106

---

7. 3. Соціальний механізм законотворчості

Основою для характеристики соціального механізму законотворчості є виділення основних стадій законотворчого процесу саме як соціального процесу. В вітчизняній літературі з питань законотворчості виділяються наступні стадії:

пізнання об'єктивної необхідності врегулювання певної групи суспільних відносин, а також аналіз правосвідомості з метою вивчення закономірностей відображення цієї необхідності на рівні індивідуальної та групової свідомості саме як задачі законодавчого врегулювання;

виявлення та оцінка об'єктивних та суб'єктивних факторів, що обумовлюють необхідність законодавчого регулювання, а також прогнозування розвитку процесів при різних варіантах (моделях) регулювання;

постановка конкретних цілей правового регулювання, виявлення можливостей використання позитивних та обмеження негативних факторів для досягнення конкретної мети, що визначається суспільними потребами і можливостями впливу на даний процес;

формування ідеальних моделей поведінки, результати яких є досягнення поставленої мети, співставлення цих варіантів поведінки з метою, включення цієї мети в загальну систему цілей правового регулювання;

використання адекватних правових методів (засобів), що інституалізують отримані нормативні моделі поведінки.

Але така концепція законотворчого процесу має в більшій мірі техніко - юридичний характер. Тому більш точною буде концепція законотворчого процесу запропановання А.Подгурецьким, який розглядає цей процес, перш за все, як соціальний.

Законотворча діяльність в процедурному відношенні може бути розподілена на сім стадій, що відтворюють логіку формування закону.

ify;">Порівняльний аналіз законодавства різних країн з метою виявлення правових стандартів вирішення проблем, узагальнення досвіду втілення нових норм життя, визначення можливих наслідків.

Аналіз можливості використання правових засобів регулювання певної сфери соціального життя, тобто визначення обмежень дії закону в цілі сфері.

Адекватний аналіз (діагностика) ситуації, що має бути врегульована законом. Такий аналіз має проводитись на основі методів соціальних наук, давати комплекс уявлення про ситуацію. Саме це мав на увазі Л.Уорд, коли стверджував, що "законодавець має бути соціологом".

Дослідження цінностей, причому не тільки цінностних домінант пересічних громадян чи еліт, але й тих шарів населення, чії орієнтації будуть інновативними чи консервативними по відношенню до нового закону.

Визначення гіпотез відносно регуляторів обраної сфери. Саме на цій стадії, наголошує А.Підгурецький, проявляється рівень теоретичної обгрунтованості законотворчого процесу. Адже якщо відсутні теоретичні узагальнення відносно оптимальних методів (моделі) правового регулювання, вони беруться зі сфери професійного досвіду, а, досить часто, і здорового глузду, ідеології і т. ін.

Об'єднання всього накопленого на попередніх стадіях і створення плану законотворчої діяльності, а також концепції законодавчого акту.

Безпосередня законопроектна діяльність, що має суто технічний характер і частіше досить детально регламентована як одна із базових процедур діяльності законодавчого органу.

Виходячи зі змісту процесу законотворення, можна стверджувати, що воно відбувається як процес прийняття рішень, хоча вибір альтернативи - це лише один з моментів, досить часто не головний.

Однією з цілей соціологічного пізнання законотворчості є виявлення та аналіз соціальних факторів, що проявляються на різних рівнях соціального механізму законотворення та на різних стадіях законотворчого процесу.

В проблемі факторів законотворення виявляється одна з фундаментальних теоретичних проблем пізнання права, яке є предметом дискусій, починаючи з минулого століття.

Її суть полягає в наступному. Закон (і правова форма - в цілому) - є продукт свідомої діяльності людей.

Але питання полягає в тому, чи є закон вільним породженням людської волі чи він привноситься в волю зовні, тобто під дією факторів, що існують ще до початку процесу законотворення.

В залежності від вирішення цього питання існують різні методологічні підходи в пізнанні законотворення. Для представників природньоправової школи визначальним є визначення ролі природного права в створенні позитивного права. Свої варіанти пропонують прибічники феноменологічної та екзистенціалістської течій. Юридичний позитивізм взагалі виводить це питання за межі правової науки, яка в силу своєї методології не може мати об'єктів " неправового типу ". Рецидиви такого " чистого нормативізму " досить часто проявляються в пострадянській літературі. Тому використання соціологічного підходу розширює та погиблює пізнання законотворчої діяльності.

Рішення законодавчого органу буде оптимальним та ефективним, за умови, що в ході законотворчого процесу виконують наступні пізнавальні операції: а) виявляються соціальні фактори, в яких безпосередньо проявляється потреба в законодавчому регулюванні; б) проводиться діагностика сили впливу цих факторів та направленість їх дії як по відношенню до мети закону, так і відносно один одного; в) вияляється сумарний результат дії вказаних факторів; г) з урахуванням співвідношення факторів розглядаються варіанти вирішення проблемної ситуації.

В законодачій соціології фактор визначається як елемент соціальних умов (соціального буття), що має каузальні зв'язки з законотворчим процесом. Необхідність використання факторного аналізу обумовлена значною кількістю показників, що характеризують якісні сторони законотворчого процесу та обмеженими можливостями його адекватної інтерпретації методами кількісного аналізу.

Особливістю соціальних факторів є те, що вони діють системно. Однією з типових помилок в законодавчому процесі є орієнтація на один з факторів. Наприклад, не може мати нормативних наслідків реформа податкового законодавства, яка відбувається під впливом одного фактору (необхідність поповнення держбюджету) без урахування інших (мотивація економічної поведінки, стимулювання нововведень і т. ін.). Саме системний характер дії соціальних факторів є інтегративним для соціального механізму законотворчості в цілому.

Відносно кожної проблемної ситуації можна виявити велику кількість соціальних умов, що стають факторами законотворчого процесу. Досить умовно ці фактори можуть бути розділені на два класи: основні (правоформуючі) та допоміжні (процесуальні). По відношенню до законотворчої діяльності основні фактори є зовнішнім, а допоміжні - внутрішніми.

Комплекс основних (правоформуючих) соціальних факторів законотворчого процесу може бути розподілена на об'єктивні та суб'єктивні фактори. При цьому під об'єктивним розуміється все те, що існує поза і незалежно від свідомості, під суб'єктивним - те, що від нього залежить: стан суспільної чи групової свідомості, соціальна диференціація, соціальні орієнтації ті таке інше. Від понять "об'єктивне" та "суб'єктивне" похідними є категорії "об'єктивний фактор" та "суб'єктивний фактор", які вказують на зв'язок об'єктивного та суб'єктивного.

До об'єктивних соціальних факторів законотворчості мають бути віднесені: економічний, що фіксує стан та можливості розвитку виробництва, обігу, фінансової системи країни; природний, що характеризує загальноприродні умови (географічні, кліматичні, ресурсні та не інакше), демографічний, який визначають статева та вікова структура народонаселення, рівень урбанізації, а також інші явища та процеси. Ця група факторів має об'єктивний характер в тому відношенні, що вони формуються як зовнішнє середовище конкретної ситуації законотворення.

До суб'єктивних факторів відносяться: політико - правовий, тобто вихідні принципи конституційного устою країни, принципи правової системи, а також, що надзвичайно важливо в політично та соціально дифференційованому суспільстві, - певний набір політичних орієнтацій та програм основних інституйованих суб'єктів політичних відносин (партій, рухів, блоків); ідеологічний - світоглядні основи поведінки суб'єктів законодавчої діяльності, рівень правової та політичної культури суспільства в цілому та окремих соціальних груп; національний - національні звичаї, особливості національної психології, повні звичаї; соціокультурний - культурний та освітній рівень населення, рівень розвитку засобів масової інформації, правова інформованість населення; ціностно - психологічний - орієнтації основних соціальних груп в політико - правових відносинах, особливості правосвідомості суб'єктів законотворчого процесу.

На відміну від основних перелік допоміжних (процесуальних) факторів є вичерпаним і включає наступні: організаційно - процедурний, інформаційний, науковий, програмуючий. Ці фактори є характерними для будь - якої управлінської дяльності. Тому оптимізація в законодавчому процесі постає і як оптимізація управлінських технологій та процедур.

До цих факторів, які забезпечують адекватне законотворче вирішення проблемної ситуації, мають бути віднесені: програмуючий - планування та прогнозування розвитку законодавства, яке є функцією відповідних державних органів у взаємодії з іншими суб'єктами політико- правового життя; організаційно - процедурний - поєднання матеріальних та процесуальних аспектів демократичної процедури законотворчої діяльності, що зафіксована в нормативних актах (Конституція України, Регламент Верховної Ради і т.ін.); інформаційний - типи та інтенсивність інформаційних потоків, ступінь та форма врахування громадської думки, ступінь розвитку довідково - інформаційної служби та засобів масової інформації в правовій сфері, наявність чи відсутність автоматизованих систем пошуку правової інформації; науковий - забезпеченість необхідного наукового рівня законопроектних робіт, наукова підготовка та юридична кваліфікація працівників організацій - суб'єктів законотворчого процесу, міра участі науковців в законопроектній діяльності, наявність системи експертизи законопроектів.

При використанні класифікатора соціальних факторів певні труднощі можуть виникати в зв'язку з тим, що досить часто важко розмежувати різні соціальні фактори. Це викликано, з одного боку, невизначеністю чи нечіткістю наукових підходів та понятійного апарату соціології, права, соціальної психології, а з другого - пересічністю змісту окремих понять. Наприклад, досить важко розмежувати ціннісно - психологічні та ідеологічні фактори. Тому найбільш доцільним в декому випадку буде використання експертного оцінювання природи та змісту тих чи інших факторів, що мають не досить чітку та однозначну диференціацію. В основі такої методики має бути розробка спеціальної стандартизованої форми опису фактору. Така форма фіксує наступну інформацію: назва закону, галузь законодавства, вид фактору, його направленість (позитивна - негативна) по відношенню до мети законодавчої діяльності, а також сила впливу.

Чим більш складний характер має об'єкт законодавчого врегулювання, тим більш складним є взаємодія та вплив основних факторів на законотворчу діяльність та зміст закону. Ось чому прийняття законотворчого рішення має спиратись на виявлення сили впливу факторів у взаємодії з іншими факторами. В системі зв'язків між факторами існує як їх протиріччя, так і взаємодія. Досить часто протиріччя фіксуються в дії самого фактора, що відображає реальні протиріччя суспільного життя. В процесі законотворчості крім аналізу факторів важливе значення має виявлення мети закону. Мета закону - це усвідомлений та бажений результат регулюючого впливу права на суспільні відносини. Мета закону (законопроекту) виявляється двома основними шляхами: по-перше, дослідженням громадської думки як на стадії підготовки концепції закону так і як обговорення законопроекту; по-друге, проведенням наукової експертизи законопроекту. Обидва ці шляхи, на жаль, в практиці законотворчості в нашій країні використовуються досить рідко, що є однією з причин низької ефективності законотворчої діяльності.

Важливим структурним елементом соціального механізму законотворчості є суб'єкти даного процесу. Якщо розглядати техніко- юридичну процедуру законотворчості, то до числа таких суб'єктів можуть бути віднесені лише ті, що або безпосередньо виконують функцію законтворення (Верховна Рада), або наділені правом законодавчої ініціативи. Наявність можливості прийняття законів шляхом референдуму дозволяє умовно до числа суб'єктів віднести " народ України " як цілісного суб'єкта. Для цілей соціального аналізу така характеристика суб'єктів є недостатньою, оскільки вона не дозволяє показати суб'єктивну (а точніше - суб'єктну) природу соціальних факторів. Тому доцільно виходити з наступної характеристики суб'єктів соціального механізму законотворчості. Вони поділяються на первинні та вторинні (похідні). До первинних відносяться соціальні спільноти (групи, шари), тобто всі потенційно можливі або реальні елементи соціальних структур. Їх первинність обумовлена тим, що саме на рівні диференціації соціальних умов та їх закріплення відносно соціальних груп відбувається формування соціальних інтересів і саме не як "загальних", абстрактних по своїй суті, а конкретних, що можуть бути виражені й зафіксовані. До вторинних відносяться ті інституційні утворення, які виражають та реалізують соціальні інтереси : державні органи, політичні та неполітичні об'єднання громадян і таке інше.

З існуванням первинних суб'єктів та механізмів, що виражають їх інтереси на рівні законотворчості, пов'язана необхідність виділення такого феномену як "уявне право", тобто ідеалізованих правових уявлень, що підгумовують соціальний досвід соціальних груп та шарів і виражають їх уявлення про оптимальні форми та шляхи нормативного регулювання в суспільстві. Саме в "уявному праві" відбувається трансформація соціального інтересу в систему правових установок особи, які реалізуються і як певна соціальна поведінка і як фактор впливу на законотворчий процес. Очевидно, "уявне право" існує в двох різновидах. З одного боку, як "ідеальне право", що складається з певної сукупності теоретичних уявлень різного за своїми методологічними витоками змісту. З іншого боку, як "буденне право", що відповідає поглядом та формам повсякденної поведінки. В законотворчому процесі відбувається взаємодія цих двох форм, в якій інколи "буденне право" стає основним змістом закону.

 

< Попередня   Наступна >