198

---

РОЗДІЛ ІV. ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ КРИМІНАЛЬНИХ, ЦИВІЛЬНИХ І АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВ

§1. Організація роботи суду з підготовки до розгляду та судового розгляду кримінальних справ по суті

Протягом останнього часу однією з найбільш небезпечних загроз національним інтересам України залишається проблема криміналізації суспільства, зростання злочинності у різноманітних її проявах. Криміногенна ситуація в Україні останніми роками істотно змінилася щодо динаміки і структури злочинності. За умов соціально-економічної нестабільності, зниження правосвідомості населення та девальвації моральних цінностей, окремі форми протиправної поведінки стали розглядатися в масовій свідомості як соціально допустимі й навіть повсякденні. Це пояснює збільшення кількості надходжень до суду кримінальних справ.

Необхідність точного і правильного додержання кримінально-процесуального законодавства при розгляді справ, що надходять до суду, спрямовано на додержання встановлених законом процесуальних гарантій всіх учасників судового розгляду. Це необхідно для забезпечення всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочину, постановлення законного та обґрунтованого судового рішення. В цьому параграфі мова йтиметься саме про організацію роботи суду з підготовки до розгляду кримінальної справи та безпосередньо про організацію судового розгляду кримінальної справи по суті.

Підготовка судді до розгляду кожної кримінальної справи є одним із засобів підвищення судочинства. Ретельно сплановані дії судді щодо підготовки справи до судового розгляду сприяє додержанню передбачених законом строків розгляду справи, забезпечує судді можливість провести процес грамотно й оперативно та формує необхідні умови для прийняття справедливого рішення по справі.

e="text-align: justify;">Неналежна підготовка судді до судового слухання по справі спричиняє необґрунтоване затягування процесу, хаотичність дій учасників процесу, втрату авторитету судді, та навіть спричиняє ймовірність винесення несправедливого рішення.

Тому кожний суддя повинен намагатися належним чином підготуватися до судового розгляду справи, щоб забезпечити винесення законного та обґрунтованого судового рішення з найменшими затратами у часі.

Але, перш ніж кримінальна справа потрапить до судді, вона повинна пройти певну процедуру «передачі» від органів досудового слідства й прокурора до суду, що у теорії кримінального процесу називають віддання обвинувачуваного до суду. Ця процедура переслідує наступні цілі:

а) перевірка якості досудового слідства, включаючи достатність доказів для розгляду справи судом, дотримання права обвинувачуваного на захист і інші вимоги кримінально-процесуального закону в ході досудового слідства;

б) перевірка наявності всіх процесуальних підстав для проведення судового розгляду;

в) визначення судом меж, у яких буде проходити судовий розгляд. Виконання цих завдань багато в чому визначає саму можливість і ефективність наступного судового розгляду. При цьому дозвіл зазначених питань не повинне попереджати висновок суду про винність обвинувачуваного в здійсненні інкримінованого йому злочину.

Історія кримінального процесу й судочинства різних держав світу знає різні форми віддання до суду. Так, найбільш класична, обвинувальна модель збереглася, наприклад, у кримінальному судочинстві Шотландії, тому її іноді називають шотландською. Відповідно до цієї моделі, рішення про віддання обвинувачуваного до суду приймає сам обвинувач (прокурор), а направлення ним матеріалів кримінальної справи з обвинувальним актом до суду зобов'язує суд прийняти справу до розгляду. Достоїнством обвинувальної моделі є її простота, економічність і швидкість. Віддання до суду в цьому випадку звичайно не вимагає цілої стадії процесу, а дії суду обмежуються лише організаційними заходами щодо підготовки судового засідання. Однак така форма не забезпечує досить безстороннього контролю з боку прокурора за якістю обвинувачення, що направляється до суду.

У Франції, крім обвинувальної форми, що використовується по кримінальним справам, донедавна по закінченні дізнання застосовувався й різновид судово-ревізійної форми, при якій по закінченні досудового слідства справа надходила до відповідної судової інстанції не на вимогу сторін, а на підставі закону з метою перевірки (ревізії) якості проведеного розслідування. Віддання до суду по справах про злочини, які можуть бути підсудні суду за участю присяжних, здійснювалося у Франції слідчою камерою вищестоящого (апеляційного) суду. Недоліком цієї моделі вважається небезпека формального підходу до прийняття рішень про віддання обвинувачуваного суду, тому що вищестоящий суд не може забезпечити всебічне вивчення всіх кримінальних справ, що надходять до нього з безлічі нижчестоящих судів. Тому на даний час постанова про віддання обвинувачуваного суду по справах про злочини, підсудних суду ассізов (присяжних), виносить слідчий суддя, а відповідні повноваження слідчої камери скасовано. Таким чином, у французькому кримінальному процесі, поряд з обвинувальною формою (застосовуваної по закінченні дізнання), нині існує особлива судова модель даного інституту, коли рішення про віддання обвинувачуваного суду після проведення попереднього слідства приймається слідчим суддею.

У Німеччині також використовується судово-ревізійна форма, однак, на відміну від французької моделі, рішення про віддання обвинувачуваного суду тут приймає та ж сама судова інстанція, що надалі розглядатиме дану справу. Недоліком цієї моделі є те, що у суду може формуватися певне бачення щодо висновку по справі ще до судового розгляду винятково по письмових матеріалах попереднього розслідування. Така попередня думка може обмежувати суд при розгляді справи, сприяє порушенню принципу безсторонності судді при розгляді справи.

У США (федеральні суди й суди деяких штатів) поряд з обвинувальним способом віддання до суду застосовується суспільна форма, коли питання про призначення судового розгляду вирішується особливим складом присяжних засідателів (велике, або обвинувальне, журі). В Англії віддання до суду по справах про злочини здійснюється суддею-магістратом під час змагального судового засідання - попереднього слухання, - на якому вирішується питання про достатність доказів, наданих стороною обвинувачення, для передачі справи в суд для розгляду її по суті. При цьому суддя наділений правом припинити кримінальну справу через те, що "обвинувачення не потребує відповіді", тобто коли сторона обвинувачення не представила доказів винності обвинувачуваного, переконливих хоча б на перший погляд (prima facie evidence). Ця процедура знижує ймовірність направлення справи в суд при явній недостатності доказів винності обвинувачуваного, а значить, і можливість судової помилки, недоречної судової тяганини й інших порушень прав особистості. Важливою відмінною рисою англійської моделі віддання до суду є те, що це рішення приймаються не тими суддями, які будуть розглядати дану справу по суті, а зовсім незалежним від них, представниками іншої галузі судової влади (мирові суди) суддями-магістратами, що забезпечує безсторонність суду при постанові вироку.

Вдале компромісне рішення проблеми віддання до суду було знайдено в австрійському кримінально-процесуальному законодавстві в другій половині XIX в. Воно поєднує достоїнства обвинувальної моделі з перевагами судового контролю за якістю попереднього розслідування, позбавленого, однак, недоліків судово-ревізійної форми. Суд першої інстанції позбавлений необхідності висловлювати по справі попередню думку, віддаючи обвинувачуваного суду. Обвинувальний акт звичайно направляється прокурором прямо в суд для розгляду справи по суті, як це має місце при обвинувальній формі, але якщо обвинувачуваний вважає свої права порушеними на попередньому слідстві, він вправі оскаржити це рішення у вищестоящу судову інстанцію, і тоді питання про віддання до суду розглядається в апеляційному порядку. У такий спосіб забезпечуються як права особистості й об'єктивність суду, так і інтереси процесуальної економії.

За кримінальним процесом України, справа від органів досудового слідства потрапляє до прокурора зі складеним обвинувальним висновком. Одержавши справу від органу дізнання або слідчого, прокурор зобов'язаний протягом не більше п'яти днів розглянути справу і дати їй належне спрямування, а саме: перевіривши справу з обвинувальним висновком в порядку, визначеному ст. 228 КПК України, прокурор приймає одне з наступних рішень: 1) затверджує обвинувальний висновок або складає новий обвинувальний висновок; 2) повертає справу органові дізнання або слідчому із своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування; 3) закриває справу, склавши про це постанову з додержанням вимог статті 214 КПК. Далі, згідно зі ст. 232 КПК, прокурор або його заступник, затвердивши обвинувальний висновок, складений слідчим, або склавши новий обвинувальний висновок, направляє справу до суду, якому вона підсудна, і повідомляє обвинуваченого, до якого суду направлена справа.

Далі справа потрапляє до канцелярії суду, де відповідальний секретар чи діловод суду приймає кримінальну справу, що надійшла з прокуратури з дотриманням усіх вимог Інструкції з діловодства, а саме: перевіряє наявність усіх документів і речових доказів, зазначених в описі (супровідному листі, довідці до обвинувального висновку), ставить на сторінці обкладинки справи чи листа іншого документа штамп, у якому вказує дату надходження кримінальної справи до суду. Якщо встановлюється, що чогось із зазначених документів не вистачає, про це негайно сповіщають завідуючого канцелярією. Про відсутність документа або додатків складається акт, одна копія якого надсилається відправнику, а інша прилучається до справи.

Кримінальну справу реєструють в Журналі реєстрації кримінальних справ, а також в обліково-статистичних картках і алфавітних покажчиках. Далі справа передається голові суду. Саме голова суду є відповідальним за організацію роботи з підготовки кримінальних справ до судового розгляду, він розподіляє справи між суддями, покладаючи на них відповідальність щодо розгляду цих справ.

Отже, перш ніж справа потрапить на стіл судді, головою суду повинно бути прийняте рішення про те, якому саме судді доручити вивчити та розглянути цю справу в судовому засіданні. Рішення голови суду з передачі справи судді оформлюється відповідною резолюцією.

В залежності від запроваджених в конкретному суді форм організації роботи, кримінальні справи можуть розподілятися між суддями за наступними принципами:

1. Територіальність:

(а). Зонна система. За суддею заздалегідь закріплюється визначена територія (або зона), що обслуговується ним. Найчастіше виокремлення зони здійснюється за вулицями та будинками, що розташовані на території юрисдикції конкретного суду. Недоліком цього принципу розподілу справ є те, що не дозволяє уникнути дисбалансу у навантаженні на суддів одного суду та не враховує спеціалізації суддів, їх професіоналізм у розгляді окремих категорій справ.

(б). Адміністративна система. Голова суду на свій розсуд передає кримінальну справу тому чи іншому судді, якому вважає за потрібне. Такий спосіб дозволяє врахувати навантаження суддів на момент розподілу справ, досвід конкретного судді з розгляду визначеної категорії справ, певні особистісні якості судді чи об'єктивні чинники (наприклад, суддя тільки призначений на посаду, або тільки вийшов на роботу після хвороби тощо), професіоналізм окремого судді. Разом з тим, недоліком цієї системи розподілу справ є створення умов для зловживань з боку голови суду, здійснення ним впливу на суддю, можливість втручання у незалежність судді.

(в). Випадкова система. Ця система розподілу справ між суддями застосовується, наприклад у США та Греції. Законодавством цих країн передбачена система визначення за жеребом складу суду з кримінальних справ, що значно усталює функціональну незалежність суддів в цих державах. Однак недоліком цієї системи є неможливість контролювати рівномірність навантаження на суддів та їх спеціалізацію, досвід розгляду окремих категорій справ.

(г). Система розподілу справ за черговістю. Справи розподіляються між суддями за черговістю їх надходження до суду. Хоча ця система дозволяє уникнути можливість впливу на визначених суддів по конкретній справі з боку голови суду та сприяє рівній завантаженості на суддів одного суду, але не дозволяє враховувати спеціалізацію суддів, їх професіоналізм, досвід з розгляду конкретних категорій справ тощо.

2. Спеціалізація. Це, на наш погляд, найбільш об'єктивний, дієвий та справедливий принцип розподілу справ в суді. Він дозволяє врахувати характер справи, її складність та обсяг; кваліфікацію, досвід судді, його особистісні якості; завантаженість судді іншими справами.

Голова суду, організовуючи роботу суду щодо прийняття рішення про розподіл справ, повинен врахувати всю сукупність наведених вище принципів та критеріїв.

На розподіл справ не повинні впливати бажання будь-якої сторони по справі чи особи, зацікавленої в результаті розгляду цієї справи.

Після того, як справа надійшла судді, він повинен її ретельно вивчити та підготуватися до попереднього розгляду справи. Методика підготовки судді до розгляду справи та обсяг цієї підготовки строго індивідуальні та залежать від двох основних факторів: категорія та складність справи; досвід судді.

Підготовка судді до попереднього розгляду справи є одним із дієвих засобів, що дозволяють своєчасно побачити всі складнощі конкретної справи та вірно спланувати свою роботу; не потребує залучення додаткових матеріально-технічних засобів.

Після надходження справи до судді, вона проходить наступні етапи:

1) вивчення матеріалів кримінальної справи;

2) попередній розгляд справи та прийняття рішення щодо її подальшого спрямування;

3) підготовка до судового розгляду справи;

4) судовий розгляд справи.

Розглянемо кожний етап докладніше.

Вивчення матеріалів кримінальної справи. Методика вивчення кримінальної справи може бути різною, а її вибір залежатиме від багатьох факторів, в тому числі: характер справи, її обсягу та складності; кількості епізодів та обвинувачених; системи подання доказів тощо.

Єдиного метода вивчення справ не існує, але на практиці опрацьовані три основні методи вивчення кримінальної справи:

(а) спочатку вивчається складений слідчим або прокурором обвинувальний висновок, порівнюється його зміст з постановою про притягнення в якості обвинуваченого, потім вивчаються докази по справі, на яких ґрунтується обвинувальний висновок. Після цього вивчаються інші матеріали справи.

Такий метод дозволяє судді одразу з'ясувати сутність обвинувачення та предмет доказування, скласти уявлення про обставини, що повинні бути досліджені в суді. Недоліком цього методу є те, що суддя одразу підпадає під вплив висновків, зроблених слідчим або прокурором, він починає бачити картину злочину саме "їх очами" і у нього не завжди може скластися об'єктивне уявлення про всі обставини справи, що мають значення для правильного вирішення справи;

(б) як і в першому випадку, спочатку вивчається складений слідчим або прокурором обвинувальний висновок, порівнюється його зміст з постановою про притягнення в якості обвинуваченого. Але потім вивчаються всі матеріали в тому порядку, як вони підшиті до справи. Такий метод дозволяє судді простежити хід досудового слідства послідовно. При цьому деякі судді спочатку вивчають всі покази обвинуваченого, відповідно до їх хронології, що дозволяє скласти уявлення про його позицію до висунутого обвинувачення, простежити зміни в показах, виявити в них протиріччя та з'ясувати їх причину. Деякі судді додержуються такого же порядку при вивченні показів свідків та потерпілих. Такий метод дозволяє вивчити матеріали справи комплексно, відповідно до їх логічної послідовності;

(в) матеріали кримінальної справи вивчаються у послідовності їх подання у кримінальній справі, с першого до останнього листа справи. Це дозволяє дослідити хід досудового слідства у хронологічній послідовності проведення слідчих дій, отримання доказової бази, зрозуміти логіку слідчого при формуванні обвинувачення, звернути увагу на слідчі версії та методику їх перевірку. Після цього вивчається обвинувальний висновок. При такому методі вивчення матеріалів справи судді стає очевидним ступінь об'єктивності та обґрунтованості висновків сторони обвинувачення. Однак цей метод доцільно застосовувати до нескладним за фабулою справам. Він навряд чи ефективний при вивченні багатотомних та багатоепізодних справ.

Попередній розгляд справи та прийняття рішення щодо її подальшого спрямування. Згідно зі статтею 241 КПК кримінальна справа повинна бути призначена до попереднього розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи - не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду.

Попередній розгляд справи здійснюється суддею одноособово з обов'язковою участю прокурора. Про день попереднього розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Попередній розгляд справи починається з доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до судового розгляду. Якщо в судове засідання з'явились інші учасники судового розгляду, вони висловлюють свої думки щодо питань, зазначених у статті 237 КПК, та заявлених ними клопотань. Прокурор висловлює свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками судового розгляду. Постанова судді виноситься в нарадчій кімнаті.

При попередньому розгляді справи ведеться протокол.

Крім з'ясування обставин справи, характеру злочину, сутності обвинувачення та доказової бази, суддя, згідно зі ст. 237 КПК, при попередньому розгляді справи, повинен з'ясувати щодо кожного з обвинувачених такі питання:

1) Чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла?

При вирішенні цього питання, суддя повинен перевірити предметну (родову) підсудність відносно конкретного обвинуваченого. Тут треба звернути увагу на такі важливі моменти:

кримінальну справу по суті суддя, у більшості випадків, розглядає одноособово;

кримінальні справи про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад 10 років, розглядаються по суті колегіально у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд;

кримінальні справи про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді довічного позбавлення волі, у суді першої інстанції розглядаються у складі двох суддів та трьох народних засідателів.

2) Чи немає підстав для закриття справи або її зупинення?

Законом передбачені наступні підстави для закриття кримінальної справи:

обставини, що виключають провадження по справі (ст.6 КПК);

за результатом зміни обставин (ст. 7 КПК);

у зв'язку зі щирим каяттям, примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим; із застосуванням примусових заходів виховного характеру; з передачею особи на поруки; з закінченням термінів давнини (ст.ст. 71, 72, 8-111 КПК)

У разі виявлення суддею безперечних і очевидних порушень процесуального закону, усунути їх необхідно в стадії попереднього розгляду справи, до судового засідання.

3) Чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог КПК?

Вивчення обвинувального висновку має особливе значення, оскільки його рамками встановлюються межі судового розгляду. Аналіз змісту цього документа дає можливість проаналізувати сутність обвинувачення; визначити фактичні та юридичні ознаки злочину, з'ясувати предмет доказування в суді.

Суддя під час вивчення обвинувального висновку та інших матеріалів справи, має звернути увагу на те, щоб у них не порушувалося правило тотожності. Тобто у всіх основних процесуальних документах органу досудового слідства текстовий виклад обставин події має бути тотожний і відповідати юридичній формі вчиненого.

Кримінально-процесуально законодавство вимагає, щоб суддя при вивченні обвинувального висновку звернув увагу не тільки на його структуру, підпису прокурора, а й на зміст цього документа. Суддя повинен з'ясувати склад злочину, його ознаки, відмежувати його від суміжних складів. Він повинен звернутися до КК, вивчити додаткову літературу та судову практику з кваліфікації подібних правопорушень.

4) Чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу?

При відповіді на це питання суддя повинен з'ясувати характер злочину; особу обвинуваченого: його вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що його характеризують; вид запобіжного заходу, його обґрунтованість, доцільність та законність обрання; якщо обрано утримання під вартою – підстави та строк застосування цього заходу. Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу передбачені ст. 165 КПК.

Слід мати на увазі, що вирішуючи питання про запобіжний захід, суддя має право відмінити обраний органом досудового слідства запобіжний захід, змінити його на більш м'який чи більш суворий. Приймаючи відповідне рішення суддя складає мотивовану постанову. На практиці судді за своєю ініціативою вирішують питання про обрання або зміну запобіжного заходу обвинуваченому, як правило, тільки у виняткових випадках.

5) Чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду?

При виявленні недоліків досудового слідства, матеріалів кримінальної справи, суддя повинен класифікувати їх на три групи: (а) ті, що можуть бути усунені на попередньому розгляді справи; (б) ті, що можуть бути усунені в судовому розгляді справи; (в) ті, що не можуть бути усунені ані на попередньому розгляді справи, ані в ході судового засіданні. В останньому випадку суддя приймає рішення або про повернення справи прокуророві або слідчому, або про закриття кримінальної справи.

За клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб.

За клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено.

За результатами попереднього розгляду справи суддя своєю постановою приймає одне з таких рішень:

1) про призначення справи до судового розгляду;

2) про зупинення провадження в справі;

3) про повернення справи прокуророві;

4) про направлення справи за підсудністю;

5) про закриття справи;

6) про повернення справи на додаткове розслідування.

За наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні суддя, не вирішуючи наперед питання про винуватість, виносить постанову про призначення справи до судового розгляду. У постанові повинні бути зазначені: місце і дата її винесення, посада і прізвище судді, прізвище, ім'я і по батькові обвинуваченого, підстави призначення справи до розгляду, стаття Кримінального кодексу, за якою пред'явлено обвинувачення, та рішення з інших питань, пов'язаних з підготовкою справи до розгляду. Постанова судді оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.

Підготовка до судового розгляду справи. Суддя, дійшовши висновку, що при досудовому слідстві додержані всі вимоги процесуального законодавства з забезпечення прав обвинуваченого, відсутні інші перепони для судового розгляду справи, виносить постанову про призначення судового засідання.

Виносячи постанову про призначення судового засідання, суддя має враховувати, що ця постанова виконує подвійну функцію: по-перше, у ній підводиться підсумок аналітичної роботи, зробленої суддею у зв'язку з вивченням матеріалів кримінальної справи, що надійшли до нього; по-друге, формулюється організаційна програма дій, необхідних для забезпечення належних умов проведення майбутнього судового розгляду.

Аналітична робота судді з підготовки до судового засідання полягає в ретельному вивченні кримінальної справи, складанні робочих записів по кримінальній справі, планування судового засідання.

Ціллю складання робочих записів є систематизація отриманих суддею при вивченні справи інформації про зміст обвинувачення та доказів з урахуванням принципів кримінального процесу. В робочих записах фіксуються питання, які необхідно вирішити по справі, вони полегшують подальшу роботу судді на етапах планування та проведення судового слідства, постановлення вироку.

Форма, зміст, обсяг робочих записів нормативно не регламентовано. Ці питання кожний суддя вирішує на свій розсуд. Складання робочих записів є творчим процесом, який залежить від звички, особистого досвіду, організації індивідуальної роботи судді.

В робочих записах доцільно виокремлювати два основних розділа:

1) факти, обставини та інші питання, що складають предмет дослідження. Вони групуються за епізодами;

2) викладення сутності доказів, систематизованих за фактами, обставинами и питаннями майбутнього дослідження.

По об'ємним, багатоепізодним справам зі складною фабулою практикується складання різних схем та таблиць, які наочно показують зв'язки між обвинуваченими, епізодами, а також доказів по кожному епізоду.

По справам, пов'язаним з переміщенням матеріальних або грошових цінностей, з різними господарськими та фінансовими операціями, практично завжди складаються схеми (таблиці).

По нескладній, невеликій за обсягом справі робочі записи можуть входити складовою частиною до плану судового слідства.

Планування судового процесу повинно забезпечити оперативне та повне дослідження обставин, що мають значення для справедливого вирішення справи по суті відповідно до вимог процесуального законодавства та додержанням прав учасників судового розгляду.

Судовий процес повинен відбутися відповідно до встановленої законом процедури. Тому суддя зобов'язаний добре знати вимоги процесуального закону щодо ходу судового розгляду та суворо їх дотримуватись при розгляді кримінальної справи.

В залежності від складності справи та досвіду судді план судового розгляду може складатися в обсязі, необхідному та достатньому для конкретного судді. План складається у зручній для судді формі, може бути частиною робочих записів по справі.

За змістом план складається з двох основних частин:

планування послідовності процесуальних дій (відповідно до закону);

планування дослідження обставин, які необхідно з'ясувати по справі.

Складання першої частини плану особливо актуально для суддів з небагатим досвідом роботи. За своїм змістом ця частина плану є стислим викладенням норм процесуального законодавства щодо послідовності дій судді, допиту учасників процесу тощо.

Друга частина плану містить записи, що дозволяють забезпечити повноту дослідження обставин, що мають значення для вірного вирішення конкретної справи. Ці записи можна назвати планом судового слідства. В них фіксуються, які питання, версії, обставини і в якій послідовності, виходячи з предмета доказування по даній справі та позицій сторін, необхідно з'ясувати в судовому засіданні.

В плані судового слідства суддя фіксує ті положення, які повинні бути обов'язково дослідженні безпосередньо судом, а також існуючі протиріччя та шляхи їх подолання; формулює питання для учасників процесу; розподіляє у часі черговість виклику до залу судового засідання та допиту свідків, експертів тощо.

Під організаційними питаннями підготовки справи до судового розгляду слід розуміти ті заходи процесуального та адміністративного характеру, які повинен прийняти суддя та інші працівники суду при призначенні справи до розгляду, а також безпосередньо перед судовим засіданням й без яких судовий процес не може відбутися.

До заходів процесуального характеру відносяться вирішення суддею наступних питань:

про місце та час судового розгляду;

про розгляд справи одноособово чи колегіально;

про участь в судовому засіданні державного обвинувача та захисника;

про осіб, яких необхідно запросити в судове засідання в статусі потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників, свідків, експертів, спеціалістів;

про виклик перекладача;

про закрите чи відкрите судове засідання;

про витребування доказів.

Прийняття цих заходів оформлюється постановою чи ухвалою суду.

Для вдалої організації судового процесу судді повинен після ухвалення рішення про призначення судового засідання дати вказівку секретарю щодо своєчасного повідомлення всіх учасників процесу про дату, місце і час судового засідання. Практика свідчить, що багато свідків або потерпілих та інших викликаних осіб нерідко приходять до суду без документів, що засвідчують особу. Щоб уникнути цього, суддя повинен нагадати секретареві, щоб під час заповнення повісток обов'язково робився запис «З'явитися з паспортом».

До заходів адміністративного характеру відносяться непроцесуальні дії судді, голови суду та працівників апарату суду, направлені на забезпечення необхідних умов для проведення судового засідання.

До таких заходів відносяться:

підготовка приміщень суду та залу судового засідання;

призначення секретаря судового засідання;

підготовлення технічних засобів, які планується використовувати для фіксації судового процесу;

вирішення питань щодо забезпечення порядку в залі судового засідання.

Кожен суддя повинен особисто проконтролювати, щоб секретар за 20-30 хвилин до початку судового засідання переконався в готовності судового зала, своєчасній доставці обвинуваченого із СІЗО. Суддя повинен пам'ятати, що з моменту надходження справи до суду всі підсудні підпадають під юрисдикцію суду, у зв'язку з чим виникає питання про надання побачення.

Судовий розгляд справи. Судовий розгляд — це одна з основних стадій кримінального процесу. В цій стадії суд, здійснюючи судочинство, остаточно досліджує всі істотні обставини, перевіряє докази, зібрані при провадженні дізнання і досудового слідства, та постановляє виправдувальний чи обвинувальний вирок з призначенням покарання або без призначення покарання.

Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком, якщо по справах законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років. Такі справи розглядаються колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд.

Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді (ст. 17 КПК).

Керує судовим засіданням головуючий, який повинен забезпечити учасникам судового розгляду справи здійснення їх законних прав і обов'язків згідно з нормами КПК, а також належний порядок судового процесу.

Учасники судового розгляду, а також присутні в залі судового засідання особи зобов'язані виконувати розпорядження головуючого. Якщо хтось з учасників судового розгляду заперечує проти дій головуючого, що обмежують або порушують їхні права, такі заперечення заносяться до протоколу (ч. 2 ст. 260 КПК). Важливу роль головуючого в судовому засіданні підкреслив і Пленум Верховного Суду України в постанові «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р. Покладений на головуючого обов'язок керувати судовим засіданням та усувати із судового слідства все те, що не стосується справи, дає йому право знімати запитання учасників судового розгляду, якщо вони достатньо з'ясовані або явно виходять за межі цієї справи, однак запитання і мотиви його зняття обов'язково заносяться до протоколу судового засідання. Разом із тим, виходячи з принципу рівності суддів у судовому засіданні, головуючий не має права зняти запитання, поставлене допитуваній особі іншим суддею або народним засідателем.

Кримінально-процесуальний закон виділяє кілька структурних елементів (частин) судового розгляду, що об'єднують процесуальні дії з чітко окресленим змістом:

1) підготовча частина судового розгляду;

2) судове слідство;

3) судові дебати;

4) останнє слово підсудного;

5) постановлення і проголошення вироку.

Кожна з цих частин має свої конкретні завдання, завдяки яким обґрунтовано і законно вирішуються ті чи інші кримінальні справи (статті 283-341 КПК).

Всі перелічені частини стадії судового розгляду ідуть одна за одною, додержуючись суворої послідовності. Зміна цієї послідовності неприпустимо.

1. Підготовча частина судового розгляду повинна забезпечити обґрунтоване вирішення всіх питань для наступного проведення судового розгляду в цілому. Без послідовного виконання всіх процесуальних дій та з'ясування необхідних питань, які повинні бути вирішені у підготовчій частині судового засідання, не можуть бути створені умови для проведення судового слідства у суворому дотриманні вимог процесуального закону.

Підготовча частина полягає в тому, що при її проведенні суд може визначити подальший рух справи: перейти до судового слідства; відкласти слухання; призупинити провадження по справі.

С ціллю запобігання порушення послідовності всіх процесуальних дій, що необхідно здійснити, судді, як відмічалося вище, складають план процесуальних дій в підготовчій частині судового засідання. До таких обов'язкових процесуальних дій закон відносить:

Відкриття слухання справи. У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання, оголошує, хто із учасників судового розгляду і викликаних осіб з'явився і повідомляє про причини неявки відсутніх (ст. 284 ). У разі необхідності суд чи суддя, який одноособово розглядає справу, вживає заходів до з'ясування причин неявки викликаної особи чи осіб, та вживають необхідних заходів для забезпечення їх явки до суду, якщо неможливо далі розглядати справу без їх участі. Якщо в судове засідання викликався перекладач, то головуючий роз'яснює йому обов'язок правильно робити потрібний переклад і попереджає його про відповідальність за ст. 383 КК за завідомо неправдивий переклад, про що відбирається підписка.

Встановлення особи підсудного. Суд встановлює особу підсудного, з'ясовуючи його прізвище, ім'я, по батькові, місце, рік, місяць і день народження, місце проживання, заняття, сімейний стан та інші потрібні дані, що стосуються його особи. Після цього головуючий запитує підсудного, чи вручено йому і коли саме копію обвинувального висновку, а в справах, зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК, — копію скарги, копію постанови про порушення справи та повістку. У разі невручення підсудному зазначених документів або вручення їх у строк менший ніж три дні до розгляду справи в судовому засіданні, розгляд справи належить відкласти на три дні з обов'язковим врученням підсудному цих документів для ознайомлення. За несвоєчасного вручення підсудному зазначених документів справа може бути розглянута в судовому засіданні лише тоді, коли про це просить підсудний (ст. 286 КПК).

Повідомлення про склад суду. Після виконання зазначених вище дій головуючий оголошує учасникам судового розгляду склад суду по даній справі, прізвище запасного народного засідателя, якщо він є, прізвище прокурора, захисника, перекладача, експерта та інших учасників судового засідання і роз'яснює кожному учаснику їх право на відвід складу суду. Питання про відвід вирішується судом згідно зі ст. 57 КПК. Якщо учасники судового розгляду відводів не заявили, суд вирішує питання про можливість розгляду справи у випадку неявки кого-небудь з учасників судового розгляду або інших викликаних у судове засідання осіб.

Пояснення учасникам процесу їх прав. Якщо суд визнає можливим почати слухання справи, головуючий видаляє свідків із зали судового засідання, роз'яснює права й обов'язки учасникам судового розгляду і розглядає заявлені клопотання про виклик нових свідків і експертів, про витребування і приєднання до справи нових доказів. При заявлені клопотання суд вислуховує думку прокурора та інших учасників судового розгляду і розв'язує ці клопотання мотивованою ухвалою, а суддя — постановою.

2. Судове слідство — це основна частина судового розгляду, в якій в умовах колегіальності та гласності відбуваються остаточне дослідження й оцінка зібраних органами дізнання і досудового слідства у кримінальній справі доказів, вирішується головне питання кримінального судочинства — про винуватість чи невинуватість особи, притягнутої до кримінальної відповідальності.

Тактика судового слідства має базуватися на законі. Усі тактичні прийоми направлені на створення судові умов, які забезпечують всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи. Ухвалюючи тактику судового слідства по справі, суддя повинен бути об'єктивним та не вдаватися до упередженості.

На відміну від суворої послідовності проведення підготовчої частини судового процесу, в ході судового слідства ряд процесуальних дій може виконуватись в будь-якій послідовності (наприклад, допити підсудного, потерпілого, свідків, огляд речових доказів, оголошення документів тощо).

Однак, судове слідство завжди повинно починатися з оголошення обвинувального висновку, після чого встановлюється порядок дослідження доказів.

Обвинувальний висновок оголошує прокурор, за згодою сторін — тільки резолютивну частину обвинувального висновку. У справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) свою заяву може зачитувати сам потерпілий, а позовну заяву — цивільний позивач або його представник.

Після оголошення обвинувального висновку головуючий роз'яснює підсудному суть обвинувачення і запитує, чи зрозуміле йому обвинувачення, чи визнає він себе винними і чи бажає давати показання. Якщо в справі заявлено цивільний позов, головуючий запитує підсудного і цивільного відповідача, чи визнають вони заявлений позов.

Обвинувачення повинно бути роз'яснено у формі, доступній для підсудного, оскільки повне і точне знання підсудним фактичних обставин обвинувачення та юридичної оцінки його діяння є обов'язковою передумовою здійснення ним свого права на захист у судовому розгляді справи. Тому головуючий повинен не тільки роз'яснити суть формули обвинувачення з урахуванням віку, інтелектуального розвитку підсудного, а й пересвідчитися в тому, що підсудний зрозумів, у чому конкретно його обвинувачують, шляхом постановки запитань у певній послідовності:

1) чи зрозуміле йому обвинувачення;

2) чи визнає він себе винним;

3) чи бажає давати показання.

Підсудному роз'яснюється його право давати показання. У разі повного або часткового невизнання підсудним своєї вини, він, маючи право в будь-який момент судового слідства давати пояснення по суті справи (п. 5 ст. 263 КПК), може мотивувати свою відповідь, висловивши таким чином своє ставлення до обвинувачення, що не повинно полягати в дачі підсудним своїх показань по суті справи.

Мотивована відповідь підсудного на запитання, чи визнає він себе винним і чи даватиме показання, може бути врахована судом чи суддею, який одноособово розглядає справу, при визначенні недоцільним дослідження доказів під час судового слідства, оскільки суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому разі вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку.

Звичайним порядком дослідження доказів вважається такий, коли спочатку допитується підсудний, потім потерпілий, свідки, заслуховується висновок експерта, оглядаються речові докази, оглядаються та оголошуються документи. Причому останні дві процесуальні дії можуть проводитись одразу після допиту певної особи, якщо вони пов'язані з показаннями тієї особи.

Встановлюючи черговість дослідження доказів, суд враховує ставлення підсудного до обвинувачення, його бажання давати показання, повноту показань свідків, кількість злочинних епізодів та ін.

Якщо підсудний визнає себе винним у пред'явленому обвинуваченні й бажає давати показання, його допит доцільно передбачити першим. У разі, якщо підсудний не визнає свою вину повністю або частково, але бажає давати показання, його допит, виходячи з конкретних обставин справи, може бути проведено в першу чергу або після провадження інших судових дій з метою дослідження доказів, що як викривають підсудного у вчиненні злочину, так і виправдовують його. Заява підсудного про відмову давати показання зобов'язує суд чи суддю, який одноособово розглядає справу, вирішити питання про послідовність слідчих дій, проведення яких можливе без участі в них підсудного.

Якщо у справі кілька підсудних, потерпілих, свідків, суд чи суддя, який одноособово розглядає справу, у своєму рішенні повинен визначити також послідовність дослідження доказів одного виду. При цьому допит доцільно починати з того підсудного, який визнає себе винним, якщо кілька потерпілих чи свідків — з тих, хто був очевидцем вчинення злочину і дає найбільш повні показання.

Встановлений законом порядок допиту підсудного передбачає:

1) надання підсудному можливості висловитися з приводу пред'явленого йому обвинувачення та доказів, на яких воно ґрунтується, підтверджуючи чи спростовуючи це обвинувачення повністю або частково;

2) постановку запитань з боку учасників судового розгляду і суддів про обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Розповідь підсудного про обставини справи та відомі йому докази головуючий може перервати лише в тому разі, коли підсудний повідомляє інформацію, що не стосується справи, або ж вживає нецензурні слова.

Головуючий може зняти запитання учасника судового розгляду, якщо воно достатньо з'ясоване або явно виходить за межі цієї справи, або сформульоване таким чином, що наштовхує підсудного на певну, підказану запитанням відповідь. Однак і зняте запитання належить записати до протоколу судового засідання, як і заперечення учасника судового розгляду проти дій головуючого.

Головуючий не має права зняти запитання іншого судді народного засідателя, оскільки вони мають рівні з ним права. Проте, якщо запитання народного засідателя є навідними, не зовсім зрозумілими, він може їх уточнити.

Після допиту підсудного суд переходить до допиту свідків, потерпілих та інших учасників процесу. Порядок допиту свідків і потерпілих при провадженні судового слідства встановлений статтями 302-308 КПК. Перед дачею кожним свідком чи потерпілим показань головуючий встановлює його особу, роз'яснює свідкові його права та обов'язок повідомляти все, що він знає в справі, та попереджає його про кримінальну відповідальність за статтями 384 і 385 КК за дачу суду завідомо неправдивих показань і за відмову давати показання.

Потерпілого головуючий попереджає про кримінальну відповідальність тільки за ст. 384 КК, за завідомо неправдиві показання, оскільки давати показання — це право потерпілого.

Свідки допитуються по одному за відсутності інших, ще не допитаних свідків. Кожному свідкові перед допитом задаються питання, щоб з'ясувати його стосунки з підсудним і потерпілим, та пропонується розповісти все те, що йому відомо в справі.

Після того, як свідок розповів усе, що йому відомо в справі, його допитують прокурор, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, захисник, підсудний, суддя та народні засідателі. Якщо свідка викликано в судове засідання за клопотанням прокурора або інших учасників судового розгляду, запитання цьому свідкові ставить спочатку той учасник судового розгляду, за клопотанням якого свідка викликано.

Суд протягом усього допиту свідка учасниками судового розгляду має право ставити йому запитання для уточнення і доповнення відповідей.

Допит у судовому засіданні має свої певні особливості. Зокрема, тут може бути застосований так званий перехресний допит. Але на сьогодні у практиці такий вид допиту застосовується, на жаль, дуже рідко. А.Ф. Коні з цього приводу підкреслював, що «із горнила перехресного допиту виходять показання зовсім інші, набувають різних відтінків, про яких раніше навіть згадки не було».

При провадженні судового слідства може бути призначено і проведено судову експертизу. Експертиза у судовому слідстві може призначатися як за клопотанням учасників процесу, так і з ініціативи суду. За необхідності призначення експертизи у судовому розгляді суд з'ясовує можливість проведення її в судовому засіданні та викликає експерта, який проводив експертизу на досудовому слідстві, а якщо експертиза не проводилась — іншу особу, яка має необхідні спеціальні знання.

Після того, як суд чи суддя з'ясували в експерта час, необхідний для проведення експертизи, робиться перерва У судовому засіданні або відкладається розгляд справи, залежно від обсягу експертного дослідження, до одержання висновку експерта, якщо інші докази вже досліджено. У судовому засіданні за необхідності проводиться огляд речових доказів (ст. 313 КПК); огляд і оголошення документів (ст. 314 КПК); огляд місця події (ст. 315 КПК). З метою перевірки й уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства, суд мотивованою ухвалою, а суддя — постановою мають право доручити органу, який проводив розслідування, виконати певні слідчі дії. В ухвалі (постанові) зазначається, для з'ясування яких обставин і які саме слідчі дії необхідно провести та встановлюється строк виконання доручення. Особа, яка виконує доручення, проводить відповідну слідчу дію з додержанням вимог, передбачених главами 11—18 КПК. Протокол слідчої дії та інші докази, що надійшли від органу, який виконував доручення, досліджуються в судовому засіданні та приєднуються до справи (ст. 315і КПК).

Після розгляду судом усіх доказів, що є в справі, головуючий опитує учасників судового розгляду, чи бажають вони доповнити судове слідство і чим саме. У разі заявлення клопотань суд їх обговорює і розв'язує, про що виносить ухвалу, а суддя — постанову. Після розв'язання клопотань і виконання додаткових дій головуючий оголошує судове слідство закінченим, що означає повне припинення дослідження доказів у справі.

3. Судові дебати. По закінченні судового слідства суд переходить до судових дебатів. Це промови прокурора, потерпілого і його представника, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх представників, захисника та підсудного. Суд не має права обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий зупиняє учасників судових дебатів лише в тих випадках, якщо вони в промовах виходять за межі справи, що розглядається.

У разі, якщо у справі бере участь прокурор, судові дебати відкриваються його промовою.

Після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися репліками. Право останньої репліки завжди належить захиснику та підсудному.

Після промови захисника або підсудного головуючий оголошує судові дебати закінченими і надає підсудному останнє слово.

4. Останнє слово підсудного. Суд не має права обмежувати тривалість останнього слова підсудного, але головуючий має право зупиняти підсудного в тих випадках, коли він торкається обставин, що не стосуються справи. Питання до підсудного під час його останнього слова не допускаються.

Якщо підсудний в останньому слові повідомить про нові обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, суд зі своєї ініціативи, а також за клопотанням прокурора чи інших учасників судового розгляду відновлює судове слідство. По закінченні відновленого судового слідства суд відкриває судові дебати щодо додатково досліджених обставин і надає останнє слово підсудному (ст. 319 КПК).

Після закінчення останнього слова підсудного, суд негайно віддаляється до нарадчої кімнати для постановлення вироку, про що головуючий оголошує присутнім в залі судового засідання.

5. Постановлення і проголошення вироку. Вирок — це акт судової влади, який постановляється і проголошується іменем України. Вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим та постановлений лише на тих доказах, що були розглянуті в судовому засіданні. Як вираження правосвідомості суддів, такий вирок формує і правосвідомість громадян, зміцнює їх віру в непорушність гарантованих їм Конституцією України прав і законних інтересів.

Законність як властивість вироку виражає відповідність висновків суду закону, правильне застосування норм процесуального і матеріального права.

Вирок є законним, якщо він (а) проголошений компетентним органом — судом; (б) прийнятий у результаті виконання усіх необхідних процесуальних дій, при цьому не порушено вимоги кримінально-процесуального закону; (в) містить висновки, які відповідають підставам його винесення.

Поняття обґрунтованості вироку пов'язане з достовірним вирішенням питань, що підлягають встановленню у кримінальній справі. Обґрунтованість вироку — це така його властивість, за якої висновки суду про подію злочину, про винність або невинність підсудного у вчиненні злочину, про призначення йому міри покарання, про задоволення цивільного позову або відмову в ньому, а також вирішення всіх інших питань, що виникають у кримінальній справі, з достовірністю випливають з повністю зібраних і правильно оцінених судом доказів.

Згідно зі ст. 324 КПК, постановляючи вирок, суд повинен вирішити такі питання:

1) Чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний?

2) Чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений?

3) Чи винен підсудний у вчиненні цього злочину?

4) Чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин?

5) Чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме?

6) Яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати?

7) Чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, та чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений?

8) Що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна?

9) Що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом?

10) на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі?

11) Який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного?

12) Чи слід у випадках, передбачених ст. 96 КК, застосовувати до підсудного примусове лікування?

13) Чи необхідно застосувати до підсудного заходи безпеки.

Вирок може бути обвинувальним або виправдувальним. У свою чергу, обвинувальний вирок буває двох видів: 1) з призначенням покарання; 2) без призначення покарання. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється за умови, якщо в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину повністю доведено.

Виправдувальний вирок постановляється у разі: 1) якщо не встановлено подію злочину; 2) якщо в діянні підсудного немає складу злочину; 3) якщо не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. Виправдання підсудного за будь-якою з перелічених підстав має однакову юридичну силу — підсудний визнається невинуватим у вчиненні злочину і повністю реабілітується.

Як свідчить практика, при складанні вироку досі зустрічаються недоліки, незважаючи на те, що в законі (статті 333-341 КПК) досить повно викладено вимоги щодо форми і змісту вироку, а в постановах Пленуму Верховного Суду України містяться чіткі роз'яснення з цього приводу, судді відчувають певні труднощі при складанні тексту цього судового документа.

Вступна частина вироку — як обвинувального, так і виправдувального — згідно зі ст. 333 КПК повинна містити ряд важливих даних, що логічно підводять до викладу його мотивувальної частини. Перш за все у вступній частині повинно бути зазначено, що вирок постановлено іменем України. Це надає йому необхідного авторитету, завдяки чому він сприймається громадянами і самим засудженим як правова оцінка державою вчиненого діяння. Далі зазначається повна назва суду, який постановив вирок (будь-які скорочення є недопустимими). Трапляються випадки неправильного зазначення у вироку місця й часу його постановлення. Зокрема, як місце постановлення вироку іноді вказується назва приміщення, в якому відбувався судовий розгляд справи (палац культури тощо). Як дату постановлення вироку деякі суди помилково вказують весь проміжок часу, протягом якого проходила нарада суддів у нарадчій кімнаті і складався текст вироку, наприклад, 5—20 травня, 7—10 червня тощо. Суди повинні керуватись положенням, що датою постановлення вироку є день його підписання складом суду, а місцем його постановлення — місто чи інший населений пункт, де фактично відбулося судове засідання.

Крім прізвищ осіб, що входять до складу суду, і секретаря судового засідання, у вступній частині вироку необхідно вказати їх ініціали. Тут само вказуються прізвища й ініціали всіх учасників судового розгляду, зокрема, прокурора, потерпілого, його представника, законного представника підсудного, цивільних позивача і відповідача та їх представників, а також перекладача (якщо він брав участь у судовому засіданні). У складних кримінальних справах зі значною кількістю учасників судового розгляду вступну частину вироку слід викладати не на бланку (де обмаль місця), а на аркуші паперу — з тим, щоб у вироку був зазначений кожен учасник судового розгляду і перекладач. Експерти та спеціалісти до них не належать, тому їх прізвища у вступній частині вироку зазначати не треба.

Дані про особу кожного з підсудних викладаються у вступній частині вироку в тому самому порядку, що й у ст. 333 КПК, а саме: прізвище, ім'я та по батькові, рік, місяць і день народження, місце народження й місце проживання, заняття (місце роботи чи навчання), освіта, сімейний стан (наявність утриманців), інші дані про особу підсудного, що мають значення для справи. Пленум Верховного Суду України в п. 14 постанови «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» від 29 червня 1990 р. № 5 (зі змінами, внесеними постановою від 4 червня 1993 р. № 3, від 3 грудня 1997 р. № 12) роз'яснив, що до відомостей про особу підсудного, які мають значення для справи і які слід зазначити у вступній частині вироку, крім тих, що прямо передбачені ст. 333 КПК, належать, зокрема, й такі: громадянство, участь у Великій Вітчизняній війні, інвалідність, наявність державних нагород, дані про непогашену й не зняту судимість тощо. Якщо ж неодружений підсудний має утриманців (батьки, діти від розірваного шлюбу, інші близькі родичі), суд повинен зазначити це у вступній частині вироку. Однак не слід захаращувати вступну частину вироку такими даними про особу підсудного, що не мають значення для справи. Деякі суди без будь-якої потреби зазначають тут, що підсудний не є військовозобов'язаним, не має утриманців, не є депутатом тощо. Адже відомості, що не стосуються особи підсудного, можна перераховувати без кінця, проте це не матиме жодного значення для правильного вирішення справи.

Після викладення даних про особу підсудного необхідно послатись на кримінальний закон, що передбачає відповідальність за злочин, за вчинення якого підсудного віддано до суду, вказавши точну назву цього закону та відповідну його статтю (її частину або пункт).

Як випливає зі ст. 333, цим вступна частина вироку закінчується і далі, після слова «Встановив», починається виклад мотивувальної частини. Однак деякі суди після зазначення норми кримінального закону, за яким при попередньому розгляді справи суддею віддано підсудного до суду, іноді посилаються у вступній частині вироку на те, що в судовому засіданні було допитано підсудного, потерпілого, свідків, досліджено висновки експертиз, заслухано судові дебати, останнє слово підсудного тощо. В такому переліку судово-слідчих дій та досліджених судом джерел доказів немає необхідності, це призведе до непотрібного повторення, оскільки в мотивувальній частині вироку суд зобов'язаний буде знову згадати про виконані ним судово-слідчі дії, назвати джерела доказів, розкрити їх зміст, проаналізувати одержані фактичні дані й дати їм правову оцінку.

Мотивувальна частина обвинувального вироку (ст. 334 КПК) повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. В цій частині вироку наводяться обставини, що визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину та докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази; обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинувачення необґрунтованою — підстави для цього.

При призначенні підсудному покарання суди повинні враховувати постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначенням судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, тяжкість вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

Суд зобов'язаний мотивувати призначення покарання у вигляді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов’язані з позбавленням волі; звільнення від відбування покарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК України, або перехід до іншого більш м'якого основного виду покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин; звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, та у зв'язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Суд не вправі перейти до більш м'якого виду покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані. В таких випадках суд, за наявності до того підстав, відповідно до ст. 7 КПК повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання.

Мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлено підсудному і визнано судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається включення у вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинуватість виправданого.

У мотивувальній частині вироку викладаються підстави для задоволення або відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування матеріальних збитків у випадках, передбачених ч. З ст. 29 КПК (ст. 334 КПК).

У резолютивній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені: прізвище, ім'я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбуття покарання; тривалість іспитового строку, якщо застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням; рішення про цивільний позов; рішення про речові докази і судові витрати; рішення про залік досудового ув'язнення; рішення про побіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка про порядок і строк оскарження вироку.

Міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло жодних сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом.

У резолютивній частині виправдувального вироку зазначається прізвище, ім'я та по батькові виправданого; вказується, що підсудний у пред'явленому обвинуваченні визнаний невинуватим і судом виправданий; вказується про скасування запобіжного заходу про скасування заходів до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна, про речові докази, судові витрати і про порядок та строк оскарження вироку (ст. 335 КПК).

Після підписання вироку судді повертаються до зали засідання, де головуючий або один із суддів проголошує вирок. Всі присутні в залі судового засідання, в тому числі склад суду, заслуховують вирок стоячи.

Головуючий роз'яснює засудженому, його законному представникові, а також потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві та їх представникам зміст вироку, строки і порядок його оскарження та право подати клопотання про помилування.

Підсумовуючи викладене, слід додатково рекомендувати суддям:

відмовитись від перенесення у вироки текстів обвинувальних висновків;

викладати обставини справи простою, зрозумілою мовою, не вживати незрозумілих юридичних термінів;

посилання на свідчення учасників процесу наводити у лаконічній формі;

обов'язково давати оцінку і відповідні обґрунтування стосовно всіх посилань на захист підсудного – як прийнятих до уваги, так і визнаних необґрунтованими.

Наприкінці зазначимо, кримінальне судочинство більш ніж будь-який інший вид судочинства торкається долі людей, тому моральне право судити інших має лише людина, яка усвідомлює свій суспільний та професійний обов'язок і виконує його «по совісті».Суддям мають бути притаманні такі риси характеру: гуманний, індивідуальний підхід до людей, поважне ставлення, толерантність. Суддя повинен володіти високою культурою і коректністю у зверненні до людей, що шанує почуття людської гідності. Ні дією, ні словом не повинен суддя викликати роздратування і озлобленість, зневажати погляди й інтереси інших. Вкрай важливо не підміняти суворість жорстокістю, поєднувати високий професіоналізм з виконанням суспільного обов'язку.

 

< Попередня   Наступна >