136

---

§ 3. Підсудність цивільних справ за участю іноземних осіб

Згідно із ч. 1 ст. 410 ЦПК іноземні особи мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. У зв’язку з цим виникає проблема підсудності справ за участю названих суб’єктів.

У міжнародному цивільному процесі під підсудністю цивільних справ за участю іноземних осіб (міжнародною підсудністю) розуміють компетенцію судів певної держави щодо розгляду і вирішення цивільних справ та здійснення окремих процесуальних дій стосовно іноземного елемента. Перш за все, необхідно вирішити питання про те, на території якої держави повинна бути розглянута конкретна цивільна справа, а вже потім має бути визначений конкретний суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні цивільні справи.

При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд встановлює межі власної компетенції та не зачіпає питання про те, чи компетентний вирішувати дану справу будь який іноземний суд або інший юрисдикційний орган.

Вирішуючи питання про підсудність справ за участю іноземних осіб, суди України повинні керуватися не тільки нормами внутрішнього процесуального законодавства, але й тими колізійними нормами, які містяться в міжнародних договорах про правову допомогу.

Загальні правила підсудності цивільних справ судам України визначаються стосовно іноземців так само, як і стосовно громадян України. Відповідно до ст. 414 ЦПК підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземні особи, а також у спорах, в яких хоча б одна зі сторін проживає за кордоном, визначається законами України. Отже, при вирішенні питання про міжнародну підсудність в Україні також діє «закон суду». Це означає, що при визначенні підсудності цивільних справ за участю іноземної особи може мати місце загаль

на територіальна підсудність, альтернативна, виключна та договірна підсудність.

За загальним правилом внутрішньої територіальної підсудності позови до фізичної особи пред’являються в суд за місцем її проживання, а позови до юридичних осіб – в суд за їхнім місцем знаходження (ст. 109 ЦПК). Однак щодо цього загального правила варто зазначити, що позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред’являтися за місцем знаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місце знаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені (ч. 10 ст. 110 ЦПК). Підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111).

Позови громадян України до осіб, які проживають за кордоном, як правило, непідсудні судам України. Однак в деяких випадках вони можливі. Так, керуючись нормами про альтернативну підсудність, передбаченими ст. 110 ЦПК щодо цивільних справ різних категорій, позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, тобто він може сам обрати суд — український або іноземний. Маючи можливість такого вибору, він, як правило, обирає український, оскільки звернення до іноземного суду, навіть за наявності національного режиму судового захисту у відповідній країні, завжди пов’язане з певними труднощами.

Згідно з ч. 1 ст. 110 ЦПК позови про стягнення аліментів з громадян, які проживають за кордоном, про визнання батьківства можуть пред’являтися не тільки за місцем проживання відповідача (тобто до іноземного суду), але і за місцем проживання позивача (тобто до українського суду).

Правила альтернативної підсудності діють й по інших категоріях справ, визначених ст. 110 ЦПК.

До справ за участю іноземного елемента застосовуються також правила виключної підсудності (ст. 114 ЦПК) та договірної підсудності (ст. 112 ЦПК).

Договірна підсудність у міжнародному цивільному процесі має свої особливості. Вона може мати місце за письмовою угодою сторін про вибір суду своєї держави, хоча за «законом суду» справа підсудна іноземному суду, або, навпаки, про передачу справи іноземному суду. Угоди, що встановлюють підсудність на користь суду своєї країни, називаються пророгацією, а угоди на користь іноземного суду — дерогацією. Слід зазначити, що пророгаційною угодою визначається територіальна підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність (ст. 114 ЦПК). Як правило, договірна підсудність за участю іноземного елемента може мати місце при укладенні зовнішньоторговельних угод.

Викладені правила про визначення міжнародної підсудності за законодавством України застосовуються, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, не встановлено інших правил. Слід зазначити, що правила про підсудність, що передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутрішнього права (ч. 2 ст. 2 ЦПК). Норми права про розмежування підсудності містяться насамперед у двосторонніх договорах про правові відносини та правову допомогу у цивільних і кримінальних справах, а також в однойменній, багатосторонній Конвенції держав – членів СНД.

Міжнародні договори України містять як загальні правила розмежування підсудності, так і спеціальні стосовно підсудності окремих категорій цивільних і сімейних справ. Договори встановлюють, на території і в органах (судах, нотаріаті, в РАГС) якої саме країни належить здійснювати ті або інші юридичні дії.

Більшість договорів про правову допомогу закріплюють загальне правило розмежування підсудності — пред’явлення позовів за місцем проживання (місцезнаходженням) відповідачів (принцип доміцилія). Так, у ст. 21 договорів України з Литовською Республікою, Республікою Грузія, Естонською Республікою зазначено: якщо ці договори не встановлюють іншого, суди кожної з Договірних Сторін компетентні розглядати цивільні та сімейні справи, коли відповідач має на її території місце проживання. За позовом до юридичних осіб вони компетентні, коли на території цієї Сторони знаходиться орган управління, представництво або філія юридичної особи.

Крім загального правила в договорах рівною мірою застосовується розмежування підсудності шляхом віднесення справи до ведення судів обох держав (альтернативна підсудність), до ведення судів конкретної держави (виключна підсудність), укладання письмової угоди сторін (договірна підсудність). Зокрема, в ч. 2 ст. 21 вказаних договорів зазначено, що суди держав розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова угода сторін. При наявності такої угоди суд за місцем проживання відповідача припиняє провадження у справі за його заявою, якщо така заява зроблена до подання заперечень по суті позову. Виключна компетенція судів не може бути змінена угодою сторін.

Крім наведених загальних положень про розмежування під­судності Конвенція держав — членів СНД вказує на додаткові типові критерії визначення підсудності судів у справах з іноземним елементом. У частині 2 ст. 20 Конвенції закріплено, що суди Договірної Сторони компетентні також у випадках, коли на її території здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філії) відповідача; виконане або повинне бути повністю або частково виконане зобов’язання з договору, що є предметом спору; позивач має постійне місце проживання або місце знаходження — за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації.

Конвенція держав — членів СНД містить і правила визначення виключної підсудності. Зокрема, за позовами про право власності та інші речові права на нерухоме майно можна звертатися виключно до компетентних судів за місцезнаходженням майна. Позови до перевізників, що випливають з договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу, пред’являються за місцезнаходженням управління транспортної організації, до якої в установленому порядку була пред’явлена претензія (ч. 3 ст. 20 Конвенції). Виключна компетенція згідно з Конвенцією також не може бути змінена угодою сторін (ч. 1 ст. 21 Конвенції).

Міжнародні договори про правову допомогу містять також спеціальні норми про підсудність окремих категорій справ. Переважна більшість договорів спеціально розмежовує компетенцію судів у справах окремого провадження: про обмеження діє­­­­з­дат­ності, визнання осіб безвісно відсутніми або оголошення померлими і про встановлення факту смерті; у сімейних справах — про розірвання шлюбу і про визнання шлюбу недійсним; у справах, які виникають з особистих і майнових відносин подружжя, з правовідносин між батьками і дітьми; у цивільних справах – про власність, зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди; у спадкових справах.

При цьому передбачається застосування комбінованих критеріїв: громадянства, місця проживання сторін, місця знаходження майна. Найчастіше критерієм визначення підсудності виступає громадянство. Наприклад, відповідно до ст. 22 Договорів України з Республікою Молдова, Республікою Польща при обме­женні в дієздатності або визнанні особи недієздатною компетентним є суд тієї Договірної Сторони, громадянином якої є особа, що має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

Згідно із ст. 23 наведених Договорів визнання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою і встановлення факту смерті належать до компетенції суду тієї Договірної Сторони, громадянином якої ця особа була в той час, коли вона за останніми відомостями була живою.

За ознаками громадянства особи та її місця проживання договорами про правову допомогу встановлюється підсудність у справах про розірвання шлюбу. Так, згідно із ст. 26 Договору між Україною і Республікою Польща у справах про розірвання шлюбу компетентним є орган тієї Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя в момент порушення справи. Якщо в момент порушення справи один із подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий — громадянином іншої Договірної Сторони компетентним є орган тієї Договірної Сторони, на території якої подружжя має місце проживання. Якщо один із подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а другий – на території іншої Договірної Сторони, компетентними є органи обох Договірних Сторін.

 

< Попередня   Наступна >