Головне меню

Розділ XX §1. Поняття і види форм права

Теорія держави та права - Загальна теорія держави і права - М.В.Цвік
46

Розділ XX

ФОРМИ ПРАВА

§1. Поняття і види форм права

Під формою права розуміють способи зовнішнього вира­ження і закріплення правових норм. В юридичній літературі ра­зом з поняттям «форма права» використовується поняття «джерело права». Джерело права в матеріальному розумінні — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст пра­ва (передусім система соціально-економічних відносин). Джере­ло права в ідеалістичному розумінні — це сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право. Джерело права в спеціально-юридичному розумінні — це і є власне форма права, тобто зовнішня форма вираження і існування норм права. Переважання тих чи інших форм права в державі залежить від специфіки правової системи, історичних традицій, національних особливостей, якості правотворчості, рівня правової культури суспільства тощо. Найпоши­ренішими формами права в більшості правових систем є правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові акти, нормативні правові договори.

Правовий звичай — це визнане державою правило поведінки, яке склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосу­вання протягом тривалого часу. Звичай стає правовим тоді, коли він дістав санкцію (офіційне схвалення) держави. Санкціонуван­ня звичаю відбувається не шляхом запису його змісту в законі, а шляхом сприйняття судовою і адміністративною практикою або шляхом посилання на нього в законі. Для правового звичаю ха­рактерно те, що він, як правило, має локальний характер, віднос­но невелику сферу поширення; є консервативним за своєю при­родою, закріплює результати тривалої суспільної практики і мо­же відбивати як загальні моральні, духовні цінності народу, так і деякі передсуди; тісно пов'язаний з релігійними і традиційними нормами.

Відомий французький

юрист Р. Давід розрізняє три види звичаїв (залежно від їх ролі в правовій системі):

1) звичаї secundum legem (в доповнення до закону), які допо­магають тлумачити норми закону;

2) звичаї praeter legem (крім закону), які застосовуються в разі прогалин у праві;

3) звичаї abversus legem (проти закону), сфера поширення яких обмежена, оскільки колізії між законом і звичаєм вирішу­ються на користь закону.

Правовий прецедент — це принцип, який покладений в осно­ву рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи, що в майбутньому стає загальнообов'язковим правилом при вирішенні всіх аналогічних справ. Судовий преце­дент і судова практика визнавалися формами права ще в Старо­давньому Римі. Починаючи з XIII століття, прецедентне право набуває поширення в Англії, де воно утворюється королівськими судами.

Прецедент з'являється тоді, коли за судом визнається_право офіційного формулювання правових норм. Прецедент має обов'язковий характер для всіх нижчих судів, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. В судовому рішенні слід вирізня­ти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішен­ня справи і «сказане між іншим. Ratio decidendi і становить правило, якого в подальшому слід до­тримуватись суддям2. Прецедент характеризуеться_казуїстичністю, він створюється на основі вирішення конкретних поодиноких казусів, випадків; множинністю; певною неузгодженістю і неупорядкованістю. Але водночас, як децентралізований спосіб правового регулювання, він здатний враховувати особливості кожної конкретної ситуації.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації про них — судових звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання, як «Судові звіти», «Щотижневі судові звіти», «Всеанглійські су­дові звіти» та інші.

У США щорічно видається 350 томів збірників судової прак­тики. Нині правовий прецедент розкриває своєрідність англосак­сонської правової системи і застосовується в Англії, США, Ка­наді, Австралії, інших країнах. В англійському праві розрізняють обов'язкові (пов'язуючі) і переконливі прецеденти. Англійські судді при вирішенні конкретних справ або посилаються на вже існуючі прецеденти (деклараторний прецедент), або утворюють нову норму права (креативний прецедент).

У США ставлення до прецеденту як форми права є простішим: Верховний Суд США і верховні суди штатів не зобов'язані йти за власними рішеннями і можуть змінити свою практику.

У країнах романо-германської правової системи судова прак­тика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судо­вий прецедент офіційно не визнавався формою права. Наприкінці XX століття за умов зближення англо-саксонської і романо-гер­манської правових систем прецедент фактично перетворюється на джерело права в цих країнах, про що свідчать, наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини, які набувають прецедентного значення і для країн романо-германського права.

Нормативний правовий акт — це офіційний документ, прий­нятий компетентними суб'єктами правотворчості у визначених законом порядку і формі, який містить норми права. Нормативні акти поширені в усіх правових системах, і це обумовлено тим, що вони:

а) приймаються спеціально уповноваженими суб'єктами правотворчості;

б) найбільш чітко і однаково формулюють зміст правових норм;

в) мають обов'язкову письмову форму, офіційні видання, щот дозволяє оперативно доводити їх до відома адресатів;

г) оперативно реагують на зміни і потреби соціальної практики;

ґ) зручні для систематизації.

Нормативний правовий договір — це двостороння або багато­стороння угода, яка містить норми права. Договори з норматив­ним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових до­говорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового кон­тракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру. Нормативні договори — це документи, які закріплюють волевияв­лення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлюють порядок їх реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зо­бов'язань. Нормативні договори використовуються в міжнарод­ному праві (міжнародний договір — це угода між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес і що регулюють їхні відносини шляхом утво­рення взаємних прав і обов'язків); у конституційному праві (на­приклад, Конституційний Договір 1995 року між Верховною Ра­дою України та Президентом України, який діяв до прийняття Конституції України); в трудовому праві (колективний трудовий договір, який укладається між трудовим колективом і власником підприємства) та інших галузях права. Роль нормативних дого­ворів в умовах ринкових відносин зростає, що пов'язано з тим, що вони є швидким, зручним і простим способом регулювання, який дозволяє враховувати взаємні інтереси суб'єктів і забезпечувати відносно безконфліктне існування громадянського суспільства.

На певних історичних етапах розвитку правових систем фор­мою права виступає юридична наука. Так, найвидатніші римські юристи давали роз'яснення, обов'язкові в подальшому для судів. Протягом тривалого часу правова доктрина впливала на розвиток права в романо-германській правовій системі: саме зусиллями вче­них французьких, німецьких, італійських університетів у XIII—XIX століттях вироблялись основні принципи права. Юридична наука має значний вплив на розвиток юридичної практики, сприяє удос­коналенню законодавства, оскільки виробляє юридичні поняття і конструкції, способи і прийоми тлумачення і реалізації правових норм, якими користуються правотворчі і правозастосовчі органи.

У мусульманському праві, де формою права визнаються релі­гійні тексти, які містяться в Корані і Сунні, допускаються офіцій­ні посилання на наукову доктрину.

У романо-германській правовій системі при наявності прога­лин у законодавстві і вирішенні юридичних справ за аналогією як форма права використовуються сформульовані юридичною наукою загальні принципи права.

В Україні основною формою права є нормативні правові акти.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук