92

---

3.2. "Угоди про визнання вини" в США

Цей американський (англосаксонський) кримінально-процесуальний інститут є найвідомішим і найбільш вивченим серед вітчизняних спеціалістів. Причина такої уваги наших учених до цього інституту полягає в тому, що він найбільш "контрастує" порівняно з вітчизняним принципом встановлення істини у кожній кримінальній справі.

"Угоди про визнання" отримали процесуальне оформлення в США в XIX ст., де спочатку вони існували як правозастосовний захід (так само, як і медіація у Франції). Поступово їх було офіційно визнано і законодавцем, і суддями. Зокрема, в 1968—1970 рокахv Верховний Суд США у низці своїх рішень у конкретних справах визнав конституційність практики "угод про визнання", фактично остаточно їх легалізувавши.

Сутність інституту "угоди про визнання вини" можна розкрити через такі положення:

1. В американському кримінальному процесі, як відомо, передсудом ніколи не ставилося завдання щодо встановлення об'єктивної (матеріальної) істини, тобто:

з'ясування всіх фактичних обставин справи;

їх юридичної кваліфікації;

прийняття належного рішення в інтересах абстрактного публічного правопорядку (безвідносно до того, на чому наполягаютьсторони).

У цьому сенсі функцією американського суду є не неупередже-не самостійне дослідження у кримінальній справі, а неупереджене вирішення суперечки між двома сторонами, що змагаються.

Звісно, це не означає, що суд є байдужим до істини. Він прагне встановити істину, але лише тією мірою, наскільки це є необхідним для того, щоб правильно вирішити суперечку. Тобто американський суддя є не "дослідник", а "арбітр".

2. Змагальність визнається в американському процесі більшоюцінністю,

ніж абстрактне прагнення до об'єктивної істини.

Між принципами об'єктивної істини і змагальності є зворотна пропорція: чим меншою мірою суд зобов'язаний шукати істину офіційно, тим більшою мірою рух кримінального процесу і доля кримінальної справи визначаються процесуальною позицією сторін (ступенем їх активності).

Суд є пасивним у збиранні доказів. Останні подають сторони, які переконують суд у правильності своєї позиції.

3. За такого підходу відмова однієї із сторін від "змагання" зісвоїм процесуальним опонентом має зв'язувати суд під час прийняття ним рішення по суті справи (йдеться про певну подібністьцивільних процесуальних відмови від позову і визнання позову).

Якщо від кримінального переслідування відмовляється сторона обвинувачення, то суд не вправі постановити обвинувальний вирок навіть у тому разі, якщо він переконаний у його повній обґрунтованості.

І навпаки, якщо обвинувачений визнає себе винним, то суд, переконавшись у добровільності визнання, зобов'язаний винести обвинувальний вирок і призначити покарання без проведення судового слідства (навіть у скороченому обсязі).

4. Саме така ситуація становить зміст відомого англосаксонського інституту "оголошення себе винним", про що вже йшлося.Переважну кількість обвинувальних вироків постановляють не врезультаті успішного доказування з боку сторони обвинувачення,

а лише тому, що на початку судового розгляду обвинувачений відповів "так" на запитання головуючого: "Чи визнаєте Ви себе винним у пред'явлених пунктах обвинувачення?"

5. Таке трактування змагальності в цілому та інститут "оголошення себе винним" і породили специфічний феномен судочинства — "угоди про визнання".

Оскільки визнання особою вини повністю позбавляє обвинувачення від тягаря доказування і абсолютно зв'язує суд, то за відсутності суворо формалізованого попереднього провадження (де справу веде слідчий суддя, слідчий тощо) ніхто не заважає обвинуваченню і захисту "домовитися" таким чином, щоб обвинувачений визнав себе винним і був підданий кримінальному покаранню в обмін на певні "пільги", наприклад:

• виключення із обвинувального акта окремих епізодів обвинувачення;

• більш м'яку (пільгову) кваліфікацію злочину тощо.Оскільки суд зв'язаний не тільки визнанням вини, а й межами

пред'явленого обвинувачення, то сторони за наявності "угоди" гарантують для себе певні процесуальні та матеріально-правові блага, хоча і в "компромісному" варіанті.

6. Часто до перемовин між сторонами залучаються і судді. Суддо укладання угоди не повинен називати обвинуваченому міру покарання. Інакше визнання ним вини розцінюватиметься як таке,що здійснено під тиском, а отже, і як юридично нікчемне.

В юридичній літературі (Л. В. Головко) вважають, що "угоди про визнання" є лише частковим звільненням від кримінального переслідування, бо особа легально звільняється від переслідування за вчинення інших злочинів (за винятком тих, за які вона переслідується в класичному порядку).

Окрім того, обвинувачений не усуває шкідливих наслідків вчинених діянь. Особа лише полегшує обвинуваченню притягнення "себе" до відповідальності за вчинення певних злочинів, за що отримує від нього щось на зразок "індульгенції" за інші злочини.

 

< Попередня   Наступна >