127

---

2. Поняття та види джерел римського приватного права

Кожному суспільству властиві певні правила, писані і неписані, які являються регуляторами суспільних відносин. Соціально-економічною основою виникнення і змісту римського приватного права було рабовласницьке суспільство.

Джерела римського приватного права поділяються на усні і письмові. До усних відносяться звичаї, а до письмових – закони, едикти магістратів, сенатусконсульти, діяльність юристів, імператорські конституції.

Звичаї як норми неписаного права. Звичаї у ранньому римському праві були головною формою правотворення і являли собою усталені, широко розповсюджені правила поведінки осіб у тій чи іншій сфері діяльності. Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включаючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає лише те, що для певної сфери діяльності звичай здобуває усталеність. З цього приводу римський юрист Юліан писав: „Звичай, що вкоренився, як закон застосовується вірно, і це право називається правом, встановленим мораллю. Бо якщо самі закони пов’язують нас в силу лише того, що вони прийняті за рішенням народу, то заслужено пов’язує усіх і те, що народ схвалив, але не записав. Яке має значення, оголосив народ свою волю шляхом голосування або шляхом справ і дій” (D.1.3.32. 2).

Вважається, що Закони ХII таблиць є першим систематизованим записом звичаїв (mores majorum - звичаї предків), які діяли до того в якості юридично обов’язкових правил. Джерело походження цього збірника законів залишається спірним. Так, одні вчені вважають, що Закони ХII таблиць цілком відповідають рівню розвитку власної римської культури, другі ж, посилаючись на літературні джерела, зокрема твори Цицерона, Гая та інших римських юристів вважають, що деякі з законів запозичені у греків із законів Солона. Але незалежно від цього, Закони

ХII таблиць – це найважливіше джерело римського цивільного права.

Збірник складається з дванадцяти таблиць, які включають наступні положення: перші дві - положення цивільного процесу, а саме: впровадження по першій стадії – відкриття справи за рішенням відповідної посадової особи – (magistratus juridicundo), та по другій стадії – вирішення справи виборним суддею – (judex); третя - положення стосовно боргового права; четверта – положення про сімейну батьківську владу над дітьми та чоловіка над дружиною; п’ята - положення про спадщину та опіку; шоста – про власність та володіння; сьома - про зобов’язання, що витікають з реальних сервітутів; сутність яких зводиться до обмеження господарів нерухомих речей на користь сусідів; восьма - положення про делікти і обов’язки, що з них витікають, зокрема сплату грошової пені; дев’ята - положення публічного (jus publicum) права; десята – положення святого права (jus sacrum).

Що стосується одинадцятої та дванадцятої таблиць, то вони були складені пізніше, а тому кожна містить лише додаткові положення до вказаних десяти.

Опублікування цього збірника перетворило збірник звичаїв та нових розпоряджень в збірник законів цивільного права, який став відправним пунктом подальшого розвитку римського права.

Закони. У республіканський період до законів писаного права відносилися постанови народних зборів; у епоху принципату - постанови сенату (сенатусконсульти); у період абсолютної монархії - імператорські конституції.

Постанови народних зборів у республіканський період. Народні збори (populus) Стародавнього Риму - найвищий державний орган, який приймав і скасовував закони (leges), хоча і не мав самостійної законодавчої ініціативи. Існувало три види народних зборів (коміцій): куріатні - об’єднання патриціїв; центуріатні – об’єднання патріціїв і плебеєв (після IV ст. до н.е.) та трибутні - об’єднання по територіальних округах спочатку тільки плебеєв, а згодом і патріцієв. Функції вказаних видів народних зборів чітко не розмежовувались. На початку II ст. до н.е. трибутні коміції складали основний вид народних зборів.

Для прийняття закону встановлювалась певна процедура, в якій приймали участь магістрат, народ, що збирався у коміції, та сенат.

Право збирати коміції належало магістрату (консулу, диктатору, претору), який повинен був заздалегідь у письмовій формі розробити проект закону (rogatio leges), а після цього подати останній на розгляд коміції. Народ, який складав комісію, не входив в безпосереднє обговорення закону, а лише висловлювався або за прийняття закону, або за його відхилення. Закон, який приймався коміцією, повинен був пройти ратифікацію з боку сенату і тільки після цього набував силу закону – leges rogation.

Для цивільного права важливе значення мають наступні закони: Закон Петілія про заборону боржникового рабства для римських громадян (ІV ст. до н.е.); Закон Аквілія про відповідальність за знищення й пошкодження чужих речей (III ст. до н.е.); Цинциїв закон про обмеження розмірів дарувань (III ст. до н.е.); Ебуціїв закон про скасування легісакційного процесу (за винятком деяких випадків), введення формулярного процесу (II ст. до н.е.); Закон Фальцидія про обмеження спадкових відмов (I ст. до н.е.) та інші.

У період раннього принципату народні збори майже не проводили законів, хоча офіційно все ще залишалися законодавчою владою.

Сенатусконсульти (senatusconsulta) періоду принципату. У період принципату знову було поновлено статус сенату, який він мав ще до початку Громадянських війн, у роки яких долю Римської республіки вирішував не сенат, а впливові особи. Відновивши свою роботу, сенат почав видавати постанови, які відрізнялися від постанов, що видавалися за часів республіки тим, що останні були дуже рідкими і носили лише характер рекомендацій магістратам, і у правовому відношенні ніяким чином не зв’язували останніх.

Постанови епохи принципату отримали назву сенатусконсульти (senatusconsulta) і вважалися основною формою законодавства. Хоча нерідко, як вказують романісти, містили лише загальні положення, а претор в едикті вказував засоби їх практичного втілення. В таких випадках сенатусконсульти розглядалися як неоформлені закони.

Сенат, як і народні збори, не мав законодавчої ініціативи, а тому сенатусконсульти називалися по імені того, хто входив з пропозицією про прийняття закону, хоча іноді це правило не діяло. Так, наприкінці І ст. н.е. senatusconsulta (Sc. Macedonianum) було постановлено про безумовну недійсність позик, які здійснювалися особами, що знаходилися під батьківською владою. Свою назву цей закон отримав по імені Macedo, який, знаходячись під батьківською владою, узяв гроші у позику, не зміг їх віддати і, щоб вступити у спадок і віддати гроші, вбив батька.

Згодом пропозиції про прийняття закону почали виходити в більшості своїй від імператора, який, по суті, здійснював контроль за прийняттям останнього сенатом, бо сам визначав його склад. Це означало що, закон хоча юридично і затверджувався сенатом, фактично залежав від імператора.

Сенатоконсульти внесли найбільш важливі новели до сфер сімейного, зобов’язального та спадкового права. Так, наприклад, у 46 р. н.е. вийшов сенатоконсульт (sc.Velleianum), який заборонив всім жінкам ручатися під страхом недійсності поруки по будь-яким угодам.

Починаючи з другої половини III ст. н.е. сенат почав втрачати свої позиції, повертаючи їх лише у часи політичних криз, а в епоху домінату фактично перетворився на міську Раду Риму.

Імператорські конституції. Зміцнення імператорської влади привело до того, що з’явилась нова форма законодавства - імператорські постанови (конституції) (constitutions principum), які існували у чотирьох видах: едикти, рескрипти, мандати, декрети. Причому у період домінату конституції імператора у певних її формах замінили собою всі інші форми правотворчості.

Едикти (edictа) імператорів представляли собою розпорядження, як правило, з питань публічного права, які були обов’язковими для тих осіб, яким вони були адресовані. Едикти зберігали свою чинність на весь час правління імператора і діяли після його смерті, доки їх не відміняв наступний імператор.

Рескрипти (rescriptum) – письмові висновки імператора, що давалися як відповідь на будь-яке особисте звернення однієї з сторін спору, або на лист відповідного органу. Спочатку рескрипт не мав сили судового рішення і виражав юридичну точку зору імператора, але вже з II ст. н.е. набуває силу закону по конкретній справі.

Мандати (mandata) -інструкції, що давалися імператором посадовим особам з адміністративних та судових справ. У період домінату цей вид конституції втратив своє застосування.

Декрети (decreta) - особисте рішення імператорського суду на підставі усного розгляду, як в першій інстанції (в особливих випадках імператор вирішував їх особисто), так і в апеляційному суді. Імператор приймав рішення на підставі норм права, але й міг відступити від них, коли вважав це справедливим. Спочатку декрет імператора мав юридичну силу тільки для конкретного випадку, потім набув силу прецеденту, а з II ст. н.е., як і рескрипт, набуває силу закону.

Першими спробами кодифікації постанов, рескриптів дохристиянських імператорів римського права післякласичного періоду вважають Кодекс Грегоріана (Codex Gregorianus) – (295р.),. Кодекс Гермогеніана (Codex Hermogenianus) та Кодекс Феодосія (Codex Theodosianus) (438р.). Останній кодекс, на відміну від двох попередніх, які були складені приватним чином, складався офіційним шляхом за спільним розпорядженням імператорів Феодосія II (на сході) та Валентиніана III (на заході) у 429р. Мета цього збірника спочатку була в поєднанні постанов імператорів, починаючи з часів Констянтина (306-337р.р.), Юліана (361-363р.р.) та Феодосія І (379-395р.р.) з фрагментами з творів юристів, які не втратили практичного застосування. Але в 435р. завдання розробників кодексу було обмежене тільки зібранням постанов вказаних вище імператорів, і вже у 438р. кодекс, який складався з 16 книг, що поділялися за предметним титулом було завершено. Цей кодекс поряд з питаннями, що торкалися змін в державному устрої рабовласницької імперії, висвітлював і питання приватно - правової сфери життя, а саме питання, пов’язані з землеволодінням.

Кодекс Феодосія мав застосування як у Східній Римській імперії, так і в Західній. Причому в останній він застосовувався навіть у часи, коли на Сході був відмінений Кодексом Юстиніану. Мабуть цим і пояснюється те, що на відміну від двох попередніх кодексів, які не збереглися, кодекс Феодосія зберігся у рукописах і неодноразово видавався.

Едикти магістратів (претора, курильного едила, правителя провінції) як специфічна форма провотворення. До джерел римського приватного права відносять едикти преторів, які явилися підставою для створення преторського права.

В часи принципату кожний претор при вступі на посаду приймав едикт свого попередника, виправляючи і доповнюючи його, якщо в цьому була потреба, розробляючи програму своєї діяльності на рік. Таким чином зберігався зв’язок між едиктами, а це забезпечувало його усталеність. Між тим кожен претор міг на протязі року доповнювати положення свого едикту у виключних випадках. З прийняттям у 81р. до н.е. Закону Корнелія він був позбавлений цього права. Незмінність юридичних норм, які були заявлені, слугувала забезпеченням цивільного обороту.

Слід відмітити, що в едикті претор вказував тільки на ті процесуальні засоби, за допомогою яких він прагнув у своїй діяльності вирішувати позовні формули, але, таким чином, опосередковано претор вказував і на ті матеріально-правові позови, які він буде вирішувати. Вважається, що цим самим він фактично створював нове матеріальне право.

У II ст. н.е. імператор Адріан поклав на юриста Сальвія Юліана обов’язок кодифікувати окремі постанови, що містилися в преторських едиктах. Юліан звів у єдиний загальний едикт едикти міських преторів, преторів перегринів, видані на той час, і додав до них фрагменти з едиктів провінційних правителів, а також едикт курильного едила. Едикт розроблений Юліаном, отримав обов’язкову силу і назву «постійного едикту» (edictum perpetuum). З його прийняттям претор, видавши едикт при вступі на посаду, не мав права ні змінювати, ні супроводжувати його новими правилами.. Вказаним едиктом повинні були керуватися і громадяни при веденні судових справ в порядку формулярного процесу.

Між тим імператор залишив за собою право робити доповнення до едикту. Саме з цього часу правотворча діяльність претора й інших магістратів припинилася, а протиріччя між цивільним і преторським правом стали втрачати значення.

Діяльність юристів (юриспруденції). У створенні римського права значна роль відводиться римським юристам. На відміну від правопорядку сьогодення, коли наукова доктрина не є безпосередньо джерелом права, в республіканському Римі авторитет вченого-юриста був подібним до авторитету закону. З цього приводу Гай в своїх Інституціях відмічав: „Відповіді знавців (права) – це думки і судження юристів, котрим дозволено було встановлювати і творити право. Якщо думки цих осіб сходяться, то набуває силу закону те, в чому вони згодні” (І. 1.7). Знавець римського права Ленель, підкреслював, що безсмертна заслуга римських юристів ні в тому, що вони зробили для пізнання свого права, а в тому, що вони створили це право, - по крайній мірі, те, що мало в ньому неприходящу цінність.

Зародження римської юриспруденції відбулося ще в докласичний період, коли юридичною діяльністю, якою займалися до того тільки жерці – служителі храмів (понтіфіки - pontificum), почали займатися і світські юристи. Між тим римська юриспруденція веде свій початок від практичної діяльності юристів республіканського періоду. Вони складали формули приватних угод (заповітів, актів продажу тощо) (cavere); давали поради відносно провадження справ у суді (agеre), хоча участі у цьому не приймали, бо право не знало на той час ще інституту представництва; давали відповіді на юридичні запитання окремих приватних осіб (respondere). При цьому юристи найчастіше здійснювали тлумачення діючого на той час права, а якщо на рівні права те чи інше питання не було вирішено або вирішення його не відповідало вимогам часу, пропонували власні рішення, хоча останні не набували юридичної сили, але впливали певним чином на розвиток права. З цього приводу Помпоній в книзі „Посібники” відмічав, що ...в нашій державі (право) виникає або на підставі права, тобто закону (мається на увазі Закони ХII таблиць), або на підставі неписаного цивільного права, яке встановлюється шляхом тлумачення знавцями права (D. 1.2.2.12). Слід відмітити, що саме шляхом тлумачення юристами були сконструйовані такі інститути цивільного права, як емансипація - звільнення дітей від батьківської влади, спадкоємство за законом тощо.

Між тим, як показує розвиток римського права, функція надання відповідей на запитання приватних осіб (respondere) відіграє згодом вирішальну роль в забезпеченні активної участі видатних юристів у загальному нормоутворюючому процесі.

Безумовно, юристи займалися і іншою діяльністю, а саме приймали участь у написанні збірників, викладали цивільне право, писали позови тощо.

Розквітом юриспруденції вважається епоха імператора Октавіана Августа, який не тільки зберіг за юристами функцію respondere, але й надав видатним юристам право офіційних консультацій за дорученням імператора (jus publicе respondendi), а саме право владою імператора давати у письмовому вигляді юридичні відповіді (response) на запити учасників спору, якщо суд опинився в скрутному становищі (D.1.2.2.48-50). До речі response затвердилася разом із становленням формулярного процесу. Відповіді привілейованих юристів з питань застосування права набували для суду юридичної сили незалежно від аргументації. При умові, коли в відповідях декількох юристів були розбіжності, суддя сам вирішував, відповіді якого з них надати перевагу. Судові рішення, що були побудовані на юридичних відповідях привілейованих римських юристів, впливали в подальшому на долю інших однорідних спорів і, як відмічається в літературі, це і надавало їм нормативне значення.

Таким чином, за часів принципату діяльність юристів одержала формальне визнання як самостійна форма правоутворення (джерела права), а це призвело в подальшому до того, що центр правотворчої діяльності перемістився від преторів до юристів, характерною особливістю діяльності яких було пристосування застарілих юридичних форм до розвитку економічних відносин та створення нових юридичних конструкцій.

Джерела пізнання римського класичного права складають літературні джерела, до яких слід віднести: інституції (institutiones) – підручники римського права для студентів, зокрема Інституції Гая (II ст.); коментарі (commentariis) – тлумачення права або тлумачення творів інших юристів. Найбільш відомі „Коментарі до едикту” Павла, Ульпіана; „Коментарі до Законів ХII таблиць” Гая; дигести (digesta) – збірники висловів юристів минулих часів, зокрема „Дігести” Юліана; регули (regulae) – збірники коротко сформульованих юридичних правил, афоризмів і прислів’їв; збірники казусів, зокрема „Питання” Цельза, Помпонія, Африкана, „Відповіді” Папініана; монографічні твори римських юристів, які присвячувались висвітленню певного інституту права, зокрема „Про іпотеки”, „Про казуси” Флорентина Гая.

 

< Попередня   Наступна >