137

---

§ 3. Міжнародні документи з питань іноземного спадкування

Важливого значення для України мають двосторонні договори про правову допомогу. Колізійні норми в договорах колишнього СРСР і України з іншими країнами містять в основному жорсткі колізійні прив’язки до конкретно визначеного в угоді правопорядку.

Характерними рисами договорів про правову допомогу у спадкових нормах є те, що: 1) майже всі вони надають національний режим громадянам іншої сторони у спадкових відносинах щодо здатності до складання заповіту і здатності отримувати майно і права; 2) договори виходять з розщеплення спадкування у відповідності з категоріями майна, яке спадкується, тобто, сповідується принцип дуалізму, коли до рухомого майна застосовується закон громадянства чи постійного місця проживання, а до нерухомого – закон його місця знаходження; 3) форма заповіту майже завжди визначається за законом громадянства спадкодавця на момент смерті чи місця складання заповіту.

Прикладом регіональної уніфікації є Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних, кримінальних справах, що прийнята у Мінську 22 січня 1993 р., ч. V якої присвячена спадковим відносинам, хоча вона в значній мірі співпадає з нормами двосторонніх договорів (наприклад, в ній установлюється, що право спадкування нерухомості визначається за законом держави, де вона знаходиться, а іншого майна – за законом постійного місця проживання спадкодавця (ст. 45), заповідальна здатність установлюється за законом останнього місця проживання на момент смерті (ст. 47), форма заповіту повинна відповідати вимогам закону останнього місця проживання або місця укладання заповіту (ст. 47).

Видатне положення серед прикладів регіональної уніфікації займає, зокрема, Кодекс Бустаманте 1928 р., в якому ст.ст. 144-163 (усього 20 статей) присвячені викл

ючно спадкуванню (основні засади спадкування з іноземними характеристиками в цьому документі зводяться до єдиного закону спадкування незалежно від категорій майна, застосування у якості прив’язки в основному особистого закону, а також встановлення правил “міжнародного публічного порядку” щодо форми заповіту). Кодекс Бустаманте діє вже більше семидесяти років для 15 країн Латинської Америки: Болівії, Бразилії, Венесуели, Гватемали, Гондурасу, Гаїті, Домініканської Республіки, Коста-Ріки, Куби, Нікарагуа, Перу, Панами, Сальвадору, Чілі, Еквадору, що само по собі свідчить про непересічний характер цього акту. Більше того, Кодекс Бустаманте застосовується і в інших країнах через його риси “розумності й доцільності”.

Для регулювання спадкових відносин на міжнародному рівні понад століття тому почали розроблятись Гаазькі конвенції щодо вибору закону для регулювання різних аспектів спадкування: 1894, 1904, 1925, 1928, 1961, 1989 років. Еволюцію колізійних норм цих конвенцій можна простежити на такому прикладі. Конвенція 1928 р. “Про конфлікт законів і юрисдикцій в області спадкування за законом і за заповітом” містила основний і майже єдиний колізійний принцип – національний закон на момент смерті для визначення закону регулювання спадкових відносин з обмеженнями лише на користь закону місцезнаходження для так званого “особливого майна”. Зовсім іншими прив’язками оперує Конвенція про закон, що застосовується до спадкування майна померлих осіб 1989 р., яка для вирішення колізійних питань спадкового права містить розгалужену структуру колізійних прив'язок від постійного місця проживання через закон громадянства до закону найбільш тісного зв’язку (ст. ст. 3, 5, 6).

Гаазькі конвенції значно відмінні від договорів про правову допомогу і породжені практичною необхідністю узгодити сталість і консерватизм філософії спадкового права з прискореним розвитком міжнародних відносин у приватній сфері, адже вони можуть функціонувати у двох площинах уніфікації: внутрішній та міжнародній, що є безперечно позитивним моментом.

Так, Конвенція про колізію законів щодо форми заповідальних розпоряджень 1961 р. (учасниками якої є 31 країна, зокрема, ФРН, Австрія, Англія, Бельгія, Данія, Іспанія, Норвегія, Польща, Швеція, Швейцарія, Франція, Японія, Югославія), встановлює у ст. 1 найбільшу кількість альтернативних прив’язок по відношенню до форми заповіту з-поміж інших міжнародних документів, причому достатньо, щоб заповіт був дійсним за будь-яким із перерахованих законів із врахуванням основ публічного порядку (закону місця укладання, громадянства на момент укладання або смерті, доміцілію на момент укладання або смерті, місця звичайного місцепроживання на момент укладання чи смерті, відносно нерухомості – місця її знаходження). За певних обставин може діяти прив’язка до закону найбільш тісного зв’язку. Конвенція застосовується до форми укладання і скасування заповіту, в тому числі і до заповітів, укладених двома і більше особами в одному документі. Дана Конвенція надає можливості до широкого обмеження її норм країнами-учасницями за допомогою багатьох застережень.

 

< Попередня   Наступна >