63

---

7. Квазіконтракти

Оскільки життя досить різноманітне, то з часом з’ясувалося, що зобов’язання між особами виникають не лише у випадку укладення договору чи вчинення правопорушення, а й з інших підстав. Серед них можна було виділити зобов’язання, які за своїм характером і змістом мали певні спільні риси з договорами, у зв’язку з чим нагадували їх. Ці зобов’язання виділили в окрему групу і назвали квазіконтрактами (лат. guasi ex contractu - зобов’язаннями ніби з договору). Вважається, що поняття квазіконтракту було введено тілько в Інституціях Юстиніана (I. 3.27).

Їх особливість в порівнянні з контрактами полягала в тому, що для того, щоб одна особа визнавалася кредитором, а інша – боржником, згода між ними не була потрібна. Підставою виникнення квазіконтрактів слугували події або дії однієї з сторін. Останні за своїм характером могли бути як правомірними (ведення чужих справ без доручення), так і не завжди правомірними (безпідставне збагачення).

Хоча в Давньому Римі було відсутнє чітке визначення поняття квазіконтракту, на підставі аналізу віднесених до нього зобов’язань можна запропонувати наступне визначення:

Квазіконтракти (quasi ex contractu) – це зобов’язання, які виникають на підставі події або дії однієї з сторін і мають спільні риси з певними договорами.

Віднесення до зазначеної групи досить різнорідних зобов’язань було обумовлено існуванням на думку римлян схожих рис з уже існуючими договорами. Звідси робили практичний висновок: якщо між сторонами квазіконтракту виникали спірні питання, то їх можна було вирішити аналогічним чином як і за схожим договором (наприклад, стосовно умов і меж відповідальності).

Виділяють два основні види квазіконтрактів:

1) ведення чужих справ

без доручення (хоча термін „negotiorum gestio”, який вживався римськими юристами для цього виду квазіконтрактів, означає „ведення чужих справ, турбота про чужу справу”, для більшої чіткості при відмежуванні від договорів до існуючого терміну в подальшій літературі добавили слова „без доручення”);

2) безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої (condicti sine causa).

Ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) мало місце у випадку, коли одна особа без повноважень з власної ініціативи у зв’язку з невідкладною потребою безоплатно вчиняла дії в інтересах іншої особи, але за рахунок останньої.

Такі дії могли бути як фактичні (наприклад, ремонт даху, пошкодженого стихійним лихом, з метою недопущення знищення майна, що знаходиться в будівлі; управління майном померлої особи до появи спадкоємців тощо), так і юридичні (зокрема, сплата чужого боргу для незастосування санкцій до боржника).

Дане зобов’язання віднесено до квазіконтрактів у зв’язку зі схожістю цих відносин з договором доручення.

Зазначене зобов’язання виникало між: непроханим виконавцем справи в чужому інтересі (так званим неуповноваженим повіреним) – гестор (negotiorum gestor) і особою, на користь якої велася справа – господар (dominus negotii).

Він мав місце при одночасній наявності таких умов: по-перше, здійснювалося ведення чужої справи, а не власної; по-друге, гестор не був зобов’язаний проявляти турботу на користь господаря ні за договором (як повірений), ні за законом (як опікун), а вчинив ці дії з власної ініціативи; по-третє, ведення чужої справи без доручення було обумовлено потребою вчинити певні дії в інтересах іншої особи, оскільки сам власник був відсутній або з певних причин зробити цього не міг і прямо не заборонив зовнішнє втручання у свої справи іншої особи (з цього правила існувало виключення: витрати на поховання померлого завжди підлягали відшкодуванню); по-четверте, турбота про чужу справу повинна бути з позиції власника економічно вигідною і доцільною (гестор вчиняв такі дії, які здійснив би сам власник, якби мав таку можливість); по-п’яте, ведення справ вчинялося безкоштовно, оскільки відносини між гестором та господарем основані на взаємній довірі та повазі; по-шосте, гестор при веденні чужих справ робив витрати з наміром віднести їх на рахунок власника.

З самого факту ведення чужих справ за певних умов виникало зобов’язання як на стороні гестора, так і на стороні господаря. Таке правило встановлено, зокрема для того, щоб відсутні власники не залишилися беззахисними і не зазнали збитків.

Оскільки гестор вчиняє дії в інтересах іншої особи, то до поведінки кожної з сторін висувається низка вимог.

Гестор зобов’язаний: по-перше, вести справу, як свою власну з найбільшою вигодою для господаря; по-друге, по закінченні справи надати господарю докладний звіт про свою діяльність; по-третє, після виконання передати господарю все отримане по справі; по-четверте, при відсутності схвали господарем дій гестора та визнання їх недоцільними повернути в початковий стан майно; по-п’яте, відповідати за всяку вину (однак гестор відповідав лише за навмисну вину у випадку добровільного покладення на себе обов’язків по веденню чужих справ під впливом особливого почуття відповідальності за інтереси господаря у зв’язку з наявною небезпекою і нагальною потребою негайного вчинення невідкладних дій (наприклад, під час пожежі)).

Господар зобов’язаний: по-перше, прийняти звіт; по-друге, відшкодувати витрати по справі; по-третє, прийняти зобов’язання, які виникли в ході ведення справи, і привласнити отриманий доход; по-четверте, при несхваленні та визнанні дій гестора недоцільними повернути останньому гроші та речі, на які він збагатів від ведення справи.

Обов’язки у господаря виникали лише тоді, коли дії гестора відповідали його інтересам.

Обов’язок господаря схвалити дії гестора і відшкодувати понесені витрати визначався лише ознакою господарської дії та досягнутим ефектом чи результатом. Питання доцільності дій гестора не виникало у випадку схвалення їх господарем. Цим господар визнав себе зобов’язаним відшкодувати понесені витрати. У випадку, наступного схвалення дій гестора з боку господаря все відношення розглядалося так, як нібито гестор одразу діяв у якості повіреного (mandator). Тому до цих відносин застосовували правила договору доручення.

Навіть у випадку несхвалення дій гестора власником, якщо суд визнавав їх доцільними, господар зобов’язаний був компенсувати понесені витрати. При цьому не мало значення, чи був насправді досягнутий очікуваний результат (наприклад, особа лікувала хворого раба, однак останній помер).

Хоча за загальним правилом гестор відповідав лише за вину, інколи він також відповідав і за випадок: наприклад, коли гестор розпочинав якусь нову справу, незвичну для відсутньої особи. У цьому випадку якщо в результаті ведення чужої справи без доручення виникали лише витрати, то вони покладалися на гестора, якщо доходи – вони надходили господарю, а якщо одночасно доходи і витрати, то проводилося їх зарахування.

Якщо гестор не мав права на відшкодування понесених витрат, він міг вимагати від власника повернення тих цінностей, на які він збагатився в результаті вчинення дій гестором (за правилами про повернення безпідставного збагачення).

Окремо в Давньому Римі виділяли ведення чужих справ у своєму інтерес, яке мало місце, коли особа без доручення цілеспрямовано вчиняє дії по веденню чужих справ не для того, щоб захистити інтереси іншої особи, а з метою отримати в подальшому певні вигоди для себе (наприклад, шляхом висунення вимог до господаря).

В такому випадку власник користується вищезазначеними правами стосовно набуття зроблених для нього вигод. Однак у гестора було менше прав, ніж при веденні справ в чужих інтересах. Зокрема, він міг не отримати навіть фактично вкладеного у справу, так як на господаря покладався обов’язок відшкодувати понесені гестором витрати лише в межах отриманої вигоди.

Могла бути і протилежна ситуація. Наприклад, особа добросовісно вважаючи річ своєю, продала її і виручені кошти залишила в себе. Однак якщо потім з’ясувалося, що це була чужа річ, дійсний власник міг вимагати повернути отримані вигоди за своїм вибором на підставі позову з ведення справ у чужих інтересах або про повернення безпідставного збагачення.

Безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої - це зобов’язання, яке виникало в одному з випадків, коли без належних підстав 1) майно однієї особи збільшувалося у зв’язку з тим, що інша особа передала свої грошові кошти чи майно (наприклад, помилкова сплата боргу не тому кредитору); або 2) майно однієї особи залишилося незмінним, хоча повинно було б зменшитися, якби інша особа замість неї не передала свої грошові кошти чи майно третій особі (наприклад, замість дійсного боржника помилково борг погасила інша особа).

Ознаками цього зобов’язання були: по-перше, збагачення однієї особи за рахунок іншої і, по-друге, безпідставність такого збагачення.

Безпідставне збагачення (condicti sine causa) мало місце у випадках, коли певна особа без належних на те підстав збагатилася за чужий рахунок. У зв’язку з цим у неї виникав обов’язок компенсувати безпідставно набуте тій особі, за рахунок якої відбулося збагачення.

Наявність певних схожих рис відносин при безпідставному збагаченні з відносинами при позиці (mutuum) послугувала підставою віднесення у римському праві безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої до квазіконтрактів.

Зобов’язання з безпідставного збагачення дістали захист через кондикційний позов (condictio).

Виділяють чотири основні категорії кондикційних позовів з безпідставного збагачення.

Позов про стягнення оплаченого неіснуючого боргу (conditio indebiti). Якщо особа здійснила платіж без належної на те підстави (відсутній як борг, так і мета збагачення одержувача), то у одержувача виникав обов’язок повернути отримане платнику.

Позов про стягнення оплаченого неіснуючого боргу міг бути застосований при наявності таких умов: по-перше, особа вчиняла платіж з наміром погасити певний борг (це могла бути як передача грошей чи речей, так і припинення іншого зобов’язання у зв’язку з зарахуванням взаємного боргу); по-друге, відсутність боргу перед одержувачем, погашення якого мав на увазі платник (сюди відносилися також випадки сплати умовного боргу до настання передбаченої договором умови); по-третє, платіж неіснуючого боргу вчинено помилково.

Заявляючи позов про стягнення оплаченого неіснуючого боргу, платник вимагав повернення переданих грошових коштів чи речей (або еквівалентну компенсацію їх вартості).

Позов про повернення наданого, мета якого не здійснилася (conditio causa data causa non secuta).

Для виникнення цього різновиду зобов’язання необхідна наявність таких умов: по-перше, одна особа отримала майнову вигоду від іншої у будь-якому вигляді (шляхом передачі майна, грошових коштів чи звільнення від обов’язку сплатити борг); по-друге, надання майнової вигоди було зроблено з чітко визначеною певною метою (наприклад, майно було передане як придане, а шлюб не був укладений); по-третє, очікувана мета, задля якої була передана майнова вигода, не здійснилася.

Позов про повернення одержаного від крадіжки (condoctio ex causa furtiva).

Речі, які отримав злодій в результаті крадіжки, ніколи на ставали його власністю. У зв’язку з цим власник у будь-який момент мав можливість вимагати їх повернення на підставі віндикаційного позову (res vindicatio). Однак ця процедура була досить громіздкою і вимагала значних зусиль і затрат часу. Тому для оперативного повернення своїх речей власник мав можливість скористатися також і кондиційним позовом (condictio). Він міг бути заявлений лише до злодія чи його спадкоємців. Злодій повинен був повернути все отримане в повному обсязі з усіма плодами і доходами, як фактично одержаними, так і можливими. До того ж злодій ніс ризик випадкової загибелі речі, яка мала місце після крадіжки. Це проявлялося у тому, що навіть у випадку знищення викраденої речі з обставин непереборної сили (vis major) (пожежа, стихійне лихо тощо) злодій повинен відшкодувати її повну вартість власнику.

Позов про набуття за несправедливою підставою (condoctio ex causa injusta). Даний позов застосовувався, наприклад, для повернення заставленої речі після сплати боргу, забезпеченого заставою, а також прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу.

Поряд з зазначеними видами кондикції існувала загальна кондикція (condoctio sine causa), яка застосовувалася як універсальний позов на підставі того, що будь-яка особа, яка збагатилася без достатньої правової підстави, зобов’язана повернути отримане особі, за рахунок якої вона збагатилася. Загальна кондикція поширювалася, наприклад, на випадки потреби повернення речей або грошей, які знаходилися у особи на певній підставі, яка згодом відпала. Даний позов, наприклад, застосовувався для повернення розписки, яка залишилася у кредитора, незважаючи на погашення боргу.

 

< Попередня   Наступна >