134

---

2.2. Особливості доказування в кримінальному процесі США

Особливості доказування в кримінальному процесі США зумовлено розумінням кримінального процесу як суперечки між обвинувачем і обвинуваченим, що відбувається у суді з приводу пред'явленого обвинувачення. Ці особливості виявляються в кількох аспектах.

Положення пред 'явленого обвинувачення і відповідне визначенняйого змісту є істотним чинником, що визначає одне з центральнихпитань доказового права — питання про мету доказування, іншимисловами — про необхідність і можливість встановлення істини прирозгляді конкретної кримінальної справи. В американській кримінально-процесуальній доктрині панує погляд, що кримінальнийпроцес — це не та суперечка, в ході якої має народжуватися істина.Кожний з його учасників приходить в суд захищати свої інтереси:обвинувач, зокрема державний, — домагатися засудження і покарання особи, яку притягають до кримінальної відповідальності, аобвинувачений (підсудний) або його захисник — "відбиватися" убудь-який спосіб від обвинувачення. Цілком зрозуміло, що їх цілів такому судовому протиборстві несумісні з метою встановленняістини. Вони прагнуть до захисту свого інтересу, "виграшу" своєїсправи. Щодо суду, то він відповідно до такого доктринальноготрактування покликаний фіксувати, кому вдалося "виграти", "переможця судової дуелі", "боротьби", а не істину. Отже, суддя не єактивним шукачем істини у справі, яку він розглядає.

Доказування в США здійснюється за стандартами двох рівнів.Суди можуть зажадати високого стандарту (рівня) доказування (докази мають виключати будь-яку іншу гіпотезу, окрім гіпотези провинуватість), а в інших — явно зниженого ("переваги доказів").Коли і в якій конкретній ситуації (наприклад, при вирішенні питання про винуватість підсудного, встановлення обставин, що виключають допустимість доказів, оцінці добровільності визнання підс

уднимсвоєї вини, законності утримання під вартою) допустимо використовувати якийсь з цих стандартів — практично залишено на розсудсуддів. Однак у будь-якому випадку порівняно високий стандарт,що вимагає, щоб рішення ухвалювалося на основі "гіпотези провинність", є далекий від орієнтування на досягнення істини. Будь-яка гіпотеза — лише припущення, а не достовірне знання чогось.

3. Трактування кримінального процесу як суперечки обумовлюєтакож: вирішення питання про доказове значення визнання обвинуваченим своєї вини. Цьому різновиду доказів заздалегідь дано явно завищену оцінку. В її основу покладено той факт, що до цього часу ідоктрина, і практика (судова і законодавча) виходять із такого посилання: якщо кримінальний процес — це суперечка, і якщо одиніз іі учасників (обвинувачений) визнає себе винним ("таким, щозазнав поразки"), то тим самим втрачає сенс продовження такоїсуперечки, бо те, що вважається у будь-якій справі суперечливим(факт вчинення злочину конкретною особою), після заяви обвинуваченого про те, що він визнає себе винним, припиняє бути таким. Від позиції обвинуваченого значною мірою залежать дії поліції у ході досудового провадження. Якщо така особа погоджується з тим, що ставиться їй у провину (в чому підозрюють або обвинувачують), то не треба шукати даних, які б могли її викрити, бо вони не знадобляться у суді. Визнання обвинуваченим своєї вини відкриває можливість для спрощеного закінчення кримінальної справи з допомогою переговорів з приводу так званої "угоди на випадок визнання вини". Визнання вини може також бути підставою для того, щоб журі присяжних не комплектувалось і судова перевірка доказів, в тому числі обвинувальних, не здійснювалась. Отже, визнання обвинуваченим вини веде до його автоматичного засудження. Саме така ситуація становить зміст відомого англосаксонського інституту "оголошення себе винним", який настільки широко поширений на практиці, що переважну кількість обвинувальних вироків постановляють не в результаті успішного доказування з боку сторони обвинувачення, а лише тому, що на початку судового розгляду обвинувачений дав стверджувальну відповідь на питання головуючого: "Чи визнаєте Ви себе винним у пред'явлених пунктах обвинувачення ?"*.

Норми доказового права США орієнтовано переважно на вирішення конкретних (приватних) питань, а саме: про коло осіб, якихможна викликати як свідків; про умови, за яких особа може бутисвідком (вік, психічний стан, присяга тощо); про доказове значеннявпізнання і умови його правомірності; про правила усунення віддавання показань свідка, який змінив свої показання не на користьсторони, яка його викликала; про порядок встановлення факту засудження свідка у минулому; про допустимість у справах про статевізлочини надання доказів, що стосуються манери потерпілої носитиодяг; про деякі особливості дослідження доказів у справах пронезаконний обіг наркотиків тощо. Таку докладну регламентаціюзумовлено тим, що присяжні, які розглядають справу, не маютьюридичної освіти.

Класифікація доказів дещо відрізняється від вітчизняної.Наприклад, існує поділ доказів на судові та позасудові; задовільні(заслуговують на довіру) і незадовільні (не заслуговують на довіру).

Для кожного виду доказів встановлено специфічні правила визначення належності та допустимості.

 

* У континентальній "кримінально-процесуальній американістиці" до цього часу часто цитують фразу міністра юстиції США, висловлену вже досить давно і опубліковану "Ке№ ?огк Тігаев" 11 серпня 1970 р. (с. 24), про те, що якби число випадків "оголошення себе винним" становило не 90% від загальної кількості розглядуваних судами справ, а, припустимо, 80% (на перший погляд, розбіжність не така вже й велика), то відразу знадобилося б двократне, як мінімум, збільшення корпусу суддів і судового персоналу (СеЛиі 3. Ьа сеіегііе 3е Іа ргоседиге репаїе дап8 1е дгоіі де8 Еіаіз-ІІпіх // Ке\тле іпіегпаііопаіе де сігоіі репаї. Уоі. 66. 1995. № 3-4. Р. 511 — цит. за: Головко Л. В. Альтернативи уголов-ному преследованию в современном праве. — СПб., 2002. — С. 180).

 

< Попередня   Наступна >