Підручники Римське право ОСНОВИ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА 3. Спадкування за заповітом3. Спадкування за заповітом
| Римське право - ОСНОВИ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА |
3. Спадкування за заповітом
Ульпіан так визначав заповіт: “Заповіт це правомірне вираження волі, зроблене урочисто для того, щоб воно діяло після нашої смерті” ().
Заповітом (testamentum) у римському праві вважалося не будь-яке розпорядження особи на випадок смерті, а тільки таке, яке містить призначення спадкоємця (hereditas institutio). За класичним правом вимагалося, щоб таке призначення було зроблено на початку заповіту. Якщо у розпорядженні, зробленому на випадок смерті, є навіть вичерпні вказівки, кому і у яких частках повинно перейти майно після смерті даної особи, але ніхто не вказаний в цьому розпорядженні у якості спадкоємця (нікому не дане ім’я спадкоємця (nomen heredis)), заповіт вважався недійсним. Спочатку вимагалося призначення спадкоємців в урочистій формі, а з 339 р. - у будь-яких формах.
До змісту заповіту могли також включатися інші розпорядження: відкази (легати), призначення опікунів для малолітніх спадкоємців тощо.
Заповіт мав юридичну силу при наявності сукупності певних умов: а) укладення у встановленій формі; б) активна заповідальна правоздатність заповідача (testamenti factio activa); в) призначення спадкоємцем особи, яка має пасивну заповідальну правоздатність (testamenti factio passiva).
Форма заповіту, надзвичайно громіздка у стародавні часи, поступово спрощувалася, але все ж таки і в юстиніанівський період була достатньо складною. Існували приватні та публічні заповіти.
Приватні заповіти здійснювалися без участі органів державної влади. Залежно від форми волевиявлення приватні заповіти могли бути письмовими і усними. Укладення заповіту в будь-якій формі відбувалося у присутності семи свідків (у деяких випадках – восьми). Свідками могли бути тільки вільні та дієздатні особи. Свід
Для письмових заповітів встановлювалися особливі вимоги щодо їх складання. Так, заповіт, як правило, повинен був укладатися особисто заповідачем і підписувався ним власноручно у присутності семи свідків. Якщо заповідач не міг підписати заповіт, то запрошували восьмого свідка, який підписував заповіт і вказував, що він це робить за дорученням заповідача. Свідки засвідчували заповіт своїми підписами та скріплювали печатками. Усний заповіт оголошувався у присутності восьми свідків мовою, зрозумілою для всіх.
Крім того, в окремих випадках допускалося складання заповіту у спеціальних формах. Так, військовослужбовці (солдати) могли здійснити заповіт під час служби, походу без будь-яких формальностей внаслідок “крайньої недосвідченності” у справах. Селянам дозволялося укладати заповіти усно у присутності п’яти свідків, якщо заповідач був неграмотним і не міг власноручно підписати заповіт. Під час епідемій не вимагалася присутність при укладанні заповіту всіх свідків разом. Письмові заповіти висхідних родичів на користь нисхідних дозволялося укладати без залучення свідків.
Поряд з приватними, практикувалися публічні заповіти, які укладалися за участю органу державної влади: а) шляхом внесення усної волі заповідача до протоколу суду (судовий заповіт); б) шляхом передачі до імператорського архіву на зберігання письмового заповіту (заповіт, який подавався імператору).
За свідченням Гая у стародавньому праві існували такі форми заповітів: а) заповіт, засвідчений народними зібраннями (testamentum comitiis calatis); б) заповіт у поході (testamentum in procinctu). Обидві форми були вираженням волі спадкодавця перед римським народом. Але порядок та умови здійснення цих заповітів були різними.
Заповіт comitiis calatis здійснювався на народних зібраннях по куріям, які скликалися для цього два рази на рік. Заповідач усно виражав свою волю щодо призначення спадкоємця, легату, опікуна дружині та неповнолітнім дітям, а потім звертався до народу з проханням засвідчити його волю.
Заповіт in procinctu здійснювався військовослужбовцями усно, у поході, перед військом без додержання формальностей.
У той же час письмова форма заповіту набула пріоритет перед усною, і у республіканський період претор надає захист письмовому заповіту, скріпленому встановленим законом числом печаток. Але, якщо цей заповіт не супроводжувався передачею, то спадщина належала видачі цивільному спадкоємцеві у випадку пред’явлення ним позову. Преторський письмовий заповіт став рівноправним із заповітом приватним. За конституцією 439 р. законну силу набував вже будь-який письмовий заповіт, підписаний заповідачем та сьома свідками. Це й був звичайний приватний заповіт класичного римського права. Поряд з цим продовжував існувати і усний заповіт після вигаданої продажі спадщини. Як для письмового, так і для усного заповіту вимагалося, щоб вся процедура здійснення заповіту протікала без перервно.
Заповідальна правоздатність. Для здійснення заповіту вимагалася спеціальна здатність – активна заповідальна правоздатність (testamenti factio activa). Така здатність передбачала наявність загальної правоздатності в області майнових відносин. Активна заповідальна правоздатність повністю залежить від загальної цивільної правоздатності, так що зменшення останньої після укладання заповіту робить заповіт недійсним.
З давніх часів перегріни були позбавлені заповідальної правоздатності, оскільки вони керувалися не цивільним правом (ius civils), а дотримувалися своїх власних порядків. Заповідальної правоздатності не мали інтестабели (особи, яким за аморальні вчинки заборонялося бути свідками та запрошувати свідків у своїх інтересах), психічнохворі, а в період пізньої імперії – апостати (відступники від християнства) і деякі інші особи.
Пасивна заповідальна правоздатність – це здатність особи бути спадкоємцем. Наявність такого виду правоздатності вимагалося у трьох випадках: під час укладання заповіту, смерті заповідача та прийняття спадщини. Цей вид правоздатності визначався методом виключення, тобто визначали тих осіб, які цим правом не користувалися. Наприклад, раби могли приймати спадщину тільки разом з відпущенням на волю. Відповідно закону Воконія (169 р. до н.е.), громадяни, які мали максимальний ценз (100 тис. сестерцій і більше), не могли призначати спадкоємцями жінок за “притаманне їм марнотратство”. Дозволялося залишати на їх користь легат, який не перевищував половини спадкової маси, і тільки за умови, якщо вони належали до агнатських дочок. Пасивної заповідальної правоздатності не мали особи, які в момент смерті заповідача ще не були зачаті; діти державних злочинців; негідні перед заповідачем особи; особи, які не були громадянами римської держави (виняток – отримання громадянства не пізніше 100 днів після відкриття спадщини); юридичні особи (виняток – міські об’єднання, благодійні установи, церкви). Одночасно римське спадкове право, поряд із вказаними особами, встановило коло осіб, які були позбавлені пасивної заповідальної правоздатності: сторонні особи, які виявляли милосердя щодо батьків, дітей шляхом надання їм допомоги, догляду за ними; урядовці, які здійснювали нагляд за ходом спадкового процесу або пов’язані з їх здійсненням; особи, яких заповідач не міг уявити собі як реально існуючий суб’єкт (боги, юридичні особи).
Деякі особи, хоча і мали пасивну правоздатність, але не могли отримувати спадщину повністю або в частині, якщо не відпаде обставина для отримання спадщини. Так, за законами Августа неодружені чоловіки віком 25-60 років та незаміжні жінки 20-50 років могли отримати спадщину за заповітом тільки після найближчих родичів. Після будь-якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки у тому разі, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини укладали шлюб тощо.
У зв’язку з тим, що у заповіті необхідно було вказати ім’я спадкоємця, позбавлялися можливості бути спадкоємцями діти, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Поступово, за сприянням претора ці особи отримали право на спадщину. Більше того, заповіт вважався недійсним, якщо “постуми” (майбутні діти) не призначалися спадкоємцями або не позбавлялися спадщини.
Призначення спадкоємця з умовою дозволялося, якщо умова мала характер відкладальної. В цьому випадку спадщина відкривалася не в момент смерті спадкодавця, а з настанням умови. Прикладом відкладальної умови може служити підпризначення спадкоємця (heredis substitutio). На випадок, якщо призначений спадкоємець за тієї чи іншої обставини (смерті, небажання отримати спадщину тощо) не стає спадкоємцем, у заповіті окрім основного спадкоємця міг призначатися запасний спадкоємець.
Обов’язкове спадкування. У стародавні часи заповідач користувався необмеженою свободою розпоряджатися своїм майном. Але з часом заповідачі стали зловживати такою свободою розпоряджень так, що майно інколи передавалося зовсім стороннім особам, а найближчі родичі заповідача, які в значній мірі сприяли своєю діяльністю створенню спадкового майна, нічого з нього не отримували. На цьому ґрунті поступово з’явилися обмеження заповідальної свободи, які потім оформилися у право деяких спадкоємців за законом на так звану обов’язкову частку у спадщині. Існував категоричний наказ, звернений до спадкодавця: прямі спадкоємці (його діти і постуми), мають бути або призначені спадкоємцями за заповітом, або усунені від права на спадкування. Якщо заповідач не призначав і не усував обов’язкових спадкоємців, заповіт вважався недійсним, і спадкування здійснювалося за законом.
Коло осіб, за якими визнавалося право на обов’язкову частку, було розширене претором приєднанням до них еманципованих дітей. У класичну епоху право на обов’язкову частку вже належало низхідним та висхідним родичам заповідача завжди, а також повнорідним та єдинокровним братам і сестрам заповідача, за умови, якщо спадкоємцем у заповіті призначена негідна особа (persona turpis). Розмір обов’язкової частки не повинен бути меншим ? частки, яку отримала б особа при спадкування за законом, з відрахуванням боргових зобов’язань заповідача.
Поважність причин позбавлення права на обов’язкову частку розглядав суд. У праві Юстиніана був дан вичерпний перелік таких підстав для позбавлення обов’язкової частки, наприклад, замах на життя заповідача, укладання шлюбу без дозволу батьків тощо.
Якщо заповідач частково позбавляв свого найближчого спадкоємця обов’язкової частки, тобто призначав її не у повному обсязі, заінтересований спадкоємець міг звернутися з позовом про її доповнення.
Той, хто був позбавлений спадщини поіменно, не отримував навіть і обов’язкової частки.
Втрата заповітом сили. Хоча на протязі всієї історії Риму заповіт зберігав риси формалізму, проте у класичний період складається тенденція збереження сили заповіту за допомогою його тлумачення. Проте і заповіт, складений з дотриманням всіх вимог закону, міг втратити силу до відкриття спадщини внаслідок скасування його заповідачем. Скасування могло бути здійснене тільки шляхом складання нового заповіту, а за преторським правом знищенням, відривом з нього печаток тощо. В період імперії спочатку було визначено, що заповіт втрачає силу, якщо до спливу 10 років від дня його складання не буде відкрита спадщина. У праві Юстиніана це правило було послаблено. Зі спливом 10 років заповіт міг бути змінений відповідною заявою в присутності трьох свідків. В період імперії допускалося також внесення до заповіту змін шляхом складання розпоряджень щодо фідеїкомісів.
< Попередня Наступна >