130

---

Розділ 9. Підтримання державного обвинувачення в суді

9.1. Сутність і значення державного обвинувачення

Основу кримінального процесу складає діяльність уповноважених законом державних органів, які зобов'я­зані виявляти, розкривати злочини, викривати злочинців та застосовувати щодо них кримінальний закон і пока­рання. На певних стадіях до цієї діяльності залучаються громадяни, які мають відношення до вчиненого злочину: обвинувачений, потерпілий, свідки, поняті, цивільний позивач та інші. Вони виступають у судочинстві, керуючись різними процесуальними інтересами, їх роль у встановленні істини у справі не завжди рівноцінна.

Водночас участь громадян у кримінальному процесі має одну загальну підставу: вони стають суб'єктами процесу тільки тоді, коли така діяльність буде визнана необхідною рішенням компетентного органу державної влади.

Кримінально-процесуальна діяльність характеризується тісним переплетінням і взаємозалежністю трьох основних кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення, захисту та вирішення справи. Указані функції є в кожній кримінальній справі, у якій проводиться розслідування і яка потім передається для розгляду до суду. Під час досудового слідства кримінально-процесуальна функція обвинувачення починає реалізовуватися з моменту вине­сення слідчим умотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого (ст.ст. 131, 132 КПК). Таку точку зору висловили М.С. Строгович, С.А. Альперт, В.Т. Маляренко і І.В. Вернидубов та інші.

Сутність обвинувальної функції на досудовому слідстві залежить від дій слідчого. Він формулює обвинувачення, складає постанову про пред'явлення особі обвинувачення і створює матеріально-правову основу, на якій у подальшому розвиватиметься процесуальна діяльність із підтриманням обвинувачення перед судом. Реаліза

ція висновків, до яких дійшов слідчий і з якими погодився прокурор, що затвердив обвинувальний висновок, буде здійснюватися прокурором у суді при підтриманні обвинувачення.

Сукупність дій прокурора з відстоювання перед судом висновку про винність підсудного прийнято називати "державним обвинуваченням". Характерно, що законодавець, говорячи про досудове слідство, застосовує лише термін "обвинувачення", а термін "державне обвинувачення" вживається лише в тих випадках, коли регламентується діяльність прокурора в суді. Конституція України чітко визначила одну з основних конституційних функцій прокуратури - підтримання державного обвину­вачення в суді (ст. 121 Конституції), ця функція знайшла своє закріплення і в Законі України "Про прокуратуру" (ст. 5), а також у Кримінально-процесуальному кодексі (ст. 264 КПК).

Проблеми державного обвинувачення завжди пере­бували в центрі уваги фахівців, оскільки це складний і відповідальний вид діяльності, але особливого значення набули при обговоренні судово-правової реформи. Тепер, коли змагальність відповідно до ст. 129 Конституції України стала однією з основних засад судочинства, виникає питання про функції прокурора при розгляді в суді кримінальних справ.

Позитивне вирішення цього питання полягає в тому, що в суді першої інстанції прокурор виконує функцію підтримання державного обвинувачення від імені держави. При цьому прокурор користується процесуальним статусом сторони й виконує обов'язки щодо обґрунтування обвинувальної тези або відмови від обвинувачення, якщо вона не підтвердилася. Таке положення закріплено в Кримінально-процесуальному кодексі та перестало бути дискусійним.

Дискусії ведуться з інших питань: чи виконує прокурор у суді першої інстанції функцію нагляду за законністю дій і рішень учасників процесу; яка його функція у вищих судах і на процесуальній стадії виконання вироку; якою повинні бути межі повноважень прокурора при вирішенні долі обвинувачення в змагальному процесі.

Відповідаючи на ці питання, ми виходимо з того, що функція прокурора як обвинувача в суді першої інстанції є не односторонньою, на відміну від функції захисту. Прокурор в окремих випадках зобов'язаний відмовитися від обвинувачення, а адвокат не має права відмовитися від прийнятого захисту, прокурор виконує державно-правову функцію, залишається представником системи прокуратури й тому зобов'язаний реагувати на будь-які випадки порушення закону, у тому числі на незаконне рішення (вирок), незалежно від того, відповідає це інтересам обвинуваченого чи суперечить їм. Такі вимоги закріплено в ст. 25 КПК України: "Прокурор зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили ".

Аналогічні обов'язки передбачено в Законі України "Про прокуратуру": "Прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу... зобов'язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили" (ст. 35 Закону).

Адвокат обмежений у цьому відношенні рамками прийнятого доручення. Маючи визначений процесуальний інтерес, кожна зі сторін повинна мати рівну з іншою стороною сукупність прав для доведення своїх тверд­жень, які відображають цей інтерес. Рівноправність сторін - обов'язкова умова дійсної змагальності.

Зрівнявши обвинувача, підсудного і захисника в праві брати участь у провадженні судом окремих процесуальних дій, законодавець цим не обмежився. Він передбачив, крім цього, загальну норму про рівність прав учасників судового розгляду: "Сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їх представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник) користуються рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду" (ст. 261 КПК). Ця норма точно формулює поняття сторін та ідею змагальності судового розгляду. Мова в ній іде не про рівність становища прокурора, підсудного або захисника, а про процесуальну рівноправність сторін обвинувачення та захисту, під якою розуміється рівноправність прав кожної з них у доказуванні, відстоюванні своїх тверджень. Таку позицію займає більшість науковців, у тому числі В.В. Долежан і Ю.Є. Полянський, які наголошують, що обов'язки прокурора як учасника процесу принципово відрізняються

від обов'язків інших учасників, оскільки відповідно до ст. 22 КПК він зобов'язаний сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний, об'єктивний розгляд справи та постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі. Такі вимоги передбачено і в ст. 34 Зако­ну "Про прокуратуру".

Підсумовуючи сказане про процесуальне становище прокурора в судовому розгляді, необхідно зробити такий висновок: у цій стадії кримінального судочинства прокурор має процесуальне становище сторони -обвинувача, рівноправного з іншими сторонами, які беруть участь у справі, і, підтримуючи наданими йому законом засобами державне обвинувачення, виконує таким чином державно-правову функцію кримінального переслідування, покладену на нього Законом України "Про прокуратуру".

Але, незважаючи на рівність прав прокурора з правами інших учасників процесу в доказуванні, немає підстав урівнювати інші повноваження, у тому числі й обов'язки сторін.

У контрольних судових інстанціях - апеляційній і касаційній, а також при перегляді судових рішень у порядку виключного провадження, - прокурор не підтримує обвинувачення, а висловлює свою позицію про законність та обґрунтованість оскарженого вироку, сприяє тим самим правильному вирішенню справи.

Така ж роль прокурора і при розгляді судом питань, пов'язаних із виконанням вироку (ст. 411 КПК), де прокурор робив свій висновок.

Закріпивши у вітчизняному судочинстві принцип змагальності, автори змін, внесених до КПК в липні 2001 року, всупереч традиціям вітчизняного судочинст­ва, відмову прокурора від обвинувачення (ст. 264 КПК) зробили обов'язковою для суду. При цьому законодавці та вчені, які підтримують це положення, не звертають увагу на те, що таким чином вони обмежують владу суду, а долю справи цілком передають до рук прокурора.

Правосуддя перестає бути повноцінним, коли виключена судова перевірка обґрунтованості відмови прокурора від обвинувачення, як і перевірка визнання обвинуваченим своєї вини. Як наслідок таких законодавчих положень про відмову прокурора від обвинувачення склалась ситуація, коли помилкова незаконна позиція прокурора про відмову від обвинувачення для суду є обов'язковою і рішення, яке він приймає, за всієї очевидності його незаконності, ніяка контрольна судова інстанція не може скасувати.

Наведений приклад свідчить про те, що, дотримуючись принципу змагальності в кримінальному судочинстві, необхідно зберегти контроль за дотриманням законів прокурором і судом, який повинен бути взаємним. Підтримання державного обвинувачення в суді є головною функцією прокуратури, яка вимагає особливої уваги з боку керівників органів прокуратури, необхідного організаційного та методичного забезпечення.

Положення про те, що судочинство здійснюється на підставі змагальності сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст. 129 Конституції України), а також вимоги про змагальність, закріплені в ст. 16і КПК, створили певні проблеми в організації роботи проку­ратури з підтримання державного обвинувачення.

Сьогодні згідно зі ст. 264 КПК України участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків, коли розглядаються справи про злочини, передбачені ст. 125 (умисне легке тілесне ушкодження); ч. 1 ст. 126 (побої та мордування, які не спричинили тілесних ушкоджень) і ст. 356 (самоправство), а також коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення.

Таким чином, кримінально-процесуальний закон зобов'язує органи прокуратури підтримувати державне обвинувачення практично в усіх кримінальних справах, які розглядаються в судах. За 2003 рік органи прокуратури України забезпечили підтримання обвину­вачення в усіх справах обов'язкової категорії, розгля­нутих судами. Тим же часом слід зазначити, що, незважаючи на такий позитивний показник, органи прокуратури мають значні проблеми в організації роботи з підтримання державного обвинувачення. Перш за все для реалізації в повному обсязі принципу змагальності прокуратура не має необхідного кадрового потенціалу. Як наслідок трапляються випадки, коли обвинувачення в судах підтримують прокурори без належної підготовки через відсутність необхідного часу для вивчення справи або несумлінне ставлення до своїх обов'язків. Така підготовка закінчується ознайомленням з матеріалами наглядового провадження.

Безумовно, що якість державного обвинувачення у таких випадках не відповідає принципу змагальності й не забезпечує невідворотності покарання винних у вчиненні злочину.

Конституційний принцип здійснення судочинства на підставі змагальності передбачає насамперед поділ функцій обвинувачення, захисту та вирішення справи. У кримінальному судочинстві поділ процесуальних функцій не означає, що збирання та подання виправдувальних доказів, з'ясування обставин справи, які виправдовують обвинуваченого, входить тільки до обов'язків обвинува­ченого та його захисника. Наш кримінальний процес має змішаний характер, що зобов'язує прокурора в суді першої інстанції не тільки доказувати винність підсуд­ного, але й попереджати безпідставне, бездоказове визнання підсудного винним і його засудження.

Прокурор виступає Гарантом прав і свобод підсудного, а також інших громадян, які беруть участь у кримінальному судочинстві, тобто прокурор у суді здійснює правозахисну функцію. Таке розуміння функцій проку­рора в суді відповідає конституційним вимогам про те, що права і свободи людини та їх Гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утверд­ження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З Конституції). Крім цього, прокурор реалізує в суді профілактичну та правовиховну функції.

На стадії судового розгляду кримінальних справ обов'язкова участь не лише підсудного, але й прокурора як державного обвинувача в усіх справах публічного та приватно-публічного обвинувачення. Це загальні умови реалізації принципу змагальності кримінального судо­чинства. Така конструкція кримінального судочинства сприяє, з одного боку, активному дослідженню обставин справи, під час якої сторони мають можливість висловлювати своє ставлення до обвинувачення, доказів, які є його основою, а з іншого - звільняє суд від участі в протистоянні сторін, забезпечує його об'єктивність, чим створюються необхідні умови для постановлення лише законного та справедливого судового рішення.

За законом прокурор у стадії судового розгляду, "керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переко­нанням, підтримує перед судом державне обвинува­чення" (ст. 264 КПК). Разом із тим, прокурор може відмовитися від підтримання державного обвинувачення, якщо в результаті судового розгляду він переконається; що дані судового слідства не підтверджують пред'яв­леного підсудному обвинувачення (ч. З ст. 264 КПК). Крім цього, прокурор може звернутися до суду з пропозицією про виправдання підсудного або направлення справи на додаткове розслідування.

Чинний закон виходить із того, що підтримання державного обвинувачення в суді, як і дослідження обставин справи на будь-якій стадії кримінально-процесуального провадження, має бути об'єктивним, таким, що дозволяє виявити і обставини, що викривають, і обставини, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його відповідальність. Закон України "Про прокуратуру" чітко визначає завдання прокурора в судовому процесі. "Прокурор, який бере участь в розгляді справи у судах, додержуючись принципу незалежності суддів і під­корення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі" (ст. 34 Закону). Таким чином, прокурор зобов'язаний ужити всіх передбачених законом заходів для того, щоб суд постановив законний, обґрунтований і справедливий вирок.

Проте судова практика свідчить, що в діяльності прокурорів, які підтримують державне обвинувачення в суді, усе ще бувають факти, коли вони виявляють обвинувальний ухил, незалежно від даних судового слідства. Така ситуація пояснюється тим, що в значній кількості випадків державне обвинувачення підтримують помічники прокурорів, підлеглі керівникам органів прокуратури, які затверджують обвинувальний висновок і направляють справу до суду. Отже, прокурор району (міста) несе повну відповідальність за незаконне рішення, яке він може допустити при затвердженні обвинуваль­ного висновку. У зв'язку з цим деякі керівники про­куратури безпідставно орієнтують помічників проку­рора, які виступають у судах як державні обвинувачі, на те, щоб вони робили все, іноді навіть порушуючи вимоги КПК, для попередження виправдувального вироку.

Безумовно, подібні вимоги не відповідають закону, згідно з яким державний обвинувач, як і інші учасники кримінального процесу, дають оцінку доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді усіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 67 КПК).

Суть вимог Закону України "Про прокуратуру", Кримінально-процесуального кодексу і наказів Гене­рального прокурора України до прокурора, який бере участь у суді як державний обвинувач, полягає в такому:

1) підтримання державного обвинувачення є одним з пріоритетних напрямків діяльності прокуратури, найваж­ливішим службовим обов'язком прокурора;

2) прокурор повинен сурово керуватися Конституцією і законами України;

3) бути Гарантом конституційних і процесуальних прав громадян, залучених до судочинства в кримінальній справі (потерпілий, підсудний та інші);

4) проявляти активність у дослідженні доказів, сприяти всебічному дослідженню обставин справи;

5) забезпечувати об'єктивність при здійсненні функції державного обвинувачення, підтримувати обвинувачення тільки в міру його доведеності й таким чином сприяти прийняттю законного та справедливого судового рішення в кримінальній справі;

6) реагувати на виявлені в суді грубі помилки та порушення законності під час досудового слідства та дізнання;

7) ставити перед судом питання про винесення окремої ухвали (постанови) у зв'язку з установленими в справі фактами порушення закону, причинами й умовами, що сприяли вчиненню злочину.

З метою успішного виконання перелічених завдань керівникам органів прокуратури необхідно приділяти особливу увагу стану роботи щодо підтримання держав­ного обвинувачення; удосконалювати підготовку держав­них обвинувачів; вивчати та впроваджувати позитивний досвід роботи; проводити навчально-методичні заходи для підвищення ефективності участі прокурорів у розгляді судами кримінальних справ.

З моменту впровадження в кримінальний процес України принципу змагальності сторін виникли різні точки зору на роль суду в процесі. Чи повинен суд прагнути до найбільш повного з'ясування обставин справи, беручи участь не лише в дослідженні й оцінці доказів, але і в їх збиранні, або він повинен виносити свій вирок на підставі доказів, які подали сторони?

Згідно зі ст. 129 Конституції України та ст. 16і КПК розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності. Учені-спеціалісти майже одностайно визнали необхідним включити до кримінального процесу принцип змагаль­ності, але водночас розійшлися у визначенні сутності цього принципу.

Так, М. С. Строгович зазначає: "Змагальність - це така побудова судового розгляду, у якому обвинувачення відокремлено від суду, що вирішує справу, у якому обвинувачення і захист здійснюються сторонами, наділеними рівними правами для відстоювання своїх тверджень і оспорювання тверджень протилежної сторони, причому підсудний є стороною, що користується правом на захист, суду ж належить керівництво процесом, активне дослідження обставин справи і вирішення самої справи". Таким чином, на думку автора, сутність змагальності процесу полягає в поділі функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи між судом і сторонами.

Проте деякі вчені не визнають принципу змагаль­ності. А.С. Барабаш і К.Г. Помернін уважають, що принцип змагальності суперечить принципу об'єктивності, повноти і всебічності дослідження обставин справи.

На противагу сказаному А. Ларін висловлює думку, Що уявлення про несумісність принципу досягнення об'єктивної істини та змагальності є глибоко помилковим, і вказує, що змагальність - це спір, під час якого досягається істина. Думається, що суперечність між; принципом змагальності та метою встановлення об'єктивної істини дійсно існує.

Яскравим прикладом цієї тези може бути положення, закріплене в ч. З ст. 264 КПК України, коли відмова прокурора від обвинувачення є обов'язковою для суду. Немає сумніву, що таке положення суперечить вимогам установлення істини. Водночас закриття на цій підставі провадження в справі відповідає принципу змагальності.

У чинному кримінальному процесі обвинувачення завжди пов'язане з функцією захисту. Змагальність найповніше проявляється тоді, коли в процесі беруть участь прокурор, який підтримує обвинувачення, і захисник-адвокат, який захищає підсудного. Норми КПК забороняють процесуальним органам перекладати свої обов'язки на обвинуваченого. Обвинувачення як про­цесуальна функція, як вид кримінально-процесуальної діяльності пов'язане з предметом обвинувачення, тобто з матеріально-правовим відображенням тих кримінально караних діянь, у зв'язку з якими ведеться кримінальний процес.

Обвинувачення в матеріально-правовому значенні є процесуальним відображенням кримінальної відповідаль­ності, точніше складу злочину, у якому звинувачують конкретну особу. Обвинувачення охоплює всі необхідні ознаки злочину, усі його елементи, передбачені диспозицією відповідної статті Кримінального кодексу.

Обвинувальну функцію на досудовому слідстві виконує слідчий. Він особисто відшукує докази вини, систематизує й оцінює їх, формулює і пред'являє обвинуваченому постанову про притягнення його до кримінальної відповідальності, приймає рішення про застосування запобіжного заходу й інших примусових заходів, відпрацьовує кінцевий для даної стадії процесу висновок про винність особи. Тобто слідчий створює обвинувачення в матеріально-правовому його значенні, на підставі якого в майбутньому розгортається процесу­альна діяльність щодо підтримання та відстоювання обвинувачення перед судом.

Ураховуючи ці обставини, слід визнати, що прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, підтримує в суді обвинувачення, яке було пред'явлено слідчим. Підтримує тому, що, наглядаючи за досудовим слідством, він впливав на його формування. Завдяки цьому висновок слідчого про винність не може бути для прокурора несподіваним. Тому підтримання державного обвинувачення в суді - логічне продовження тієї функції кримінального переслідування, яке прокурор виконував у стадії досудового слідства.

Таким чином, можна зробити висновок, що здійснення прокурором у суді процесуальної функції обвинувачення - це практична реалізація тих висновків, до яких він прийшов у результаті нагляду за досудовим слідством. Державне обвинувачення ґрунтується на діяльності органів розслідування, зусиллями яких обвинувачений, викритий у вчиненні злочину, і повинен стати перед судом. Надійшовши до суду, обвинувачення, яке сформульоване в обвинувальному висновку, втілюється в життя за допомогою інших чинників у стадії судового слідства.

Отже, сукупність форм і методів реалізації в суді обвинувальної функції створює поняття "підтримання державного обвинувачення".

Обвинувачення, і перш за все державне обвинува­чення, - це стрижень, навколо якого в судовому розгляді концентруються зусилля всіх його учасників. Обвинува­чення, сформульоване в обвинувальному висновку і подане прокурором до суду, являє собою основний і єдиний предмет судового дослідження. Для перевірки правильності обвинувачення викликаються в суд обвину­вачений, потерпілий, свідки, експерти; проводяться різні судові дії; заслуховуються думки сторін; забезпечується певний порядок і послідовність у дослідженні доказів.

Розглядаючи питання про постановлення вироку, суд повинен вирішити: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, чи має це діяння склад злочину і чи винний у його вчиненні підсудний. Тому можна однозначно стверджувати, що перевірка правиль­ності й обґрунтованості обвинувачення і прийняття рішення по суті - одне з головних завдань, яке стоїть перед судом.

 

 

< Попередня   Наступна >