Підручники Правознавство ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО §2. Правові системи країн Далекого сходу // 2.1. Правова система Китаю§2. Правові системи країн Далекого сходу // 2.1. Правова система Китаю
| Правознавство - ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО |
§2. Правові системи країн Далекого сходу
2.1. Правова система Китаю
Правова система Китаю — одна з найстаріших у світі. Держава і право виникли в Китаї у ІІ тисячолітті до н. е. і протягом значного періоду розвивалися під сильним впливом філософських вчень даосизму, конфуціанства й легізму. Оскільки повага до спадщини предків, їх традицій розглядається як одна з вищих соціальних цінностей, без врахування впливу цих філософських вчень неможливо зрозуміти правову систему, що сформувалася в Китаї.
Засновником даосизму вважається древньокитайський філософ Лао-цзи (VІ ст. до н. е.). Його погляди, викладені в роботі «Канон про дао і де», вплинули на розвиток політичної і правової думки Китаю. Центральним поняттям його роботи було «дао», що означало закони розвитку людини і природи. Людина не повинна прагнути до активності, до зміни навколишнього світу, у тому числі й у державно-правовій сфері, бо це порушує гармонію “дао”: «Коли ростуть закони й накази — збільшується число злодіїв і розбійників». Лао-цзи проповідував ідею рівності всіх людей перед “дао” поза залежністю від соціального стану й багатства.
Ще більш істотний вплив на розвиток Китаю зробило вчення Конфуція (551–479 рр. до н. е.). У його працях «Розмови та судження», «Записки про обряди» та інших пропонується відмінна від даосизму концепція суспільства і права. Конфуцій наполягав, що гуманність — «жень» найбільш ціннісна якість особистості. На основі цього почуття люди повинні будувати свої відносини і дотримуватися правила «лі». Але на відміну від даосизму конфуціанство проголошує природним станом соціальну нерівність — поділ суспільства на певні групи. Кожна така група має свій комплекс правил “лі”, за якими і повинна йти. Покарання за злочин так само залежить від соціального статусу особи. З недовірою Конфуцій ставився до ідеї р
Ще одна філософська течія — легісти виникла в Китаї в ІІІ столітті до н. е. У своєму ставленні до права їх концепція була прямо протилежною конфуціанству. Так, якщо Конфуцій виступав за саморегулювання суспільства за допомогою неписаних норм “лі”, то легісти наполягали на упорядкуванні суспільних відносин за допомогою законодавчої діяльності держави: «Порядок і сила створюються законом». Закони, на їх думку, повинні застосовуватися до всіх незалежно від соціального статусу й багатства: «Якщо правити державою на підставі закону, то застосовувати його до всіх». Якщо громадяни не дотримуються законів, до них необхідно вживати жорсткі, але справедливі санкції. Однак погляди легістів були далекими для більшості людей, тому їх вчення й не стало панівним у Китаї.
Під впливом цих концепцій сформувалася правова система Китаю, багато рис якої відрізняють її від інших, насамперед систем західних держав. Протягом століть у Китаї, за визначенням Р. Давида, існувало «суспільство без права», засноване більше на традиціях, аніж на законі. Однак цей висновок вимагає уточнення. Не зовсім точно вести мову про те, що права в Китаї не було, оскільки будь-яке високорозвинене суспільство, яке досягло державності, не може без нього існувати. Але в якій формі воно існувало? На відміну від правових систем країн Заходу, що визнали провідну роль держави у створенні норм права (шляхом законодавчої чи судової діяльності), у Китаї цю роль виконувало суспільство. Саме звичаєве право, засноване на традиціях і морально-етичних нормах китайської громади, становило підґрунтя правового регулювання в Китаї. Забезпечувалися ці норми теж здебільшого не за допомогою державних структур, у тому числі судів, а а за допомогою суспільних структур і соціального тиску на правопорушників.
Фактичне відсторонення державних структур від правової регламентації суспільних відносин мало свої наслідки. Китай протягом століть жив, не знаючи організованих юридичних професій. Судовий процес здійснювали адміністратори, які складали для заняття посад іспити, що мали виявити літературний нахил. Вони не знали права й керувалися порадами своїх чиновників, які належали до спадкової касти. Людей, обізнаних на законі, особливо не брали до уваги, а якщо й радилися з ними, то таємно. Не існувало юридичної доктрини, і в довгій історії Китаю немає жодного знаного юриста, який залишив би в ній слід.
Однак держава не відмовилася цілком від правового регулювання суспільних відносин. Ще до об'єднання Китаю в єдину імперію була створена низка законодавчих актів, зокрема кодексів. Найдавніший кодекс, що зберігся з тих часів, був складений у 652 році, пізніше — ще ряд законодавчих актів. Що стосується специфіки цих кодексів, то вони містили переважно тільки норми кримінального й адміністративного права. Питань цивільного права вони торкалися лише у зв'язку з кримінальними чи адміністративними санкціями за їх порушення. Як зазначає Ц. Інако, Китай не створив системи приватного права, як це було в римському праві. Тут закони являли собою лише засіб і знаряддя правління і не діяли в сільських громадах, де застосовувалося звичаєве право, що передавалося з покоління в покоління з найдавніших часів.
Судова система країни теж розглядала переважно справи, пов'язані з кримінальним та адміністративним правом. Якщо людина хотіла захистити в суді цивільно-правовий інтерес, вона мала довести, що за порушення її права встановлено кримінальну відповідальність. Через те що суди були некомпетентні, корумповані й бюрократизовані, люди уникали звертатися до них. Переважна більшість спорів вирішувалася за допомогою примирливих процедур за посередництвом шанованих членів суспільства на підставі норм звичаєвого права, що формувалися століттями.
За останньої, Цинської династії (1644–1911) Китай мав два систематизованих зводи законів, один із яких стосувався державного й адміністративного права, другий — кримінального, цивільного, сімейного. Перший звід містив детальні приписи щодо функцій усіх урядових закладів, другий складався із семи розділів: у першому вказувалися види покарань та обставини, за яких вони можуть бути пом'якшені, в інших містилися склади злочинів і способи вирішення цивільних суперечок, причому кожен розділ був пов'язаний з діяльністю одного з міністерств. Багато положень цього кодексу діяли до 1931 року. Шлюбно-сімейні, спадкові, торговельні й інші відносини регулювало звичаєве право, для якого була характерна надзвичайна різноманітність (партикуляризм).
Правова система країни почала змінюватися після революції 1911 року, в результаті якої була прийнята перша Конституція, що проголосила Китай республікою. Процес модернізації традиційного права розпочався зі створення сучасних кодексів. У 1912 році було прийнято перше Карне уложення, перейменоване в 1928 році в Кримінальний кодекс. У 1929–1931 роках набрав чинності Цивільний кодекс, що об’єднував цивільне й торговельне право. У 1930 році в Китаї прийняли Земельний кодекс, а в 1932 році — Цивільний процесуальний кодекс. Таким чином відбулася якісна зміна законодавства Китаю, що знайшла своє вираження в систематизації й кодификації його основних галузей на ґрунті романо-германського права.
Однак, як зазначають дослідники, прийняття кодексів аж ніяк не означало, що автоматично зміняться реальні суспільні відносини. За їх фасадом продовжували існувати традиційні поняття і, за деякими винятками, саме вони переважали в реальній дійсності. Праці кількох правників, які хотіли вестернізації своєї країни, не могли враз перекреслити китайське мислення і протягом кількох років поширити серед юристів і китайського населення романську концепцію права, що розроблялася понад тисячоліття юристами Заходу. Кодекси й закони застосовувалися в Китаї тільки тією мірою, якою вони відповідали народному розумінню справедливості. Практика ігнорувала закони, як тільки вони порушували традицію. До суду не зверталися тому, що люди не знали своїх прав або не хотіли бути несхваленими суспільством. Суспільні відносини, таким чином, практично регулювалися так само, як і колись. Навіть у виняткових випадках, коли люди зверталися в суди, часто виходило так, що китайські судді виносили рішення за стандартами конфуціанства, замість того щоб застосовувати норми писаного права: вони відмовлялися виселити наймача з приміщення, бо він бідний і ні в чому не винен, тоді як власник багатий не має потребу в ньому; надавали відстрочку боржникові, якщо він був у скрутному становищі. Внаслідок прийняття нових кодексів збільшилася кількість судових процесів, що здавалося китайцям ознакою занепаду.
Новий етап у розвитку правової системи розпочався після перемоги в громадянській війні (1925–1949) комуністичної партії і проголошенні Китайської Народної Республіки в 1949 році. Характерною рисою цього етапу стало повне відмовлення від раніш існуючої правової системи. ЦК КПК в лютому 1949 році прийняв рішення про скасування «Повної книги шести законів», що включає Конституцію і всі кодекси. Наступною характерною рисою правової системи Китаю стало посилення законодавчої діяльності держави на основі рецепції соціалістичного права, що існувало в СРСР. У 1950–1951 роках було видано низку великих законів: про шлюб, профспілки, аграрну реформу, судову організацію та ін. У 1954 році було прийнято Конституцію, побудовану за зразком Конституції СРСР 1936 року, у 1979 — Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси, у 1986 — «Загальні положення цивільного права», у 1994 в Законі про працю кодифіковано трудове законодавство, у 1996 — вийшла нова редакція Кримінально-процесуального кодексу, а в 1997 році Кримінального кодексу.
У результаті реформ у Китаї склалася система законодавства, що поєднувала в собі як принципи соціалістичного права, так і деякі засади романо-германської правової родини, насамперед у сфері економіки. Основними джерелами права в КНР є законодавчі акти: Конституція, закони, постанови Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників (ВЗНП), постанови й розпорядження Державної ради, підзаконні акти інших органів державної влади і управління.
Разом із тим наявність розвиненого законодавства не означає, що воно використовується в повсякденному житті громадян Китаю. Сформовані за століття погляди на право викликають ігнорування багатьох норм законодавства. Сторони конфлікту, як і раніше, частіше звертаються не в суди, а до посередників, які для його вирішення застосовують традиційну техніку досягнення компромісу. Очевидно, необхідно ще не одне десятиліття, щоб змінити правосвідомість більшості громадян. У Китаї, як і раніше, продовжується боротьба ідей конфуціанства й легізму.
Особливе місце у правовій системі КНР посідають дві території — колишня англійська колонія Гонконг (Сянган) і Тайвань. Відповідно до китайсько-британських домовленостей спеціальному адміністративному району Сянган надано високий ступінь самоврядування, йому дано право мати власні виконавчу, законодавчу й судову системи, а також провадити самостійну імміграційну й податкову політику. Поза компетенцією місцевої влади перебувають лише питання зовнішньої політики й оборони. За прийнятим ВЗНП у 1990 році Основним законом для Гонконгу до 2047 року гарантується незмінність території, її соціально-економічної системи й "місцевого способу життя"; за нею зберігається статус вільного порту (порто-франко), окремої митної території, міжнародного фінансового центра з власною валютно-фінансовою системою. Китаєм була підтверджена дія близько 140 законів Великобританії, що раніше поширювалися на Гонконг. Острів Тайвань, що номінально належить КНР, насправді має незалежність і не визнає її суверенітету над своєю територією. На ньому продовжує діяти політична і правова система, успадкована від гомінданівського Китаю.
< Попередня Наступна >