78

---

2. Сторони у зобов’язанні

Суб’єктами зобов’язальних відносин завжди є конкретно визначені особи, які іменуються сторонами зобов’язання.

Зобов’язання – це відношення, розраховане на майбутнє. Як правило, в момент його виникнення сторони не вчиняють жодних дій по виконанню зобов’язання. Управомочена особа лише покладається на обіцянку іншої виконати свій обов’язок у майбутньому. Іншими словами, одна сторона зобов’язання виражає довіру іншій, покладаючись на її порядність і добросовісність. З моменту виникнення зобов’язання управомочена особа набуває право вимагати від зобов’язаної особи вчинити певну дію (утриматися від вчинення певної дії). У зобов’язані сторона, яка має право вимоги, називається кредитором (лат. credo – вірю), а сторона, на якій лежить обов’язок виконати вимогу кредитора (борг), - боржник (debitor).

Як правило, кожна із сторін зобов’язання представлена однією особою, але кількість кредиторів та (або) боржників може бути і більшою. Наприклад, якщо неподільна річ (res indivisibiles) у процесі спадкування переходить у спільну власність (communion) двох братів, то всі договори щодо цієї речі укладаються ними спільно.

При наявності декількох осіб хоча б на одній із сторін у зобов’язанні говорять про множинність осіб у зобов’язанні. Множинність осіб може існувати на стороні кредитора (активна множинність), на стороні боржника (пасивна множинність), на обох сторонах (змішана множинність). Залежно від розподілу прав чи обов’язків відповідно між співкредиторами або співборжниками розрізняють часткові та солідарні зобов’язання.

Частковим вважається зобов’язання, в якому кредитори (при активній множинності) мають право вимоги до боржника тільки у своїй частці, а боржники (при пасивній множинності) зобов’язані виконати тільки певну частину обов’я

зку. Часткові зобов’язання мали місце при подільності предмету зобов’язання (res divisibiles). Зобов’язання зі множинністю осіб вважається частковим, якщо інше не встановлено законом або договором.

У солідарному зобов’язанні кожний із кредиторів має право вимагати від боржника виконання у повному обсязі, а кожний із боржників зобов’язаний перед кредитором виконати обов’язок у повністю. При цьому, пред’явлення позову до одного (співборжника) не звільняє іншого (D. 9.4.5).

Римському праву була відома солідарність двох видів: 1) солідарність у власному (вузькому) розумінні цього слова; 2) кореальність. Критерієм розмежування вказаних видів солідарних зобов’язань вважається підстава їх встановлення. Солідарне зобов’язання у вузькому розумінні виникало всупереч волі його учасників на підставі спеціальної постанови закону. Таке зобов’язання встановлюються, наприклад, у разі вчинення декількома особами майнового злочину. Підставою ж виникнення кореального зобов’язання, як правило, був правочин, тобто цей вид солідарного зобов’язання встановлювався по волі його учасників. Кореальне зобов’язання переважно укладалося у формі стипуляції (stipulatio).

Сучасні дослідження джерел римського права показали, що у римському праві не існувало принципової різниці між солідарними у власному розумінні та кореальними зобов’язаннями.

Незважаючи на майновий характер зобов’язання, тривалий час у римському праві воно розглядалося як особистий зв’язок між конкретно визначеними особами (сторонами). Виходячи з цього, суб’єкти могли вступати в зобов’язальні відносини лише особисто, а не через представника. Крім того протягом існування зобов’язання суб’єктний склад його сторін не міг змінюватися. Останнє означало, що кредитор та боржник не могли передати відповідно свої право вимоги чи обов’язок іншим особам.

Згодом розвиток товарного обороту та територіальне розширення римської держави призвело до пом’якшення правила про абсолютну непередаваність прав та обов’язків сторін за зобов’язанням. Законом були врегульовані випадки та порядок заміни осіб у зобов’язанні.

Найдавнішою підставою заміни осіб в зобов’язанні було універсальне правонаступництво в результаті спадкування. У зв’язку з тим, що майно, яке належало на праві власності pater familias, фактично задовольняло потреби усієї сім’ї, то у разі смерті домовладики (pater familias) його права та обов’язки переходили до підвладних членів сім’ї разом із правом власності. У Законах ХІІ таблиць вказується, що права вимоги та борги спадкодавця розподіляються між його спадкоємцями пропорційно їх часткам у спадщині.

Однак, не тільки смерть особи, яка була стороною у зобов’язанні, викликала необхідність змінити кредитора чи боржника, тому поступово у римському праві з’являються інші конструкції, що дозволяли обійти правило про абсолютну неможливість заміни сторін в зобов’язанні.

Для заміни кредитора у зобов’язанні у Давньому Римі використовували такий інститут як новацію (лат. novatio - оновлення зобов’язання). Сутність новації полягала у тому, що в результаті встановлення нового тотожного за змістом зобов’язання між боржником та третьою особою припинялося існуюче зобов’язання між тим же боржником і кредитором. Таким чином, для здійснення передачі права вимоги кредитором іншій особі необхідна була згода й боржника. Крім того, якщо виконання первісного зобов’язання забезпечувалося порукою чи заставою, то для нового зобов’язання необхідно було знов укладати відповідно договір поруки чи застави. Безперечно, це ускладнювало процес уступки права вимоги за зобов’язанням.

Пряма уступка права вимоги називалася цесією (сessio). Для здійснення заміни кредитора шляхом цесії використовувався інститут процесуального представництва. У формулярному процесі дозволялося ведення справи не тільки безпосередньо позивачем або відповідачем, але й їх представниками. Кредитор, який доручав представляти свої інтереси в суді іншій особі, робив застереження, що цей представник може залишити собі усе, що буде стягнуто за позовом. Процесуальний представник заявляв позов від власного імені, нібито саме він й є кредитором. Отже, у разі задоволення позовних вимог саме представник отримував присуджене судом. Кредитор, який уступав своє право вимоги за зобов’язанням називався цедентом, а процесуальний представник, до якого переходило це право, - цесіонарієм. За допомогою цієї обхідної форми досягався необхідний результат, а саме – право вимоги первісного кредитора переходило до іншої особи. Така процедура заміни кредитора у зобов’язанні також мала певні недоліки та була непривабливою у першу чергу для цесіонарія. Справа в тому, що відносини між цедентом і цесіонарієм оформлювалися як договір доручення (mandatum) і зобов’язання, що виникало з цього договору, ґрунтувалося на особливій довірі його учасників. Отже, смерть цедента або його одностороння відмова від договору доручення позбавляли цесіонарія можливості реалізувати передане йому право вимоги. З часом цесія набула значення самостійного інституту права.

У разі заміни особи боржника у зобов’язані мало місце переведення боргу на іншого суб’єкта. Зазвичай, особа боржника має істотне значення для кредитора, що може обумовлюватися професійними навичками, платоспроможністю, високим статусом або іншими його якостями. У зв’язку з цим заміна боржника у зобов’язання завжди вимагала отримання попередньої згоди на це кредитора. Переведення боргу здійснювалося шляхом новації або процесуального представництва.

 

< Попередня   Наступна >