76

---

Глава 14. Спадкове право

1. Поняття та історія спадкування

Спадкування свій довгий і складний шлях розвитку прокладало через всі відомі соціально-економічні формації, кожна з яких вносила певні корективи у зміст спадкового права. Але його стрижнева суть завжди залишалася незмінною – майнове правонаступництво, яке складає зміст інституту спадкового права.

Римське спадкове право нерозривно пов’язане з процесом розвитку інститутів власності (propretas) і сім’ї (familia). Первісно право спадкування мало сімейний характер, що обумовлювалося пануванням довічної і абсолютної влади батька - глави сім’ї (patria potestas, pater familias). Після смерті когось із членів роду майно залишалося всередені роду. Майнові відносини, які виникли до смерті особи – спадкодавця, зберігалися у всій цілісності, поки не з’являвся наступник, представник покійного – спадкоємець (heres).

Основним інститутом спадкового права є спадкування (hereditas). Спадкування (hereditas) – це перехід майна особи, що померла, до іншої особи (осіб). За допомогою цього інституту забезпечується збереження у цілісності майна померлого і перехід цього майна до правонаступника. Цим самим спадковим правом забезпечується загальне (універсальне) майнове наступництво після смерті особи. Універсальне правонаступництво (sucessio universitas, universales) має місце у разі, якщо одна особа приймає на себе майнові права і обов’язки другої як одне юридичне ціле (universitas).

Спадщина - це сукупність прав і обов’язків (juris nomen) спадкодавця, яка переходила в порядку правонаступництва до його спадкоємців. Спадщина існує і тоді, коли у її складі немає майна (речей) взагалі, а також і тоді, коли борги померлої особи перевищують її права і вимоги. Отже, за сутністю римське визначення спадщини не співпада

ло з визначенням майна.

Важливий правовий принцип римського права полягав в тому, що спадщина до прийняття її спадкоємцем, не маючи живого, фізичного суб’єкта, все ж зберігає статус майна відомої, хоча і померлої особи. І тільки тому дане майно не визнається безгосподарним (нічиїм), воно само собі хазяїн. Це майно “охороняє” особа померлого власника. Воно здатне і у такому стані зменшуватися та збільшуватися у своєму складі, якщо для цього не знадобляться дії фізичної особи (наприклад, збільшення майна за допомогою рабів). Про спадщину, що не була прийнятою, римляни казали: спадщина лежить, покоїться (hereditas jacet).

Поряд з універсальним правонаступництвом римське право виділяло і так зване сингулярне (successio singularis), сутність якого полягає в наданні особі окремих прав, без покладення на неї обов’язків. Це правонаступництво здійснювалося у двох історичних формах: цивільна форма сингулярного наступництва, яка називалася легат (legatum), і загальнонародна форма – фідеЇкоміс (fideicommissum). Сутність обох цих форм складає розпорядження спадкодавця, яке вигідне для третьої особи і належить обов’язковому виконанню спадкоємцем. У праві Юстиніана ці форми були об’єднані у окремий інститут.

За римським правом спадкування можливе було лише або за заповітом або за законом. Спадкування за законом мало місце у разі, якщо заповіт не був складений певною особою, або був визнаний недійсним, або спадкоємець за заповітом не прийняв спадщину. Характерною особливістю римського спадкового права була неприпустимість поєднання цих двох підстав спадкування (заповіту та закону) в одному і тому ж випадку, тобто неприпустимим було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за заповітом, а друга частина цієї ж спадщини – до спадкоємців за законом.

Довгий час римське спадкове право включало дві історичні форми: цивільну (juris civilis) і преторську (juris praetorii). Цивільний порядок спадкування мав назву hereditas, преторський порядок вводу у фактичне володіння спадщиною - bonorum possesio. Право Юстиніана встановило тільки один порядок спадкування, який являв собою симбіоз існуючих раніше цивільного і преторського порядків спадкування.

 

< Попередня   Наступна >