажаний для суспільства і держави. Надаючи можливість діяти певним чином, вони також вказують на бажаність рекомен­дованої моделі поведінки. Адресат такої норми, діставши рекомен­дацію про бажаний напрямок розвитку суспільних відносин, суб'єктом яких він є, зобов'язаний залежно від припису норми:

розглянути ці пропозиції і прийняти їх до виконання;

обґрунтовано відмовитись;

прийняти позитивне рішення, але основні положення норми конкретизувати, виходячи із реальних можливостей, резервів своєї організації.

Специфіка регулятивного впливу цих норм на суспільні відно­сини полягає в тому, що для їх реалізації здебільшого необхідна їх конкретизація в локальних правових актах (статутах, положеннях, рішеннях).

Юридична обов'язковість цих норм полягає в тому, що: по-пер­ше, факт видання такої норми зобов'язує самоврядувальну ор­ганізацію обговорити запропоновану в нормі рекомендацію, по-друге, рекомендаційні норми попередньо санкціонують ті норма­тивні рішення, які будуть прийняті на їх основі. У. Заохочувальні норми права — це такі нормативні приписи, які передбачають певні засоби заохочення (матеріальні або нема­теріальні) для суб'єктів права за здійснення ними бажаних для держави і суспільства діянь. Заохочення — це результат вико­наних належним чином юридичних або суспільних обов'язків (на­приклад, п. 5.1.21 ст. 5 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачає звільнення від оподаткування надання бла­годійної допомоги) або досягнених результатів, які перевищують звичайні правові вимоги (наприклад, ст. 146 Кодексу законів про працю передбачає можливість застосування до працівників за особливі трудові заслуги заохочення: нагородження орденами, почесними грамотами тощо). Сутність заохочувальних норм по­лягає не у встановленні для суб'єктів права певної моделі поведінки, а відкріпленні стимулів до поведінки, яку вони звичайно юридично не зобов'язані здійснювати. Ці норми стимулюють у суб'єктів суспільних відносин прояв соціально активної, пра­вомірної поведінки.

Залежно від характеру двох найбільших за обсягом складових елементів права, що характеризуються особливістю предмета і методу правового регулювання, норми права класифікують на норми матеріального і процесуаль­ного права.

Функціональне призначення норм матеріального права полягає в первинній регламентації поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин, що потребують своєї організації. Вони ви­значають зміст первинних прав і обов'язків суб'єктів права, їх правове становище і безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин.

Функціональне призначення норм процесуального права по­лягає в правовому регулюванні організаційних відносин, забезпе­ченні процедур, форм реалізації або охорони норм матеріального права.

Відмінність норм процесуального права від норм матеріального права знаходить свій вияв у таких ознаках: по-перше, процесуальні норми завжди мають процедурний характер: по-друге, процесу­альні норми в першу чергу адресовані суб'єктам, наділеним дер­жавно-владними повноваженнями щодо прийняття та застосуван­ня норм матеріального права; по-третє, для процесуальних норм характерний специфічний зміст їх структури. Специфіка санкції процесуальних норм полягає в тому, що передбачені нею невигідні наслідки знаходять свій вияв у скасуванні правозастосовчого акта, який було прийнято з порушенням норм процесуального права. За предметом правового регулювання норми права можна та­кож поділити на норми галузей права: конституційного, цивіль­ного, трудового, адміністративного, кримінального тощо.

< Попередня   Наступна >