63

---

§ 6. Форма держави

Категорія «форма держави» є науковою абстракцією і вживається у теорії держави і права для з’ясування механізму, способів формування, організації і функціонування держави. У ній проявляються, по-перше, публічно-владні відносини, які дають змогу розглядати державу як об’єднання індивідів, рівномасштабне суспільству, засноване на обміні товарів і діяльності. По-друге, природа і організація публічної влади — це система установ, які здійснюють управління загальносуспільними справами. По-третє, таким чином виражається внутрішній територіальний устрій держави.

В цілому форма держави — це її устрій, який проявляється в характері політичних відносин громадян між собою, громадян і держави в процесі здійснення нею управління суспільними справами; сукупність способів організації, устрою і здійснення державної влади, що виражають її сутність.

Форма держави як цілісна категорія може бути розглянута через її окремі елементи або частини, що її складають. Такими елементами форми держави є: а) форма правління; б) форма державного устрою; в) політичний режим.

Форма правління відображає способи утворення та організації державної влади.

Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.

Політичний режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп й окремих громадян в її здійсненні.

Отже, форма правління, державний устрій і політичний режим — не окремі явища, а елементи, або аспекти, органічного цілого, тобто форми держави, які

її характеризують. Серед трьох розглянутих елементів (аспектів) форми сучасної держави домінуючим є політичний режим, оскільки він відіграє вирішальну роль порівняно з двома іншими і певною мірою може розглядатися як їх політична передумова. Історія свідчить, що демократич­ні тенденції суспільства зумовлюють зміну форми правління. Водночас і форма правління теж має значний вплив на два інші елементи форми держави, особливо на політичний режим. Форма правління, скажімо монархія, може чинити опір демократичним тенденціям суспільства. Слід наголосити, що форма держави не є чимось сталим, незмінним. Вона постійно розвивається і змінюється відповідно до трасформаційних процесів, які відбуваються в тому чи іншому суспільстві.

Форма правління є відображенням способів організації держав­ної влади конкретної держави. Основними формами правління, якщо розглянути їх в історичному плані, є монархія і республіка.

Юридичними ознаками монархії є: довічне користування владою; спадковість верховної влади, яка регулюється законом чи звичаєм; представлення держави в міжнародних відносинах не за дорученням (мандатом), а за власним правом; відсутність юридич­ної відповідальності монарха як глави держави. Монарх — це одноособовий глава держави, що, як правило, отримує владу у спадок. Історії відомі абсолютна (необмежена) та обмежена монархії. Головною ознакою абсолютної монархії є відсутність якихось державних органів, що обмежують повноваження монарха. Для такої монархії характерні наявність постійної армії на чолі з монархом, державної казни з системою постійних податків, інституту дворянства, правління чиновників і поліцейських. Крім того, характерними аспектами монархії є політичне і громадянське безправ’я: монарх є не тільки главою держави, але й джерелом права і закону.

У міру розвитку суспільних відносин необмежена влада монарха перестає задовольняти потреби суспільства, що розвивається, починає виконувати деструктивну роль стосовно нього, стримує прогресивні тенденції. Громадський протест проти монархічної форми правління реалізується у вимогах обмеження надзаконного одновладдя монарха, що стимулює появу різних способів такого обмеження. Виникають органи, які починають виконувати таку функцію, тобто виникає обмежена монархія. Так, влада монарха спочатку обмежувалась станово-представницькими органами (наприклад, земський собор у Росії, кортеси в Іспанії), хоча станові збори як арена легальної боротьби станів не виражала інтереси більшості населення.

У часи становлення буржуазного суспільства виникає конституційна монархія, в якій влада монарха обмежується представницьким органом, що знаходить своє закріплення в конституції, яка затверджується парламентом. Монарх не може її змі­нити. Така монархія може бути дуалістичною і парламентарною.

У дуалістичній монархії влада мала подвійний характер. Фактично і юридично вона була розділена між урядом, який формувався монархом, і парламентом, завданням якого була законодавча діяльність. Управління країною здійснював монарх, перед яким звітував уряд. Дуалізм полягав у тому, що монарх виражав переважно інтереси феодалів, а парламент — буржуазії та інших верств населення.

За часів становлення буржуазного суспільства виникає парламентарно-монархічна форма правління. У парламентарній монархії монарх формально зберігає статус глави держави. Уряд формується парламентом з представників партії (чи партій), які дістали більшість голосів на виборах і відповідає перед ним. Лідер партії, що має найбільшу кількість мандатів, стає главою уряду, законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом. Фактично монарх не має впливу на законодавчу і судову владу і символічно впливає на виконавчу владу. Сьогодні така форма правління зафіксована в конституціях та інших законах Бельгії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Швеції та Японії. Парламентарною монархією є також Великобританія. Збереження такої форми правління значною мірою зумовлене тим, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як символ єдності народу.

Республіка (від лат. respublika — громадські справи) як форма правління характеризується насамперед: виборністю органів державної влади на визначений строк та їх колегіальністю; наявністю виборного на певний термін глави держави; похідним характером державної влади, джерелом якої є народ. За своєю суттю вона є похідною від суверенітету народу, виконує його доручення. Крім того, республіка характеризується ще й юридичною відповідальністю глави держави.

Історично демократична республіка мала місце в Афінській державі (V—IV ст. до н. е.). Аристократичною республікою була Спарта (V—IV ст. до н. е.). В епоху феодалізму республіканська форма правління мала місце в містах-республіках (Флоренція, Генуя, Венеція — в Італії; Новгород, Псков — на Русі). Пізніше за часів становлення капіталізму виникли парламентські і президентські республіки.

У парламентській республіці провідна роль в організації державного життя належить парламенту (Італія, Греція). Уряд формується парламентом з депутатів, які належать до партій, що мають більшість голосів у парламенті і підзвітний йому. Головна функція парламенту — законодавча робота, контроль за виконавчою владою, розробка і затвердження державного бюджету, визначення основних напрямів соціально-економічного розвитку держави, визначення засад зовнішньої політики. Глава держави в таких республіках обирається парламентом або спеціальною колегією виборців. Він має широкі повноваження, серед яких: право розпуску парламенту; офіційне оприлюднення законів; видання указів; призначення глави уряду. Крім переліченого, глава держави є верховним командувачем збройних сил.

Президентська республіка — це форма правління, за якої президент суміщує повноваження глави держави і глави уряду або безпосередньо формує склад уряду і призначає його голову (США). У такій республіці президент обирається не парламентом, а всіма громадянами і має ширші повноваження, ніж у парламентській республіці. Зокрема, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їх підписання, головує на засіданнях уряду, призначає членів верховного суду.

Але, як зазначалось раніше, форма держави не є чимось сталим. Те саме стосується такого її аспекту, як форма правління, зокрема республіки. Тому останнім часом виникли змішані (парламентсько-президентські та президентсько-парламентські) республіки, що мають ознаки як президентської, так і парламентської. Змішаними республіками є Україна, Франція, Португалія та ін. Історично першою змішаною формою правління була Веймарська республіка в Німеччині 1919—1933 рр.

Щодо форми державного устрою, можна зазначити, що під ним розуміється адміністративно-територіальна організація державної влади, співвідношення її частин між собою і з державою в цілому. Відповідно до такої класифікації держави бувають унітарні (прості) та федеративні (складні).

Унітарна держава — це проста цілісна держава, яка поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці і не включає до свого складу ніяких інших державних утворень, які були б наділені суверенітетом. У них існують єдині конституційні принципи, тільки одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, одна валютна система, одна армія та ін. (Франція, Фінляндія, Швеція, Естонія та ін.). Згідно з ч. ІІ ст. 2 Конституції України Україна також є унітарною державою.

Федеративна держава — це складна держава, до якої входять інші утворення — суб’єкти федерації, наділені державним суверенітетом. Федерація може бути союзною або автономною. В союзній федерації, заснованій на договорі суверенних держав, зберігається в повному обсязі їх суверенітет і повноваження щодо вирішення питань внутрішньої і певною мірою зовнішньої політики. В союзній федерації разом з вищими органами федеральної влади існують вищі владні органи її суб’єктів. В автономній федерації її суб’єкти не мають ознак суверенітету і наділені правом самостійного вирішення лише питань місцевого значення.

Територія федерації складається із сукупності територій її суб’єктів, а громадяни суб’єктів федерації водночас є громадянами всієї держави. Федерація має єдині збройні сили, фінансову, податкову, грошову системи. Для федерації характерним також є наявність конституції і системи законодавства як на федеральному рівні, так і на рівні її суб’єктів.

Держави можуть об’єднуватись в конфедерації та співдружності.

Конфедерація — це союз держав, який утворюється на підставі договору або угоди для певних цілей: політичних, військових, економічних. Конфедерації, як правило, бувають тимчасовими. Після утворення вони можуть трансформуватися в федерацію (США, Швейцарія) або розпадаються (Австро-Угорщина). Як правило, єдиного державного конфедеративного апарату не існує, створюються лише координаційні органи. Конфедерація не має також єдиного законодавства, громадянства, судової системи.

Водночас від конфедерації слід відрізняти особливу форму об’єднання держав — співдружність. Метою такого утворення є зазвичай економічні, культурні, політичні, екологічні та інші питання, які мають глобальний характер. Правовою основою об’єднання держав у співдружність може бути договір, угода, декларація, статут. Серед різновидів такої співдружності слід назвати Британську співдружність націй (до 1947 р.), яка була утворена Вестмінстерським статутом 1931 р. Її членами стали держави — колишні домініони, що визнавали главою держави англійського короля, та інші держави, що мали свого главу держави. Прикладом такої форми об’єднання держав є також співдружність незалежних держав, яка була утворена в 1991 р. і складається з 12 країн — колишніх суб’єктів СРСР (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна).

Як зазначалось, політичний режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп і окремих громадян в її здійсненні. Політичний режим відображає не тільки характер і зміст держави, а й політичної системи суспільства. Сучасний політичний режим можна поділити на два види — демократичний та антидемократичний.

Чинниками становлення та умовами існування демократичного політичного режиму є реальне утвердження парламентаризму, участь народу у формуванні органів держави та будова влади за принципом її розподілу, верховенство права і закону, наявність інститутів громадянського суспільства, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, дійового механізму захисту прав і свобод людини і громадянина.

Антидемократичний політичний режим є антиподом демократичного. За такого режиму держава в особі його органів прева­лює над суспільством, не опікується його проблемами, влада концентрується в руках однієї особи, групи осіб або керівної партійної верхівки. Народ не бере участі у формуванні органів держави або його участь у цьому є формальною. Відсутні інститути соціального контролю за владою, що надзвичайно бюрократизується і вражається корупцією. Антидемократичний режим сприяє утвердженню офіційної державної ідеології, забороняє діяльність опозиції. Для суспільств з антидемократичним політичним режимом характерним є порушення прав і свобод людини і громадянина. За такого політичного режиму позитивне законодавство втрачає гуманістичний зміст, відходить від визначальних принципів права як справедливості. Його провідними ідеями стають доцільність, забезпечення панівної ідеології, волі особи (групи осіб), керівної партійної верхівки, політичної та економічної основи режиму. Різновидами антидемократичного режиму є авторитарний і тоталітарний режими.

Авторитаризм проявляється концентрацією і централізацією влади, застосуванням силового тиску на опозицію, використанням для свого утвердження силових відомств, обмеженням політичних прав громадян, гласності, тиском на засоби масової ін­формації, «дозуванням» демократії, стримуванням розвитку суспільства та його демократичних інститутів.

Тоталітаризм (лат. totalis — цілий, повний) — одна з форм авторитаризму, для якого характерним є узурпування влади та її використання у вузьких кланових (партійних), групових інтересах, надзаконність влади, повний (тотальний) контроль над всіма сферами суспільного життя, надмірна зверхніcть держави над суспільством й особою, обмеження прав і свобод людини, панування державної ідеології, надмірна мілітаризація і надання надзвичайних повноважень силовим відомствам (поліцейсько-міліцейському апарату, органам безпеки, військовим формуванням), неприпустимість інакомислення та політичні репресії, фізичне знищення опозиції (наприклад, комунобільшовицький, фашистський, расистський режими).

 

< Попередня   Наступна >