114

---

§ 3. Основні засади (принципи) сімейного права

Основними засадами (принципами) сімейного права є ті провідні ідеї та положення, які визначають сутність сімейного права, стрижень, який поєднує окремі норми та інститути сімей­ного права в одне ціле. Провідні засади, як правило, знаходять своє безпосереднє закріплення у відповідних сімейно-правових нормах, реалізуються вони також у правозастосовчій практиці та в процесі реалізації особами своїх сімейних прав та обов’язків. Визначення нових пріоритетів розвитку українського суспільства спричинило необхідність переосмислення багатьох усталених постулатів сімейного права. Це знайшло свій відбиток і в переорі­єнтації основних засад сімейного права, способах та цілях право­вого регулювання сімейних відносин.

З урахуванням цього основними засадами (принципами) су­часного сімейного права є:

державна охорона сім’ї, материнства, батьківства;

рівність учасників сімейних відносин;

недопустимість державного або будь-якого іншого втручан­ня в сімейне життя;

пріоритет сімейного виховання;

регулювання сімейних відносин за домовленістю (догово­ром) між їх учасниками;

пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездат­них членів сім’ї.

Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України, ч. 1 ст. 5 СК держава охороняє сім’ю, материнство, батьківство, створює умо­ви для зміцнення сім’ї. Це головне загальне положення, яке сто­сується сім’ї і визначає її значення в суспільстві, ставлення до неї держави. Держава здійснює стосовно сім’ї державну політику, яка є складовою соціальної політики України. Мета державної сімей­ної політики полягає в забезпеченні сприятливих умов для все­б

ічного розвитку сім’ї та її членів, найповнішої реалізації сім’єю своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі сім’ї як основи суспільства. Основними принципами державної сімейної політики є: суверенітет і автономія сім’ї у прийнятті рішень щодо свого розвитку; диференційований підхід до надан­ня державою гарантій соціального захисту сім’ї; паритетна рівновага та партнерство між жінками і чоловіками в усіх сферах жит­тя; соціальне партнерство сім’ї та держави; пріоритетність інте­ресів кожної дитини незалежно від того, в якій сім’ї вона вихо­вується, та наступність поколінь1.

Принцип рівності учасників сімейних відносин базується на положеннях ст. 21 Конституції України та частин 5, 6 ст. 7 СК України, відповідно до яких учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживан­ня, за мовними та іншими ознаками. Жінка та чоловік мають рівні права й обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї. Треба зазначити, що рівність прав учасників сімейних відносин не оз­начає їх однаковості. Наприклад, у сімейному праві в деяких ви­падках враховувуються біологічні, статеві особливості чоловіка та жінки. Так, чоловік не має деяких прав, які за своєю природою можуть належати тільки жінці і, навпаки, жінка не набуває прав, які належать чоловікові. Наприклад, дружина має право на утри­мання від чоловіка під час вагітності, а також до досягнення ди­тиною, яка проживає з матір’ю, трьох років (ст. 84 СК). Разом із тим, урахування біологічних особливостей чоловіка та жінки не надає переваг тій чи іншій особі в сімейних відносинах, а тим більше не підпорядковує їх одне одному. Суттєві особливості ма­ють також відносини між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами та підопічними особами. У психічно­му, соціальному, економічному сенсі ці особи не є рівними. Важ­ко, наприклад, порівняти трирічну дитину та її батька або матір, які є повністю дієздатними та дорослими особами. Та в юридич­ному сенсі ці особи визнаються рівними, бо в їх відносинах відсутні засади влади і підпорядкування.

Принцип недопустимості державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя закріплено в ст. 32 Конституції Украї­ни, ст. 301 ЦК, ч. 5 ст. 5, ч. 4 ст. 7 СК України. Цей принцип є новим для вітчизняного сімейного права. За радянських часів протягом десятиріч держава не визнавала сім’ю сферою приватного існуван­ня людини і вважала за необхідне проводити політику активного формування сімейних відносин, втручання в сімейні стосунки. Така політика проводилася за допомогою різних соціальних, у тому числі й правових механізмів. Останнім часом в Україні в цілому послідов­но проводиться кілька основних ідей, які спрямовані на втілення в життя світових стандартів ставлення до людини, до її прав та сво­бод і які віддзеркалюють ті поступові зміни, які здійснюються в нашому суспільстві після визнання Україною незалежності. Це безпосередньо стосується розширення сфери приватного життя людини. Відповідно до ч. 4 ст. 7, ч. 5 ст. 5 СК регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особис­того життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та не­допустимість свавільного втручання у сімейне життя. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встанов­лених Конституцією України.

Важливим сучасним принципом сімейного права є закріп­лений в законодавстві пріоритет сімейного виховання дитини (ч. 3 ст. 5 СК). Відомо, що основою соціальної політики радянської держави було, навпаки, суспільне виховання дітей. Саме суспіль­ство за допомогою різноманітних заходів виховання мало фор­мувати свідомість дитини. Сім’я розглядалася як осередок, який міг провокувати розвиток не громадських, а індивідуалістських рис характеру особи. Такий підхід залишився в минулому. Підтримка сім’ї у новому контексті означає розширення приват­ної сфери життя дитини, посилення впливу батьків на формуван­ня її свідомості. В ст. 8 Конвенції про права дитини сказано, що держави-сторони зобов’язані поважати право дитини на збережен­ня індівідуальності, включаючи громадянство, ім’я та сімейні зв’язки, як передбачається законом, не допускаючи протизакон­ного втручання2. Саме в сім’ї дитина починає формуватися як осо­бистість, у сім’ї вона набуває перших навичок соціального спілку­вання, визначається як особа, яка має певні культурні, мовні, релігійні переконання, які виділяють її серед інших людей і пере­творюють на особистість. Цим пояснюється і та обставина, що дитина, яка за тих чи інших причин була позбавлена батьківсько­го піклування, в першу чергу має бути влаштована в сім’ю (уси­новлення, опіка та піклування, патронат) і тільки у разі неможливості надання їй умов сімейного виховання має направлятися до державного дитячого закладу або закладу охорони здоров’я.

Регулювання сімейних відносин за домовленістю (догово­ром) між їх учасниками є ще однією з принципово нових засад сучасного сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК). За радянських часів регулювання відносин у сім’ї здійснювалося за допомогою пря­мих імперативних приписів, а можливість втілення засад самоор­ганізації та саморегулювання в сімейній сфері не визнавалася. Вважалося, що договори між членами сім’ї не укладаються. Саме це слугувало важливою підставою концепції щодо самостійності сімейного права, його відмінності від права цивільного, в якому договір займає значне місце. Сьогодні змінилися основні прин­ципи регулювання сімейних відносин, у зв’язку з цим правила, встановлені імперативними нормами, поступаються місцем дис­позитивному регулюванню. Саме тому договір у сімейному праві набуває нового значення. Окрім шлюбного договору подружжя може укладати договори щодо умов та порядку надання утриман­ня одне одному (ст. 78 СК) або припинення права на утримання (ст. 89 СК). Батьки можуть укласти договір щодо здійснення ними батьківських прав та виконання обов’язків (ч. 4 ст. 157 СК); ви­значення місця проживання дитини у разі розірвання шлюбу, по­рядку участі у забезпеченні умов життя дитини того з батьків, хто буде проживати окремо (ч. 1 ст. 109 СК) тощо.

Одним з основних принципів сімейного права є пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім’ї. Законодавство містить цілу низку заходів щодо підвищеного за­хисту прав та інтересів дитини. Такий захист здійснюється бать­ками дитини (ст. 154 СК), іншими родичами — бабою, дідом, сес­трою, братом, мачухою, вітчимом (статті 258, 262 СК) або інши­ми особами, які нею опікуються — опікуном, патронатним вихователем (статті 249, 255 СК). Особа, яка досягла 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК). Учасниками сімейних відно­син, які потребують певної підтримки та допомоги, окрім непов­нолітніх, є також непрацездатні особи (інваліди 1, 2 та 3 групи, особи пенсійного віку). СК передбачає приоритетний захист не­працездатних членів сім’ї і містить спеціальні юридичні механіз­ми, які дозволяють це зробити найбільш повним чином. Відпові­дно до СК, повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК); вони мають право звертатися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень (ст. 172 СК); той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, має право на утримання від іншого з подружжя (ст. 75 СК) тощо. Якщо пра­ва та інтереси непрацездатних членів сім’ї не забезпечуються зо­бов’язаними особами, вони можуть бути примушені до цього за допомогою спеціальних правових засобів.

 

1 Концепція державної сімейної політики. Затв. постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р. // ВВР України. — 1999. — № 46—47. — Ст. 404.

2 Конвенція про права дитини. Ратифікована постановою ВР УРСР від 27.02.1991 р.

< Попередня   Наступна >