119

---

4. Особливості охорони та захисту права на житло

Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. При­ватна власність громадян як одна з рівноправних форм власності охороняється законом, її захист здійснюється судом. Це право охо­роняється Конституцією як актом найвищої юридичної сили та від­повідними законами України. Тільки у невідкладних випадках, пов’язаних з врятуванням життя людей і майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можли­вий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. 30). Ніхто не може бути протиправне позбавлений права влас­ності. Конституція закріплює принцип, за яким право приватної власності на житло є непорушним.

Основоположні конституційні правові засади охорони та захисту прав на житло знайшли своє закріплення також в інших законодав­чих актах України. Так, відповідно до Закону України “Про влас­ність”, кожний громадянин особисто або разом з іншими має право на захист права власності.

Громадяни можуть мати житло у приватній власності, користу­ватися жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати й заповідати його, а також мати інші майнові права.

Усім власникам житла забезпечуються однакові умови здійснен­ня своїх прав. Приватна власність на житло є рівноправна з іншими формами власності на житло. Держава створює однакові умови для її охорони й захисту. При цьому законодавством також передбача­ється захист прав громадян України як споживачів комунальних по­слуг. При порушенні наймодавцем, орендодавцем або підприєм­ством, що надає комунальні послуги, умов їх надання, передбачених договором, наймач (орендар), власник приватного житла має право на зменшення розміру плати за відповідні послуги відповідно до За­кону України “Про захист п

рав споживачів”. Боротьба із зловжи­ванням монопольним становищем здійснюється відповідно до Зако­ну України “Про захист від недобросовісної конкуренції”.

Поняття: охорона та захист прав на житло

Одним із важливих показників охорони прав та законних інтере­сів громадян на житло є гарантованість захисту прав і законних ін­тересів наймачів і власників житла. У законодавстві немає визна­чення поняття “охорона” та “захист” житлових прав.

Необхідно зазначити, що дослідження цього поняття завжди по­сідало важливе місце в юридичній науці. При цьому погляди вчених на це поняття виявилися різними через наявність розбіжностей у тлумаченні понять “правова охорона” та “правовий захист”. При­хильники однієї позиції пропонують розглядати правовий захист як систему юридичних норм, спрямованих на попередження правопо­рушень та усунення їх наслідків. Інші обмежують правовий захист діяльністю суду щодо попередження правопорушення та відновлен­ня порушеного права. Правову охорону прав і законних інтересів громадян на житло в широкому значенні можна визначити, як взяту в єдності всю сукупність державно-правових (юридичних) заходів, з допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відно­сини, що склалися, направлений на забезпечення необхідних умов для захисту прав на житло.

Процес охорони реалізується через конкретні засоби державно­го впливу, реакції державних органів на прояви порушень прав гро­мадян, що реалізуються у правовій формі.

Охорона без захисту не може існувати самостійно, тому що за­хист проявляється тільки в моменти порушення встановленого ре­жиму охорони прав і законних інтересів громадян на житло. Право­ва охорона житлових прав громадян, не забезпечена реальним пра­вовим захистом, не може досягти основної мети — забезпечення прав і законних інтересів, які вона встановлює. А правовий захист. як форма реалізації прав і законних інтересів громадян, спрямова­ний на поновлення порушених їхніх прав і законних інтересів.

Захист у сфері житла необхідно розглядати як передбачені законодавством заходи, що здійснюються державними органами, з ви­знання порушення та поновлення цих прав і законних інтересів як наймачів державного житлового фонду, так і власників житла. За­хист також включає заходи, спрямовані на припинення правопору­шень і застосування до правопорушників передбачених законом за­ходів відповідальності. У ст. 6 Цивільного кодексу визначено, що за­хист цивільних прав здійснюється шляхом визнання цих прав; від­новлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов’язку в натурі; компенсації моральної шкоди; припинення або зміни правовідношення; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом чи догово­ром, неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами, передба­ченими законом.

Тому правовий захист являє собою передбачені законом заходи відносно правопорушників, спрямовані на встановлення державни­ми органами юридичних фактів, що порушують законні права та ін­тереси громадян.

Захистом в суб’єктивному значенні слід розуміти правові (юри­дичні) можливості, надані окремому громадянинові для поновлення порушених прав або прав, які оспорюються. Право на захист з’явля­ється у суб’єкта тільки в момент порушення або оспорювання його права. Для захисту завжди притаманне те, що громадянин зверта­ється до державних органів за захистом свого порушеного або оспо­рюваного права.

Захист права власності на житло здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто шляхом застосування належної форми, за­собів і способів захисту. Для захисту застосовується юрисдикційна форма захисту, тобто діяльність уповноважених державних органів, які здійснюють комплекс організаційних заходів для захисту пору­шених прав. Суть цієї діяльності полягає у тому, що особа, інтереси якої порушені неправомірними діями посадових осіб, звертається за захистом до відповідних державних органів, уповноважених вжити необхідні заходи для поновлення порушеного права й припинити правопорушення.

Виникнення права на захист у власників житла

Дуже важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення має визначення моменту виникнення права на захист. Цей момент пов’язаний з моментом виникнення права власності, оскільки тільки власник у повній мірі може використати належні йому права на за­хист. Хоча, як було зазначено вище, положення щодо захисту права власника, поширюються і на невласників, осіб, які володіють жит­лом на законних підставах. Позитивним, на нашу думку, є те, що ст. 80 Проекту Житлового Кодексу встановлює правило, за яким угода про відчу­ження (продажу, дарування) будинку (квартири), їх частини, підля­гає обов’язковій державній реєстрації. І право власності на будинок (квартиру) виникає саме з моменту державної реєстрації докумен­тів, що встановлюють це право.

Особи, яким належить на праві власності частина квартири (бу­динку), можуть укладати угоди про її відчуження тільки тоді, коли ця частина може бути відокремлена від інших частин будинку (квартири). При цьому, правопосвідчуючими документами про пра­во власності на житло може бути документ про право власності на жилий будинок і розмір часток співвласників (про надання земель­ної ділянки для спорудження будинку і про його будівництво, про купівлю-продаж, міну, дарування, спадкування, про право на частку у спільному майні подружжя, рішення суду, що набрало законної сили, про визнання права власності на будинок чи його частину, довідка з бюро технічної інвентаризації).

При цьому слід пам’ятати, що право власності на жилий буди­нок, зведений громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконавчому органі місцевої ради. Право власності на куплену квартиру у будинку ЖБК у покупця виникає з моменту укладення нотаріально посвідченого договору (Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування су­дами законодавства про житлово-будівельні кооперативи” від 18 ве­ресня 1987 р. за № 9).

Член житлового та житлово-будівельного кооперативу може розпоряджатися житлом, де він проживає, тільки після повного внесен­ня внеску за квартиру, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування. Наймач стає власником квартири (будинку) відпо­відно до ст. 15 Закону України “Про власність” тільки після викупу (придбання на інших підставах) жилого приміщення в будинку дер­жавного чи громадського житлового фонду. Тільки після цього він може укладати на свій розсуд на це майно договори купівлі-про­дажу, міни, дарування, оренди або інших угод, що не суперечать закону.

Відповідно до правил кредитування індивідуального житлового будівництва, позичальник до закінчення виплати одержаної позички не має права відчужувати збудований або капітально відремонтова­ний за рахунок позички будинок без дозволу банку або підприєм­ства (організації), що видали позичку.

При вирішенні срору про право власності на будинок обов’язок виплатити заборгованість з позички за згодою позикодавця може бути покладено на інших співвласників — учасників будівництва. У разі відсутності такої згоди обов’язок виплати позички лежить на особі, яка її одержала (Постанова Пленуму Верховного Суду Украї­ни “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок” (п. 4) від 4 жовтня 1991 р. за № 7).

При вирішенні спорів про право власності на жилий будинок, на квартиру в житлово-будівельному кооперативі слід виходити з роз’­яснень, які надані Пленумом Верховного Суду України у прийнятих ним постановах з цих питань. А саме: а) при вилученні земельної ді­лянки, на якій розміщений належний громадянину жилий будинок, інші будівлі, право приватної власності на них припиняється, якщо вилучення землі проведено відповідно до законодавства і вирішено питання про надання власнику відповідної компенсації та відшкоду­вання завданих цим збитків. Спори щодо виду компенсації суд вирі­шує з урахуванням інтересів сторін і конкретних обставин справи; б) при повному внесенні пайових внесків за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані члену житлово-будівельного кооперативу, в особи, яка має право на частку в пайових внесках, виникає право власності на відповідну частку квартири.

У той самий час надання коштів для сплати вартості жилого бу­динку за договором купівлі-продажу може бути підставою для ви­знання покупцем за цим договором кредитора.

Таке рішення приймається з урахуванням конкретних обставин справи.

Так, В. пред’явила позов до С. про визнання права власності на будинок. Позивачка зазначала, що в березні 1991 р. вона домовилася з С. В. про купівлю у тієї будинку. Оскільки ж у цей час вона зустрічалася з С. і той обіцяв з нею одружитися, якщо договір купівлі-продажу буде оформлено на нього, вона з цим погодилась, внесла на рахунок С. В. свої гроші і оформила договір купівлі-продажу на відповідача. Посилаю­чись на те, що С. згодом її ошукав, а гроші за будинок фактично внесла вона, В. просила визнати зазначений договір недійсним і перевести на неї права й обов’язки покупця.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України від 21 лютого 1996 р. визнала, що касаційна скарга не підлягає задоволен­ню з таких підстав.

Як установив суд, 17 липня 1992 р. за взаємною згодою між власницею спірного будинку С. В. і відповідачем С. у Городенківській державній нотаріальній конторі було укладено договір купівлі-продажу будинку, на підставі якого власником став С. На цей час, як підтвердили сторони, вони ні в зареєстрованому шлюбі, ні у фактичних шлюбних відносинах не перебували і домовленості про створення спільної влас­ності на будинок у них не було.

Порушуючи питання про визнання договору купівлі-продажу бу­динку недійсним щодо покупця, В. посилалась на те, що цю угоду вчи­нено за належні їй гроші.

Проте суд, установивши, що спірний будинок купувався не лише за кошти позивачки і не для її особистого користування, правильно від­мовив В. у позові про визнання права власності на весь будинок.

Для захисту житлових прав необхідно звернення до суду.

Зміст і форма позовної заяви визначаються статтями 137, 138 Цивільного процесуального кодексу. Позовна заява подається до су­ду в письмовій формі.

Позовна заява повинна містити таке:

1) назву суду, до якого подається заява;

2) точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також назву представника позивача, коли позовна заява подається представником;

3) зміст позовних вимог;

4) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

5) зазначення доказів, що стверджують позов;

6) зазначення ціни позову;

7) підпис позивача або його представника із зазначенням часу подання заяви.

До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо позовна заява подається представником позивача, — ще й довіреність чи ін­ший документ, який підтверджує повноваження представника.

Позивач повинен подати позовну заяву з копіями відповідно до кількості відповідачів.

Суддя має право, коли він визнає за необхідне, залежно від складності та характеру справи, затребувати від позивача копії всіх доданих до позовної заяви документів відповідно до кількості відпо­відачів.

Державне мито

При розгляді спору щодо житла, як майна, сплачується держав­не мито у визначеному розмірі. Із заяв і скарг, які подаються до су­ду, стягується один відсоток ціни позову, але не менше трьох неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян. У позовах про поділ будинку в натурі державне мито обчислюється залежно від вартості відшуку­ваної частини будинку. У такому самому порядку обчислюється дер­жавне мито тоді, кили ідеальні частки сторін у спільній власності були визначені раніше. У позовах про зміну ідеальних часток у пра­ві власності на будинок державне мито обчислюється залежно від вартості ідеальної частки, на яку позивач просить збільшити її розмір.

На жаль, не всі власники квартир (будинків) навіть і у таких ви­падках зможуть звернутися до суду за захистом своїх порушених чи оспорюваних прав і законних інтересів у тому числі у випадку ос­карження незаконних дій посадових осіб, підприємств, установ, ор­ганізацій різних форм власності через неможливість сплатити дер­жавне мито. Відповідно до цього, виходячи з вимог пункту “д” ст. З Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито”, із позов­них заяв про зміну або розірвання договору найму житлових примі­щень, про продовження строку прийняття спадщини, про скасуван­ня арешту на майно та з інших позовних заяв немайнового характе­ру (або таких, що не підлягають оцінці) — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

При здійсненні захисту права на житло захищаються не тільки майнові права, а й немайнові житлові права, у тому числі, і право на місце проживання, що не мають ринкової вартості.

При захисті в судовому порядку майнових та особистих прав ін­шої особи, відповідно до п, 10 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів Ук­раїни “Про державне мито”, ці особи звільняються від сплати дер­жавного мита. Тому при розгляді справ щодо захисту прав на житло в певних випадках слід виходити з того, що житло як об’єкт житло­вого права — це комплекс не тільки майнових, а й немайнових прав.

Звернення стягнення на житло

У ст. 47 Конституції України чітко визначено, що кожний грома­дянин України має право на житло шляхом створення умов для бу­дівництва житла, придбання його у власність або надання державою та органами місцевого самоврядування безоплатно чи за зменшену плату. У Конституції, Законі “Про власність”, Житловому кодексі України зазначено, що житлові права громадян охороняються зако­ном і ніхто не може бути виселений із приміщення, яке він займає, або обмежений у праві користування жилим приміщенням, інакше як з підстав і у порядку, передбачених законом.

Такий порядок може бути застосований у вигляді як криміналь­ної чи цивільно-правової відповідальності в частині майнових стяг­нень, що застосовується до правопорушника.

У Законі України “Про виконавче провадження” визначені умо­ви і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які, відповідно до закону, підлягають примусовому виконан­ню, у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Виконавче провадження — це сукупність дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб і в межах повноважень, визначених Законом, іншими нормативно-пра­вовими актами, а також рішеннями, що підлягають примусовому ви­конанню.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Держав­ну виконавчу службу, що входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Відповідно до Закону України “Про державну виконавчу служ­бу” примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці районних, міських (міст обласного значення), районних у містах від­ділів державної виконавчої служби.

Рішення, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою: 1) рішення, ухвали й постанови судів у цивільних спра­вах; 2) вироки, ухвали й постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень; 3) вироки судів у частині позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адмі­ністративні правопорушення; 5) мирові угоди, затверджені судом; 6) рішення, ухвали, постанови господарських судів; 7) виконавчі на­писи нотаріусів; 8) рішення Конституційного Суду України у випад­ках, передбачених законом; 9) не сплачені у строк платіжні вимоги, акцептовані платником; 10) рішення третейських судів відповідно до законів України; 11) постанови, винесені органами (посадовими осо­бами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністра­тивні правопорушення у випадках, передбачених законом; 12) рі­шення іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випад­ках; 13) рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном тощо.

Заходами примусового виконання прийнятих рішень є 1) звер­нення стягнення на майно боржника; 2) звернення стягнення на за­робітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; 3) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; 4) інші заходи, передбачені рішенням.

У період становлення ринку житла заслуговують на увагу випад­ки, коли у сфері цивільних правовідносин житло може бути грома­дянами втрачено, зокрема через підстави та у порядку, визначеному Законом України “Про виконавче провадження”. Цей Закон введе­ний з 1 липня 1999 р., значно розширив перелік майна, на яке може бути звернено стягнення за рахунок житла, що перебуває у влас­ності громадян (приватних житлових будинків і приватизованого державного житлового фонду).

У ст. 62 Закону України “Про виконавче провадження” передба­чено звернення стягнення на будинок, квартиру, приміщення, зе­мельну ділянку. Звернення стягнення на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном, провадить­ся у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого май­на. При цьому в першу чергу провадиться звернення стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що нале­жать боржникові. В останню чергу звертається стягнення на жилий будинок чи квартиру.

Разом із жилим будинком стягнення звертається також на прилеглу земельну ділянку, що належить боржникові.

У разі звернення стягнення на будинок, квартиру державний ви­конавець запитує відповідні місцеві органи виконавчої влади та ор­гани місцевого самоврядування про належність зазначеного майна боржникові на праві власності та його вартість, а також запитує но­таріальний орган, чи не перебуває це майно під арештом.

Одержавши документальне підтвердження належності боржни­кові на праві власності будинку чи іншого нерухомого майна, дер­жавний виконавець накладає на них арешт шляхом опису й оцінки за їх вартістю на момент арешту та надсилає нотаріальному органу за місцезнаходженням майна вимогу про реєстрацію даного факту.

Необхідно зазначити, що на практиці можуть виникнути різні життєві ситуації, які не однозначно повинні вирішуватися законом.

Так, ст. 62 Закону України “Про виконавче провадження” перед­бачає звернення стягнення на будинок, квартиру в разі відсутності у боржника достатніх коштів для задоволення вимог кредитора, на­приклад, такий випадок може статися при виникненні заборгованос­ті з квартплати. Але відсутність коштів у боржника (боржників) для обслуговування своїх зобов’язань, може виникнути за різних обста­вин. І житло можна втратити не тільки у випадках настання цивіль­ної відповідальності за невиконання угод іпотеки (застава нерухомо­го майна, як спосіб забезпечення зобов’язань), а і за всіма іншими цивільно-правовими угодами, які укладають не тільки підприємці. Ними можуть стати громадяни, що потребують соціального захисту, — діти, хронічно хворі, особи похилого віку, що стали учасниками різ­ного роду угод.

А також зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (навіть у разі відшкодування моральної шкоди), які неминуче мо­жуть виникнути у повсякденному житті. Для прикладу можна на­вести випадки, які виникають у зв’язку з аваріями, ушкодженням здоров’я джерелом підвищеної небезпеки тощо, а також випадки за­подіяння неповнолітніми дітьми шкоди відповідно до ст. 446 Цивіль­ного кодексу, яка відшкодовується в повному обсязі їх батьками, усиновителями або опікунами.

З переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, встановленого ст. 54 Зако­ну “Про виконавче провадження” необачно вилучено, на нашу дум­ку, дуже важливий п. 1 діючого раніше (передбаченого ст. 379 Ци­вільного процесуального кодексу України) додатку № 1, який перед­бачає неможливість звернення стягнення на “Жилий будинок з гос­подарськими будовами або окремі його частини — в осіб, основним заняттям яких є сільське господарство, якщо боржник і його сім’я постійно в ньому проживають”. До речі, такі обмеження на приму­сове відчуження жилого будинку при стягненні на майно боржника закріплені були у Зводі Законів Російської Імперії, звідки перейшли до радянської правової системи. Перелік обмежень щодо конфіскації майна увійшов у вигляді додатку до нового Кримінального кодексу України, відповідно до якого у засудженого та членів його сім’ї не можна було конфіскувати жилий будинок, на відміну від Цивіль­ного процесуального кодексу навіть незалежно від умови, чи займа­ється засуджений сільським господарством. Обмеження для стяг­нення на певні види майна застосовувалися і для державних, коопе­ративних і профспілкових організацій (статті 93, 96, 99 Цивільного кодексу в редакції до 14 жовтня 1992 р. та статей 412-114 Цивіль­ного процесуального кодексу в редакції до 5 травня 1993 р.). Ці нор­ми випливали із самого змісту призначення покарання, а не знищен­ня належних умов для існування. У злочинця чи боржника залишалося саме необхідне майно — житло, з метою продовження ним нормальної життєдіяльності та праці, що спонукало покарану особу до відшкодування боргу за рахунок заробітної плати, інших доходів і не спонукало до вчинення нових правопорушень.

Наша правова система, яка перебуває на стадії свого становлен­ня, у новому Законі відмовилася від таких обмежень, не продублю­вала додатки до Цивільного процесуального та Кримінально-проце­суального кодексів і цим надала правові можливості, за допомогою Державної виконавчої служби, для задоволення вимог кредиторів, позбавити людину житла, що знаходиться на праві власності, йдеть­ся насамперед про одне житло, що забезпечує особисте немайнове право, право, яке гарантовано Конституцією, Концепцією державної житлової політики, Концепцією розвитку житлово-комунального господарства та чинними законами України, що в умовах глибокої економічної кризи призводить до збільшення кількості найменш со­ціальне захищених громадян.

Таке регулювання суспільних відносин, може призвести до ство­рення численного прошарку громадян без житла, які потребувати­муть від держави надання нового житла. Закон не містить відмін­ностей та особливостей при зверненні стягнення на житло, яке на­лежить фізичним чи юридичним особам. Але якщо юридичну особу можна залишити без будинків, то людину — громадянина не можна позбавляти житла (якщо звичайно воно єдине у людини), а якщо це і здійснювати, то тільки у випадках, чітко передбачених законами, які не дозволять цій особі в майбутньому претендувати на поліпшення житлових умов. Мабуть тому і розробники нового Житлового Кодексу, стоячи на захисті інтересів громадян України, у ст. 79 проекту обмежили права власника і вирішили, що відчуження власником при­ватного житла, в якому залишаються проживати члени його сім’ї, можливе лише в разі попереднього укладення договору найму, орен­ди житла між ними. Строк дії договору оренди приватного житла не може бути меншим ніж 3 роки, а якщо у членів сім’ї власника при­ватного житла є неповнолітні діти — до досягнення ними повноліття. Більше того, по цьому шляху йде і судова практика.

У липні 1997 р. Г. звернувся до суду із позовом до Ш. Д. і третьої особи — паспортного відділу Дніпровського району м. Києва — про усунення перешкод у користуванні квартирою і виселення. У заяві по­зивач зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 22 квітня 1997 р. він є власником квартири, яка належала Ш. С., матері відповідача. Посилаючись на те, що Ш. Д. залишається прописаним і проживає в зазначеній квартирі, чим перешкоджає йому як власнику володі­ти й користуватися нею, Г. просив виселити відповідача з квартири й зобов’язати останнього не чинити йому перешкод у здійсненні права власності на неї. Одночасно він просив зобов’язати паспортний відділ Дніпровського району м. Києва виписати відповідача з квартири.

У зустрічному позові до Г., Ш. С. і третьої особи — біржі “Десятинна” — Ш. Д. просив визнати за ним право власності на частину спір­ної квартири та визнати недійсним договір купівлі-продажу останньої, посилаючись на те, що частина паєнагромаджень у ЖБК належала йо­му і у зв’язку з повною виплатою паю разом зі своєю матір’ю, Ш. С., став співвласником квартири, а тому мати не мала права без його згоди продавати її позивачу.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 жовтня 1998 р. позов Г. було задоволене, у зустрічному позові відмовлено. Президія Київського міського суду дійшла висновку скасувати судові рішення з таких підстав.

Як вбачається зі справи, розглядаючи спір, що виник між власни­ком квартири і членом сім’ї колишнього її власника, суд виходив з того, що при його вирішенні потрібно керуватися нормами Закону від 7 лю­того 1991 р. “Про власність”. При цьому суд не взяв до уваги, що пи­тання, пов’язані з користуванням жилими приміщенням в будинках і квартирах, належних громадянам на праві приватної власності, врегу­льовано нормами гл. 6 розд. III Житлового Кодексу, якими й необхідно керуватися при вирішенні спорів (про виселення з таких приміщень, право користуван­ня ними тощо).

Вирішуючи спір по суті, суд не врахував, що не є підставою для ви­селення членів сім’ї (у тому числі колишніх) власника жилого будинку (квартири) сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи, оскільки їх право користування жилим приміщенням урегульо­вано житловим законодавством, згідно з яким ніхто не може бути ви­селений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві ко­ристування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч. З ст. 9 Житлового Кодексу).

Рішення у справі про виселення з відчуженої квартири скасовано.

Звичайно з таким рішенням суду можна погоджуватися або не погоджуватися. Відповідно до судової практики, що склалася в євро­пейських країнах, позивачі повинні довести потребу проживати в помешканні, в якому проживають малозабезпечені, інваліди тощо. У випадку недоведення цього факту власники квартир не можуть до­магатися примусового виселення осіб, що наймають це житло. Але для забезпечення ефективної житлової політики, у відповідності з вимогами Конституції України, необхідно терміново внести допов­нення до ст. 62 Закону України “Про виконавче провадження” і відновити обмежувальну норму, за якою: “не може бути звернено стяг­нення на жилий будинок, квартиру, якщо боржник і його сім’я по­стійно в ньому проживають, крім випадків стягнення на окремі час­тини будинку, квартири, в яких сім’я проживає, якщо жила площа, що припадає на одного члена сім’ї перевищує норми, встановлені Житловим кодексом”, та будинку, квартири, що є у власності сім’ї, в яких сім’я постійно не проживає”. Така норма Закону повинна бу­ти нормою прямої дії, а не додатку, який має іншу правову силу та обов’язковість. До речі, в іншому випадку ці питання так і вирішені в цьому Законі. У ст. 73 “Кошти на які не може бути звернено стяг­нення” прямо визначено виплати, на які не може бути звернено стягнення.

Запропонована норма Закону відповідатиме реальним суспіль­ним відносинам, а у випадку, якщо боржник у своєму будинку чи квартирі постійно не проживає, здає його в оренду, не використовує його як житло, якщо норми, що припадають на членів сім’ї переви­щують норми, встановлені законодавством, то такий будинок, квар­тира, їхні частини можуть бути реалізовані на загальних підставах.

Термінове прийняття таких пропозицій спричинено також недосконалістю та правовою невизначеністю механізму продажу з прилюдних торгів і аукціонів нерухомого майна. У даний час воно регулюється тільки статтями 62, 66 Закону України “Про виконавче провадження” та затвердженим наказом Міністерства юстиції Ук­раїни “Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюд­них торгів з реалізації арештованого нерухомого майна” від 27 жовтня 1999 р., які детально не визначають механізму проведен­ня торгів, але який повинен визначатися ще не прийнятим законом.

Порядок звернення стягнення

Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних тор­гів з реалізації арештованого нерухомого майна визначає умови й порядок проведення прилюдних торгів з продажу квартир, будинків, які є нерухомим майном і на які звернено стягнення відповідно до чинного законодавства, а також розрахунків за придбане майно.

Реалізація нерухомого майна, на яке звернено стягнення, прово­диться за його місцезнаходженням, а якщо таке майно перебуває за межами населеного пункту, — у найближчому населеному пункті або районному центрі.

Підготовка до проведення прилюдних торгів

Відділ державної виконавчої служби укладає із спеціалізованою організацією договір, яким доручає реалізацію майна спеціалізованій організації за визначену комісійну винагороду, розмір якої визна­чається за погодженням сторін.

Спеціалізована організація проводить прилюдні торги за заявою державного виконавця, в якій зазначається мінімальна початкова ці­на майна, що виставляється на торги.

До заяви додаються: 1) копія виконавчого документа; 2) копія акта арешту майна; 3) копії правовстановлювальних документів, що підтверджують право власності або право користування нерухомим майном; 4) документи, що характеризують об’єкт нерухомості (ко­пію технічного паспорта на жилий будинок, квартиру, земельну ді­лянку тощо).

Спеціалізована організація, яка проводить публічні торги, не піз­ніше як за 15 днів до дня проведення публічних торгів публікує за місцезнаходженням нерухомого майна в друкованих засобах масо­вої інформації повідомлення про нерухоме майно, що підлягає реалі­зації. Це інформаційне повідомлення може також бути публічно ого­лошене в інших засобах масової інформації.

Зміст інформаційного повідомлення повинен містити: 1) найменування, опис і характеристику нерухомого майна; 2) його місцезна­ходження (адресу); 3) стартову ціну; 4) суму реєстраційного та га­рантійного внесків учасника прилюдних торгів, найменування, адре­су банку, номер рахунка для їх сплати; 5) порядок і строки сплати купівельної ціни; 6) дату, час і місце ознайомлення з майном; 7) да­ту, час і місце проведення прилюдних торгів; 8) дані про спеціалізо­вану організацію, яка проводить торги; 9) кінцевий термін реєстрації .для участі у прилюдних торгах; 10) дані про стягувача та боржника;

11) інші відомості, необхідні для проведення прилюдних торгів: розмір жилої та нежилої площі будинку, квартири; адресу чи місцезнаходження; правовий режим квартири, будинку; обмеження на використання квартири, будинку; відомості про земельну ділянку, на якій розташований будинок (її правовий режим і розмір); матеріали стін квартири, будинку; процент зносу.

Спеціалізована організація письмово повідомляє державного виконавця, стягувача та боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна.

Порядок проведення прилюдних торгів

Прилюдні торги розпочинаються з оголошення ліцитатором по­рядку їх проведення. Лот виставляється на торги за наявності не менше двох покупців. У ході торгів учасники прилюдних торгів по­відомляють про готовність придбати заявлений лот за оголошену лі­цитатором ціну, піднімаючи аукціонну картку з номером, поверну­тим до ліцитатора, або одночасно піднімають картку учасника при­людних торгів і пропонують свою ціну.

Якщо протягом трьох хвилин після триразового оголошення стартової ціни покупці не висловлюють бажання придбати майно за ціною, оголошеною ліцитатором, запропонований об’єкт продажу знімається з торгів і прилюдні торги за даним лотом не проводяться.

Повторні прилюдні торги проводяться не раніше ніж через мі­сяць з часу проведення перших прилюдних торгів. На повторних торгах стартова ціна лота може бути зменшена, але не більш як на 30 відсотків.

Якщо майно не було продане або прилюдні торги не відбулися, майно знімається з прилюдних торгів.

Якщо запропонована учасником прилюдних торгів ціна є біль­шою за ціну, запропоновану ліцитатором, то останній називає номер учасника і запропоновану ним ціну. Якщо протягом трьох хвилин після триразового повторення останньої ціни не буде запропоновано вищої ціни, то ліцитатор одночасно з ударом молотка оголошує про продаж лота, називає продажну ціну й номер переможця, під яким він зареєстрований як учасник прилюдних торгів.

Керівник спеціалізованої організації, яка проводила прилюдні торги, зазначає в протоколі відповідні суми та номери рахунків, на які переможцю потрібно внести кошти за придбане майно, та за­тверджує протокол у день проведення прилюдних торгів.

Оформлення результатів торгів

Після повного розрахунку покупців за придбане майно, на підс­таві протоколу про проведення прилюдних торгів і копії документів, що підтверджують розрахунок за придбане майно, державний вико­навець складає акт про проведені прилюдні торги і подає його на за­твердження начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби.

В акті зазначаються: ким, коли і де проводилися прилюдні торги; коротка характеристика реалізованого майна; прізвище, ім’я та по батькові (назва юридичної особи), адреса кожного покупця; сума, внесена переможцем торгів за придбане майно; прізвище, ім’я та по батькові (назва юридичної особи) боржника, його адреса; дані про правовстановлюючі документи, що підтверджували право власності боржника на майно: назва правовстановлюючого документа, ким ви­даний, посвідчений, дата видачі посвідчення, номер за реєстром, ор­ган реєстрації, дата та номер реєстрації. Затверджений акт держав­ний виконавець видає покупцеві.

На підставі цього акта нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів.

Визначають різні підходи для звернення стягнення на житло. Зокрема, ст. 66 Закону та положення визначають, що прилюдні тор­ги по реалізації нерухомого майна організують і проводять спеціалі­зовані організації, що мають право здійснювати операції з нерухо­містю, з якими укладено відповідний договір Державною виконав­чою службою. Але при цьому в нормативних документах не визна­чено, що розуміється під спеціалізованою організацією, якої форми власності вона повинна бути, організаційно-правової форми.

Порядок проведення прилюдних торгів визначається законом, який ще не прийнято. Тому правові проблеми також можуть виник­нути при оцінці початкової вартості будинку (квартири) через від­сутність об’єктивної інформації про фактичну початкову вартість не­рухомості, яка продається. Явно необ’єктивні умови, за яких торги вважаються такими, що відбулися при наявності всього двох учасників. Усе це призводить до прямого заниження вартості неру­хомого майна.

Оскільки захист прав у житловій сфері перебуває на стадії свого становлення, його слід було б проводити з урахуванням досвіду роз­винутих Європейських країн. Стаття 1 Першого протоколу до Євро­пейської конвенції з прав людини дозволяє позбавити особу майна в інтересах суспільства і на умовах, перебачених законом. Держава може вводити в дію такі закони, необхідні для здійснення контролю за користування майном відповідно до загальних (суспільних) інте­ресів. У випадку позбавлення власності або встановлення обмежень особи, які постраждали від цього, повинні мати можливість для ос­карження рішення щодо встановлення контролю за власністю і їм повинно бути надано відшкодування. У даний час державний конт­роль не сприяє зміцненню законності у житловій сфері та зменшен­ню строків розгляду спорів, що випливають із житлових правовідно­син. Необхідна реформа судової системи, спричинена об’єктивними факторами, які повинні передбачати диференціацію судових проце­дур, що дозволить більш повно і всебічно розглядати житлові спра­ви в суді. Європейський суд, проаналізувавши судову практику, від­значив, що деякі держави намагались в окремих випадках викорис­товувати правову казуїстику для того, щоб не виконувати зобов’язання щодо відшкодування приватним особам збитків, яких ті зазна­ли в результаті вилучення майна. Цьому сприяли такі фактори: 1) складність законодавства та процедур, що регулюють питання ви­лучення майна, 2) тривалість цих процедур, 3) збитки, що завдають­ся тривалим процесом позбавлення власності, 4) визначення відпо­відного розміру відшкодування.

Сьогодні чинне законодавство України передбачає можливість оскарження рішень будь-якого органу в суді, але це положення но­сить дещо декларативний характер, оскільки Цивільний процесуаль­ний, Господарський процесуальний кодекси та Кодекс України про адміністративні правопорушення детально не регламентують особ­ливості провадження в такій складній житловій сфері, що піддаєть­ся значному адміністративному впливу. У цій сфері дуже багато за­лежить саме від рішення конкретних посадових осіб, дії яких в суді оскаржити складно або майже неможливо.

Нині постає також завдання вдосконалення системи підготовки та перепідготовки суддів, що розглядають спори у сфері житла. Спе­ціалізація повинна формувати відповідну практику саме застосуван­ня житлового законодавства. Численні звернення до судових орга­нів і судова тяганина свідчать про недостатнє вирішення організа­ційних питань у цій сфері.

Під судовою владою розуміється система незалежних судів, які в установленому законом порядку здійснюють правосуддя і мають владні повноваження для поновлення порушеного права. Єдність су­дової влади повинна забезпечуватися єдиним законодавством, прин­ципами правосуддя, статусом суддів, застосуванням судами законів держави, що не виключає новацій у цій сфері. Існування в Україні Конституційного суду, системи судів відповідає вітчизняному та за­рубіжному досвіду спеціалізації судів, але для ефективного функці­онування судової системи, спеціалізацію судів треба розширювати і створювати в судах колегії по розгляду спорів в житловій сфері. А в місцевих судах впроваджувати спеціалізацію суддів по розгляду цієї категорії спорів.

 

< Попередня   Наступна >