127

---

§ 5. Припинення обов’язку батьків утримувати дитину

Зобов’язання батьків щодо утримання дітей припиняються на підставах, передбачених законом. Перелік таких підстав залежить від умов, з якими закон пов’язує виникнення цих обов’язків. Зо­бов’язання батьків щодо утримання неповнолітніх дітей припи­няються з досягненням дітьми повноліття (ст. 180 СК). При­дбання дитиною повної дієздатності до досягнення повноліття в результаті народження у неї дитини, реєстрації шлюбу, укладен­ня трудового договору або реєстрації особи як підприємця (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК) не є підставою для припинення обов’язку батьків щодо її утримання. СК виходить із недоцільності звільнення батьків від обов’язку утримувати дитину у зв’язку з фактом на­буття нею повної цивільної дієздатності.

Законодавство передбачає випадки припинення аліментних обов’язків батьків і до досягнення дітьми повноліття. Це можли­во у разі звільнення батьків від аліментних обов’язків у судовому порядку на підставах, передбачених законом. Згідно зі ст. 188 СК батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і цілком забезпечує її потреби. При цьому вік дитини не має зна­чення, батьки можуть бути звільнені від обов’язку щодо утриман­ня малолітньої дитини. Головне, щоб, по-перше, особистий дохід дитини набагато перевищував дохід кожного з батьків і, по-друге, повністю забезпечував потреби дитини. Наявність або відсутність вказаних обставин оцінюється судом.

Зобов’язання батьків щодо утримання неповнолітньої дитини припиняється у разі її усиновлення (удочеріння). Усиновлення надає усиновлювачу права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини (ч. 4 ст. 232 СК). Позбавлення батьківських прав не є підставою для припинення аліментного зобов’язання між

бать­ками та їх неповнолітніми дітьми. Відповідно до ч. 2 ст. 166 СК особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’яз­ку щодо утримання дитини. Крім того, суд на вимогу позивача або за власною ініціативою одночасно з позбавленням батьківсь­ких прав може вирішити питання про стягнення аліментів. Влаш­тування дитини до закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу також не припиняє зобов’язання батьків щодо її утримання (ч. 1 ст. 193 СК).

Обов’язок батьків утримувати своїх повнолітніх дітей при­пиняється: у випадку відновлення працездатності дитини; якщо відпала потреба в матеріальній допомозі; якщо батьки позбави­лися можливості надавати допомогу. Якщо батьки утримують повнолітню дитину у зв’язку з продовженням нею навчання (ст. 199 СК), то їхній обов’язок припиняється після досягнення дитиною 23 років, а також до досягнення дитиною 23 років у випадках: припинення навчання; якщо відпала потреба в матер­іальній допомозі; якщо батьки позбулися можливості надавати матеріальну допомогу. Обов’язок батьків утримувати дитину припиняється і у випадку смерті однієї з сторін — платника алі­ментів або самої дитини. Це пояснюється тим, що аліментні зо­бов’язання мають особистий характер і не передбачають правонаступництва.

Окремого розгляду вимагає питання про припинення дії дого­вору про сплату аліментів на дитину. Сторони в договорі на свій розсуд визначають строк його дії, а також інші підстави припи­нення договору за умови, що це не порушує права дитини. На­приклад, сторони можуть обумовити припинення договору строком взяття дитиною шлюбу, закінченням нею навчання у навчаль­ному закладі, одужанням дитини тощо. Припинення договору в зв’язку зі спливом строку його дії або за інших передбачених у договорі підстав не спричинює припинення аліментного зобов’я­зання батьків, яке встановлено законом. Таке аліментне зобов’я­зання виникає не з договору, а з закону і припиняється при на­станні обставин, установлених законом. Після припинення стро­ку договору батьки більше не повинні сплачувати аліменти відповідно до умов договору, тобто у формі, розмірі й у строки, визначені в ньому. Разом із тим, аліментне зобов’язання, яке вста­новлено законом, не припиняється. Тобто, якщо продовжують мати місце встановлені законом обставини (наприклад, дитина не досягла повноліття, непрацездатні діти, як і раніше, потребу­ють матеріальної допомоги), особа може звернутися до суду за примусовим стягненням аліментів. Припинення договору позбав­ляє можливості стягувати аліменти на підставі виконавчого на­пису нотаріуса, бо це передбачене лише для випадків договірної сплати аліментів (ст. 189 СК). Таким чином, за загальним прави­лом аліментні зобов’язання не можуть припинятися за домовле­ністю сторін. Припинення договору означає не припинення са­мого аліментного зобов’язання, а тільки те, що дане зобов’язання не може бути виконане примусово на умовах, передбачених дого­вором. У випадку виникнення спору про сплату аліментів їхній розмір, строки сплати та інші умови буде визначати суд на підставі закону.

У СК передбачається тільки один випадок, коли аліментне зобов’язання може бути припинене за договором. Відповідно до ст. 190 СК батьки можуть укласти договір про припинення права на аліменти на дитину. За таким договором той з батьків, хто про­живає окремо від дитини, передає право власності на нерухоме майно дитині або їй й іншому з батьків, що з нею проживає. У свою чергу, другий з батьків зобов’язується утримувати дитину самостійно (ч. 2 ст. 190). Для укладення такого договору необхід­но одержати дозвіл органу опіки і піклування. Договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Предметом до­говору може бути тільки нерухоме майно (жилий будинок, квар­тира, земельна ділянка тощо). І це не випадково. Забезпечення дитини житлом завжди пов’язане з чималими витратами. У ви­падку набуття права власності на квартиру той із батьків, з яким проживає дитина, звільняється від необхідності витрачати знач­ну частину бюджету на задоволення житлових потреб дитини. Відповідно, вивільнюються певні кошти, які той із батьків, з яким дитина проживає, може спрямувати на її утримання. У випадку, якщо дитина вже забезпечена житлом, нерухоме майно може бути, наприклад, здане в оренду, що дасть додаткові кошти для забез­печення інших потреб дитини. Тому в ч. 2 ст. 190 закріплено, що той з батьків, з ким проживає дитина, зобов’язується самостійно її утримувати.

Якщо при укладенні договору про припинення права на алі­менти на дитину не було отримано дозвіл органу опіки і піклу­вання або не дотримані вимоги закону щодо нотаріального по­свідчення правочину, такий договір є нікчемним (статті 220, 224 ЦК). На вимогу відчужувача нерухомого майна при виключенні його імені як батька з актового запису про народження дитини договір про припинення права на аліменти на дитину визнається судом недійсним. Право власності на нерухоме майно у відчужувача відновлюється. Крім цього, той із батьків, який передав не­рухоме майно, може вимагати розірвання договору у випадку невиконання іншим із батьків обов’язку утримувати дитину.

 

< Попередня   Наступна >