2. Класифікація зобов’язань із деліктів

Загальним поняттям делікту охоплюються досить конкретизовані у римському праві окремі види правопорушень, на підставі кожного із яких виникає той чи інший різновид деліктного зобов’язання.

Класифікуючи зобов’язання із деліктів необхідно враховувати, що римською юриспруденцією і писаним правом делікти поділялись на дві групи: делікти публічні (delicta publica) і делікти приватні (delicta privata).

Публічними деліктами визнавалися правопорушення, які посягали на публічні інтереси. Це такі, як, наприклад, злочини проти народу та його безпеки (D. 48.4.1.1); висунення неправдивих звинувачень чи неповідомлення про дійсно вчинений злочин (D. 48.16.1.1) тощо. Особливості деліктів цієї категорії полягали в наступному. По-перше, санкції за такі правопорушення були звернені, переважно, проти особи порушника публічного порядку. По-друге, у тих випадках, коли за публічний делікт до правопорушника застосовувалися майнові санкції, то відповідні стягнення здійснювалися на суспільні потреби або в державну казну, а не на користь особи, яка потерпіла від правопорушення. По-третє, справи стосовно публічних деліктів були підвідомчими особливим, кримінальним судам і розглядалися за спеціальними правилами судочинства.

Що ж стосується приватних деліктів, то їх суть полягає у їхній спрямованості на захист інтересів приватних осіб, які потерпіли від правопорушення і на користь яких здійснювалися відповідні майнові стягнення з порушника. Саме так розцінювалися римською юриспруденцією делікти цієї категорії, і саме вони були безпосередньою підставою виникнення цивільних деліктних зобов’язань, сторонами в яких порушник виступав як боржник (debitor), а потерпілий – як кредитор (creditor). Позови із таких деліктів пред’являлися безпосередньо потерпілими, тобто приватними особами.

Зобов’язання із деліктів історично перенесли надскладну трансформацію, що відповідним чином позначалося на їхній класифікації. Спочатку в Законах ХІІ таблиць вказувалося на три види деліктів, які протиставлялися державним злочинам, а саме: образа; крадіжка; протиправне знищення чи пошкодження чужого майна. Пізніше (286 р. до н.е.) приватні делікти були упорядковані в Аквілієвому законі про шкоду (lex Aquilia de damno). Свою назву цей закон здобув від імені його ініціатора – плебейського трибуна Аквілія, який відстоював інтереси нижчих прошарків населення. Ульпіан писав, що закон Аквілія скасував усі закони, що були видані раніше, в яких передбачалися норми, присвячені правовим наслідкам протиправно завданих збитків (D. 9.2.1). Закон Аквілія складався із трьох глав. Основна ідея першого із них фактично була відтворена в Інституціях Гая, а потім і в юстиніанівських Дигестах. Вона зводилася до того, що якщо хтось протиправно вбив чужого раба або чужу рабиню, або тварину, то хай буде він присуджений дати власникові стільки міді, скільки було найвищою вартістю цього раба у даному році (D. 9.2.2). Друга глава цього закону поширеного застосування не набула, однак, слід відмітити, що вона присвячувалася визначенню правових наслідків незаконного звільнення основного боржника від боргів. Третя глава Аквілієвого закону містила норми, у відповідності до яких регулювалися відносини, пов’язані із завданням шкоди пораненням чужого раба чи тварини, та відносини, пов’язані з протиправним знищенням або пошкодженням чужої речі.

Таким чином, можна констатувати, що пройшовши певний історичний шлях у своєму розвитку, римське приватне право вже на той час мало чітку уяву про наступні різновиди деліктів, а, отже, і різновиди зобов’язань, які виникали із них: 1) особиста образа; 2) крадіжка; 3) пограбування; 4) протиправне пошкодження або знищення чужого майна; 5) загроза; 6) обман; 7) обман кредиторів.

Особиста образа (injuria). Як різновид приватних деліктів, класичне римське право injuria розглядало як будь-яке фізичне ушкодження, завдане окремій фізичній особі (каліцтво, наклеп тощо). Висловлюючись мовою сучасного права континентальної Європи, у тому числі мовою сучасного вітчизняного приватного (цивільного) права, терміном injuria позначалася будь-яка завдана потерпілому моральна шкода, тобто правопорушення, вчинене проти особистих немайнових прав особистості.

Зрозуміло, що зазначеними протиправними діями майнова шкода потерпілому не завдавалася.

В стародавні часи римська юриспруденція ще чітко не мотивувала того чи іншого розміру ушкоджень, завданих потерпілому у разі його особистої образи. Навряд чи це було можливим з точки зору рівної ваги (ecviva- lentnocti). Ціль полягала хіба що в досягненні відносин суспільної рівноваги, відновленні їх загальної гармонії. Тому уявляється, що більш точнішим було б вести мову не про “штрафну функцію римського права”, а про застосування “компенсаційного штрафу” як одного із елементів реалізації компенсаційної функції римського приватного права. По-перше, майнові стягнення з порушника на користь потерпілого мали своєю спрямованістю ліквідацію наслідків неправомірного втручання в його охоронювану правом особисту сферу. По-друге, цілеспрямованість таких норм присвячувалася певною мірою пом’якшуванню правових наслідків правопорушень, що негативно впливали на самий емоційний стан, навіть, на стан здоров’я потерпілого. Нарешті, якогось іншого способу ліквідації наслідків такого роду правопорушень історія просто не знає. Цілком можливо, що в подібних випадках малася на увазі ідея, щоб порушник не залишався безкарним. Однак, інтереси потерпілого також не залишалися поза увагою нормотворців.

Слід відмітити, що поняття injuria у римському праві охоплювало делікти тільки у вигляді саме особистої образи потерпілого, за яку, наприклад, Закони ХІІ таблиць передбачали штраф у розмірі 25 асів. Поняттям injuria також включало й такі делікти, які своїм наслідком мали наприклад, членоушкодження.

Згодом, жорстка система штрафів за injuria, перш за все за причини девальвації аса, була визнана такою що не відповідала духові часу. Тому розмір стягнень за injuria визначався на розсуд претора, або потерпілого. Претор дозволяє нам самим оцінювати injuria, і суддя присуджує нам таку суму, на яку ми оцінили кривду, або меншу, згідно зі своїм розсудом. Але оскільки жорстоку injuria, зазвичай, оцінює претор ... хоча суддя може присудити меншу суму, однак в більшості випадків він не насмілюється зменшити її внаслідок авторитету претора (G. 3. 224).

Преторська практика істотно розширила обсяг деліктів, охоплюваних поняттям injuria. Іnjuria вважалася тяжкою за діями, якщо хтось, наприклад, кимось поранений, висічений або побитий палицями; або з урахуванням місця завдання образи (у театрі, на площі); тяжкою вважалося також injuria, завдана магістрату чи кривди буде завдано сенатору простою людиною, тобто людиною низького походження (G. 3. 225).

З розвитком римської юриспруденції делікти під назвою injuria набули ознак публічно-правових, тобто ознак кримінальних злочинів, за які імператорське законодавство встановлювало кримінальну відповідальність. Щоправда, у зазначених ситуаціях, як про це можна сказати мовою сучасної кримінально-правової доктрини, йшлося про справи приватного звинувачення. Існувало правило, у відповідності до якого потерпілий міг самостійно вимагати за завдання образи або кримінального переслідування порушника, або визначення і стягнення майнової винагороди за образу.

Крадіжка (furtum). На відміну від особистої образи (injuria), римська юриспруденція розглядала крадіжку (furtum) як делікт, пов’язаний з протиправним посяганням на чужий майновий інтерес. Слід, однак, відмітити, що римським правом крадіжка тлумачилася у більш широкому розумінні, ніж в наступні історичні епохи.

У відповідності загальновідомого визначення Павла, крадіжка – це вилучення речі обманним шляхом з ціллю збагачення, чи то вилучення самої речі, чи користування, чи володіння річчю (D. 47.2.1.3). Крадіжка буває не тільки тоді, коли хтось таємно потягнув річ, але і взагалі, коли хтось привласнює собі річ всупереч волі її господаря (G. 3.195). Крадіжкою також визнавалося користування річчю, переданою на зберігання. Вважалося, якщо хто отримає річ для певного користування і зверне її на інше вживання, то він відповідає як злодій (G. 3.196). У певних випадках крадіжкою визнавалися дії стосовно власною речі, коли, наприклад, боржник викрадає річ, дану у заставу, або таємно віднімає власну річ у її сумлінного володільця. Тому було встановлено: той, хто приховує факт повернення до нього раба, яким сумлінно володів інший, вчиняє furtum (G. 3.197).

Як бачимо у римському праві деліктом furtum охоплювалася крадіжка у буквальному її розумінні, а також і будь-як умисне недобросовісне привласнення чужого права незалежно від того, чи то супроводжувалося заволодінням майном у цілому, чи мало місце привласнення чужого майнового права іншим чином (наприклад, шляхом шахрайства).

Римські юристи вказували на декілька видів furtum. Так, зокрема у Законі ХІІ таблиць розрізнялись явна і таємна крадіжка, залежно від чого для порушника встановлювалися відповідні санкції.

За критерієм своєї спрямованості розрізнялися furtum: крадіжка користування; крадіжка володіння; крадіжка власності.

Відповідальність за furtum встановлювалася різними правовими засобами. Серед основних із них слід назвати віндикаційний позов (res vindicatio), за яким шкода, завдана крадіжкою потерпілому, відшкодовувалася шляхом витребування у порушника вкраденої речі і компенсацією інших пов’язаних з крадіжкою втрат. При застосуванні цього речово-правового способу захисту майнового інтересу на потерпілого покладався тягар доказу не тільки факту крадіжки, але й наявності вкраденої речі у її первісному стані. Ця обставина, як зазначають надавала віндикаційному позову характер незручності. Крім того, віндикаційний позов не завжди забезпечував захист порушеного інтересу. Його застосування часто унеможливлювалося, наприклад, коли краденою була споживна річ або річ, що характеризується родовими ознаками (genera). Тому більш доступними були зобов’язально-правові способи захисту порушеного крадіжкою майнового інтересу.

Зобов’язання із furtum полягали у тому, що на порушника накладався обов’язок сплатити потерпілому штраф. В деяких випадках у разі furtum до порушника могли бути застосовані і засоби, так би мовити, особистого на нього впливу аж до позбавлення його життя. Відповідальність порушника за furtum визначалася у залежності від характеру порушення, зокрема, враховувалися: вчинення явної крадіжки (furtum manifestum); вчинення таємної крадіжки (furtum nec manifestum).

Явна крадіжка мала місце тоді, коли злодія було схоплено на місті злочину або чужу річ знайдено у нього внаслідок спеціального обшуку. За Законами ХІІ таблиць у таких випадках порушник піддавався досить жорсткому покаранню: він міг бути вбитий, відданий на розправу потерпілому або проданий в рабство. А якщо крадіжку вчинював раб, то передбачалось тілесне покарання батогом і скидання його зі скелі. Виняток встановлювався лише для неповнолітніх, по відношенню до яких на розсуд претора застосовувалося тілесне покарання або стягнення збитків.

Власне кажучи, у разі завдання явною крадіжкою шкоди, її відшкодування могло і не відбуватися, а застосовувалася помста. Цілком вірогідно, що це було наслідком успадкування Законами ХІІ таблиць прадавніх звичок. І мабуть тому в більш пізніші часи римського права претор замінив санкції особистого характеру у випадках явної крадіжки, на компенсацію завданої шкоди у чотирикратному розмірі вартості привласненої речі.

В тих же випадках, коли мали місце таємна крадіжка, тобто, якщо злодія не спіймано на місці злочину, за Законами ХІІ таблиць на нього за позовом потерпілого покладався обов’язок сплатити подвійну вартість привласнених чужих речей.

Таким чином, з furtum виникало виникало два зобов’язання. Перше на підставі кондиції із furtum, за якою злодій присуджувався до повернення речі з усім її приростом; друга – на підставі позову action furti, за яким злодій спійманий на місці злочину, присуджувався до сплати штрафу в розмірі чотирикратної вартості краденої речі, а злодій, не спійманий на місці злочину – до її подвійної вартості. Кредитором (потерпілим, позивачем) у зобов’язаннях із furtum зазвичай був власник; але ним міг бути також володілець або утримувач речі (G. 3. 206).

Пограбування (rapina). В дослідженнях, присвячених римському праву, пограбування як різновид деліктів, з яких виникає недоговірне зобов’язання часто не згадується. Дійсно, тривалий час римське право не виділяло його в окремий вид, поглинаючи його крадіжкою. Однак, історичні обставини змінювались, обумовлюючи потребу удосконалення і посилення правових засобів захисту порушених майнових прав у зв’язку з протиправним заволодінням чужим майном із застосуванням насильства. Особливо такі явища набули свого розповсюдження у І ст. до н.е., коли заколоти та бунти були нерідким явищем, різноманітні угрупування рабів нападали на своїх панів, вчинювали розбійницькі напади.

Особливої гостроти соціальні конфлікти набули в умовах громадянської війни в Італії, що спалахнула в 76 р. до н.е., в умовах якої банди розбійників особливо свавільничали. За таких обставин та на вимогу пануючих верств населення претор М.Теренцій Лукулл видав спеціальний едикт, яким переслідувалось пограбування, вчинене озброєними натовпами людей. І вже в Інституціях Гая пограбування виокремлюється в окремий вид деліктів.

Суть зобов’язання із делікту (rapina) зводилась до того, що на порушника покладався обов’язок сплатити чотирикратний розмір вартості пограбованого майна. Щоправда, така санкція зберігала силу протягом одного року з моменту правопорушення. Зі спливом цього строку санкція не могла виходити за межі фактично завданої шкоди.

Неправомірне знищення або пошкодження чужого майна (damnum injuria datum) – це делікт, який відрізняється від особистої образи за умов, якщо ним потерпілому ця образа не завдається. Якщо внаслідок нього заподіювач не набуває тих чи інших вигод, то цей делікт виходить також і за межі крадіжки.

Стародавньому римському праві делікт, пов’язаний з damnum injuria datum не був відомий. Закони ХП таблиць передбачали лише деякі розрізнені випадки завдання шкоди (наприклад, вирубка дерев; ушкодження, завдані чужому рабу; знищення врожаю; підпалення чужого будинку чи скирти хліба тощо). Піддавався страті той, хто вчинював даний делікт зі злим наміром.

Відповідальність за неправомірне знищення або пошкодження чужого майна отримала самостійну трактову в законі, запропонованому плебейським трибуном Аквілієм (приблизно 286 р. до н.е.), у якому була зроблена спроба систематизації деліктів цієї категорії. Ульпіан писав, що закон Аквілія скасував усі закони, видані раніше, в яких йшлося про протиправно завдані збитки (D. 9.2.1).

Аквілієвий закон складався із трьох глав, дві із яких (перша і третя) встановлювали деліктну відповідальність за завдання шкоди чужому майну. Перша глава передбачала відповідальність за незаконне вбивство чужого раба і за вбивство певної кількості тварин (G. 3. 210; D. 9.2.2). Третьою главою встановлювалась відповідальність за нанесення тілесних ушкоджень чужому рабу, за вбивство тварин, що не входили до встановленого першою главою переліку, а також за знищення чи пошкодження чужої речі.

Слід відмітити, що за позовами із закону Аквілія передбачалось лише відшкодування оціненої шкоди. Щоправда, характеризуючи розміри компенсації завданої шкоди, перша глава передбачала оцінку раба або тварини за найвищою ціною поточного року, в той час коли третя глава передбачала оцінку раба або тварин за найвищою ціною минулого місяця.

З першого часу застосування Аквілієвого закону відшкодовувався лише прямий збиток. Однак, пізніше римські юристи признали необхідність компенсації, скажімо, упущеної вигоди (G. 3.212), коли власник понесе збиток у розмірі, більшому ніж вартість раба.

Для настання зобов’язання із делікту damnum injuria datum за Аквілієвим законом необхідна була наявність певних умов, а саме: а) наявність шкоди; б) завдана шкода мала бути наслідком безпосередніх дій правопорушника; в) наявність будь-якої вини правопорушника. Кредитором за даним зобов’язанням міг виступати тільки власник неправомірно знищеного або пошкодженого майна. І тільки згодом преторська практика стала застосовувати закон Аквілія, надаючи право на позов також іншим зацікавленим особам (наприклад, кредиторам власника пошкодженого чи знищеного майна, володільця майна тощо).

У післякласичному та юстиніанівському приватному праві спостерігається подальше розширення правової бази для відшкодування шкоди. Значно пізніше основні ідеї римського приватного права щодо відповідальності за завдану шкоду були сприйняті приватноправовими системами країн континентальної Європи та іншими сучасними правовими системами.

Загроза (metus) як делікт, з якого виникає зобов’язання, на ранніх етапах розвитку римського права взагалі не згадувалася. Тільки пізніше (приблизно в І ст. до н.е.) metus як delictum privatum стала переслідуватись преторським правом.

Зазвичай загроза охоплювала факти правопорушень, як-то: вимагання, примушування до вчинення правочину під страхом завдання протиправної шкоди, у зв’язку з чим потерпілий був змушений діяти проти власної волі.

Проголошуючи metus деліктом, претор постановив таку ж саму відповідальність як і за пограбування, – в чотирикратному розмірі вартості набутого правопорушником внаслідок загрози майнової вигоди. Однак, на відміну від деліктів, пов’язаних з пограбуванням, загроза означала протиправний психічний вплив на потерпілого. Крім того, якщо до прийняття судового рішення правопорушник повертав набуте, то справа цим і обмежувалася.

Обман (dolus malus) тривалий час негативної реакції з боку стародавнього римського права не викликав. Як делікт dolus malus сформувався завдяки діяльності претора (І ст. до н.е.). За словами Ульпіана, претор неодноразово надає допомогу людям, які помилилися або були обмануті, або зазнали шкоди внаслідок чужого лукавства (D. 4.1.1). Своїм едиктом претор виступає проти дворушників та зловмисників, які шкодять іншим яким-небудь лукавством: підступність перших не повинна приносити їм користі, а простота других не повинна завдавати їм шкоди (D. 4.3.1). Однак відшкодування завданої обманом шкоди дорівнювалося не чотирикратному розміру шкоди, а дійсному її розміру.

Преторським правом був сконструйований також делікт під назвою fraus creditorum (обман кредиторів, шахрайський умисел, шахрайське завдання шкоди іншій особі - кредиторові). Поява делікту, пов’язаного з обманом кредиторів обумовлювалася тим, що, коли проти несправного боржника застосовувалося стягнення на його майно, виникала небезпека вчинення боржником відчуження майна (наприклад, дарування) з метою зменшення розміру примусових платежів, належних первісним кредиторам. Останнім у таких випадках преторське право надавало можливість ліквідації наслідків дій недобросовісного боржника, оспорюючи дійсність вчинених ним дій. Позов в таких випадках пред’являвся одночасно до боржника і до його контрагентів, з якими він укладав відповідні договори. Якщо контрагенти діяли недобросовісно, вони зобов’язувалися до відшкодування всієї завданої кредитором шкоди. Добросовісні контрагенти відшкодовували кредиторам шкоду лише у розмірі отриманого від боржника.