Головне меню

§ 2. Джерела міжнародного права

Правознавство - Правознавство: Підручник / В. Ф. Опришко
88

§ 2. Джерела міжнародного права

Джерела міжнародного права — це зовнішня форма виразу норм та основних принципів міжнародного права.

Процес формування сучасної системи джерел міжнародного права засвідчує, що деякі з джерел міжнародного права свого часу відігравали суттєву роль у формуванні та розвитку міжнародного права, але згодом втратили своє значення та не є джерелами сучасного міжнародного права, як, наприклад, Вселенські збори. Інші — виникли з самого початку та й зараз відіграють суттєву роль як джерела міжнародного права. Найяскравішим прикладом такого виду джерел є міжнародно-правовий звичай.

Аналіз теорії та практики міжнародного права надає можливість скласти перелік тих джерел, які застосовуються на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Найбільш загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, який міститься у ст. 38 Міжнародного Суду ООН. Відповідно основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародний звичай. Також роль джерела визнається й за загальними принципами права, хоча практика доводить, що загальні принципи права надто рідко застосовуються, отже, можуть розглядатись лише як допоміжні джерела. Крім того, до допоміжних джерел належать рішення міжнародних організацій та судових установ, а також доктрина міжнародного права.

Одним з двох основних джерел міжнародного права є міжнародний договір. Одразу ж слід зауважити, що міжнародний договір є родовим поняттям та включає будь-який міжнародно-правовий акт — конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнародні договори, угоди, протоколи та всі інші найменування міжнародних документів. Міжнародний договір є добровільною угодою двох або більше суб’єктів міжнародного права щодо певних матеріальних або нематеріальних благ, які складають об’єкт міжнародного права; суб’єкти наділяються певни

ми взаємними правами та обов’язками відповідно до такої угоди.

Слід зазначити, що міжнародний договір є настільки важливим джерелом, що в системі міжнародного права існує окрема галузь, яка має назву «право міжнародних договорів». Ця галузь регулює порядок укладання, дії, розірвання міжнародних договорів, його форми, а також всі інші питання, якимось чином пов’язані з міжнародними договорами. Право міжнародних договорів є кодифікованою галуззю та її найважливішим міжнародно-правовим актом є Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів.

Зважаючи на те, що міжнародне право тривалий час залишалось правом війни, першими джерелами міжнародного права були двосторонні мирні договори. У пізніший період почали з’являтись договори про торгівлю та співробітництво. З подальшим розвитком відносин між країнами починається формування інституту консульських представників, що спричиняє укладання численних консульських угод. Згодом міжнародно-правові відносини з локальних, двосторонніх, переходять у регіональні, тобто набувають загальнішого значення та охоплюють уже кілька сусід­ніх країн одного регіону. Універсальні міжнародні договори з’являються вже у ХІХ ст. Сьогодні у світі налічується понад 500 тис. двосторонніх і багатосторонніх договорів, які регулюють практично всі сфери міжнародного життя.

Таке значення міжнародних договорів зумовлює вимоги, які висуваються щодо них. Так, міжнародний договір має бути об’єктивно правомірним, тобто укладеним відповідно до норм і принципів міжнародного права. Як уже зазначалось, договір, який суперечить імперативним нормам міжнародного права, є автоматично недійсним. Крім того, під час укладання міжнародного договору сторони мають додержуватись норм права міжнарод­них договорів. Повноваження сторін і процедура укладання міжнародних договорів мають відповідати вимогам норм внутрішнього законодавства стосовно держав і не виходити за межі статутів, якщо це стосується міжнародних організацій. Саме внутрішньодержавними нормами визначається, які особи мають право укладати міжнародні договори ex officio, тобто без спеціальних повноважень, за посадою. В Україні, як і в переважній більшості країн, такими особами є президент, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ. Внутрішньодержавні норми визначають порядок надання спеціальних повноважень для укладання міжнародних договорів.

У міжнародному праві немає чіткої ієрархії міжнародних договорів. Але загальновизнано, що найавторитетнішим договором є Статут ООН. Зумовлено це тим, що саме в Статуті закріплено основні принципи міжнародного права. Відповідно в міжнародному праві визнається пріоритет договорів залежно від характеру норм, які містяться в такому договорі.

За дією у просторі, а також за кількістю сторін визнається пріоритет універсальних міжнародних договорів над регіональними, які, в свою чергу, мають перевагу над локальними, або партикулярними, міжнародними договорами.

Щодо форми міжнародних договорів, можна відзначити, що в міжнародному праві поряд з письмовою формою існує й усна форма міжнародних договорів. Усні договори зустрічаються надто рідко та мають назву «джентльменські угоди». Але у тому разі, коли одні й ті ж відносини регулюються і усними, і письмовими угодами одних і тих же суб’єктів, перевага надається міжна­родним договорам, укладеним у письмовій формі.

Хоча міжнародний договір є універсальним засобом урегулювання міжнародних відносин та дозволяє оперативно реагувати на проблеми, що виникають у світі, виступає оптимальним джерелом з огляду на сучасний стан науки та техніки, інформаційний рівень забезпечення суспільства, існують також і певні недоліки міжнародних договорів. Насамперед слід зазначити, що чим більша кількість сторін у міжнародному договорі, тим менш чітке формулювання його норм. Пов’язане це із самою природою міжнарод­ного договору, адже він є результатом узгодження воль суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на загальнодемократичний характер норм міжнародного права, на практиці кожна держава намагається насамперед задовольнити власні національні інтереси. Отже, з метою досягнення своєрідного балансу між загальнолюдськими цінностями та інтересами кожного окремого суб’єкта під час укладання міжнародного договору держави змушені йти на поступки, що негативно впливає на чіткість формулювань. Крім того, як це не прикро, для того щоб універсальний міжнародний договір набув чинності, інколи потрібно більше десятиріччя (Конвенція ООН з морського права 1982 р.), а скільки вкрай необхідних міжнародно-правових документів так і не набрали необхідної кількості ратифікаційних грамот та не набули чинності!

І все ж таки, незважаючи на певні недоліки, міжнародний договір набуває дедалі більшої ваги в міжнародному праві. Тим біль­ше, що останнім часом спостерігається тенденція кодифікації звичаєвих норм міжнародного права.

В Україні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Другим універсальним джерелом міжнародного права є між­народний звичай. На відміну від внутрішньодержавного права, в міжнародному праві звичай має таке ж значення, як і міжнарод­ний договір. Отже, міжнародний звичай — це правило поведінки суб’єктів міжнародного права, яке встановлюється шляхом його тривалого та одноманітного застосування на міжнародному рівні. З самого визначення можна виокремити основні складові міжнародного звичаю, а саме: тривалість застосування, одноманітна практика суб’єктів міжнародного права, а також одна з головних умов — загальна думка держав, яка визнає цю норму юридично обов’язковою.

У разі відсутності останньої складової подібна юридично необов’язкова практика держав є лише міжнародною звичкою, яка не входить в сферу дії міжнародного права і яку слід чітко відрізняти від міжнародного звичаю.

Критерій тривалості застосування є достатньо відносним, адже існує категорія так званих миттєвих звичаїв. Найкращим прикладом миттєвого звичаю є право вільного прольоту космічного об’єкта над територією інших держав. Терміном формування цього звичаю фактично є час прольоту першого космічного апарату у повітряному просторі, тобто насправді мить.

Головною відмінністю звичаю від міжнародного договору є те, що звичаєва норма випливає з практики суб’єктів міжнародного права і не є закріпленою в якомусь конкретному документі. Важливо, що одна й та ж правова норма може бути і звичаєвою, і договірною. Наприклад, якщо держави закріпили обов’язковість міжнародного звичаю в договорі, між країнами, які беруть участь у такому договорі, ця норма вже буде договірною. Але якщо хоча б один із суб’єктів правовідносин не є учасником такого договору, то та сама норма в такому разі вже буде звичаєвою. І навпаки, міжнародному праву відомі й такі випадки, коли в договорі формується нова міжнародно-правова норма, яка стає звичаєвою у разі її застосування іншими державами.

Шляхом порівняльного аналізу двох основних джерел міжнародного права можна виявити цілу низку інших розбіжностей між ними. По-перше, в міжнародному договорі чітко відокремлені правотворчий процес від правозастосовчого, адже договір укладається шляхом формальних переговорів. Зважаючи на те, що міжнародний звичай формується саме в результаті практики, не можна чітко розмежувати стадію становлення від стадії застосування звичаю.

По-друге, міжнародний договір здатний впливати на розвиток міжнародного права шляхом встановлення певних правових норм, а міжнародний звичай є лише констатацією існуючого правила поведінки.

По-третє, навіть універсальні міжнародні договори поступаються за кількістю учасників міжнародному звичаю, адже для застосування міжнародного договору необхідна формальна згода суб’єктів.

По-четверте, в міжнародному звичаї містяться більш загальні правила поведінки, а це зумовлює той факт, що звичай не здатний врегулювати відносини в тих галузях, де потрібна чітка регламентація (наприклад, атомне право або космічне право).

З іншого боку, серед усього загалу звичаєвих норм переважають універсальні, тоді як у міжнародному договорі переважають регіональні та локальні норми. Також важливо зазначити роль міжнародного звичаю у заповненні прогалин міжнародного права.

Юридично звичаєві та договірні норми мають однакову силу.

Незважаючи на те, що в Статуті Міжнародного Суду ООН загальні принципи права згадуються як одне з основних джерел міжнародного права, міжнародна практика доводить протилежне. Адже за всю історію існування Міжнародного Суду ООН загальні принципи права були застосовані лише кілька разів.

Виходячи із сучасного розуміння, загальними принципами права є певні правові поняття, технічні правила, які походять в основному з різних правових концепцій, а також римського права, та використовуються як у міжнародному, так і у внутрішньому праві держав як керівні начала при тлумаченні та застосуванні існуючих правових норм.

Загальні принципи права у жодному разі не слід плутати з основними принципами міжнародного права. Останні по суті є не джерелами, а нормами міжнародного права найвищої сили.

Щодо рішень міжнародних організацій як джерела міжнародного права, серед вчених і практиків міжнародного права не має одностайної думки. Безумовно, особливе місце в цій категорії джерел посідають рішення Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН. Важливу роль у певних галузях міжнародного права відіграють також рішення деяких спеціалізованих установ ООН, наприклад конвенції, стандарти та регламенти ІКАО, міжнародні санітарні правила ВООЗ та ін. Але в цілому за рішеннями міжнародних організацій визнається роль лише допоміжних джерел міжнародного права.

Міжнародна судова та арбітражна практика є досить корис­ною як підтвердження існуючих норм міжнародного права. Крім того, вона здатна сприяти появі нових міжнародно-правових норм. Як допоміжне джерело міжнародного права рішення міжнародних судів та арбітражів можуть застосовуватись виключно стосовно сторін відповідної справи і лише у разі їх добровільної згоди на те.

Думки провідних учених-міжнародників, або доктрина міжнародного права, суттєво вплинули на процес формування сучасної системи міжнародного права. До цього допоміжного джерела вдавались з метою отримання кваліфікованого тлумачення з певних міжнародно-правових питань. Але на сьогодні роль доктрини як джерела міжнародного права з появою численних міжнародних організацій фактично нівелювалась.

Загальновизнано, що національне законодавство, так само як і рішення національних судів, не є джерелами міжнародного права.

 

< Попередня   Наступна >