94

---

§ 4. Легітимність політичної влади

Історичний досвід показує, що політична влада може бути сформована у результаті вільного демократичного вибору, але може і в результаті військового перевороту чи кривавої революції, яка забирає мільйони людських життів та стає трагедією для суспільства на багато десятиліть. Коли політична влада встановлюється шляхом її узурпації у громадян даного суспільства формується недовіра до такої влади, яка незаконно очолює державу. У цьому випадку ефективність влади занадто обмежена і основним засобом досягнення цілей у такої влади є насильства страх.

По-іншому до політичної влади громадяни відносяться в тому випадку, коли вона сформована демократичним шляхом, офіційно визнана самим суспільством та закордонними державами. Така влада має потенціальну можливість встановити оптимальні політичні відносини в державі поміж різними класами та верств населення та досягнути визнання суспільством, народом її права на керівну роль.

Проте, первісне законне встановлення політичної влади не є гарантією того, що й надалі ця політична влада цілком виправдає довіру своїх громадян. Іншими словами вона може бути законною, але не ефективною, не викликаючою симпатії народу, але, адекватно цьому і реагуючому на любі владні накази та директиви. Коли влада законна, але опирається тільки на підкорення (фізичне, економічне, психологічне, матеріальне), то можливості її край обмежені. Будучи за своєю природною взаємодією поміж суб’єктом та об’єктом, власні відношення засновуються на підкоренні та згоді. Авторитет влади, ступінь довіри до неї громадян визначається не стільки підкоренням, скільки згодою громадян добровільно їй підкоритися. Нав’язування політичною владою своєї волі може наштовхнутися на стійку опору підлеглих.

В політології та правовій науці та влади, яка приймається масами т

а спирається на їх добровільну згоду підкорятися її велінням, а не нав’язується легітимною.

Первісний термін “легітимність”, який з’явився у Франції на початку ХІХ століття, означав законність влади у противагу владі незаконній узурпованій. Проте згодом значення терміна дещо змінилося. Воно стало означати символ віри, уявлення, яке, існує у свідомості громадян. Таке уявлення виходить із визнання влади керівників та обов’язків підкорених підкорятися їй. Отже легітимність – це здібність влади створювати та підтримувати у населення переконання в тому, що влада в країні наділена правом приймати рішення, які повинні виконувати громадяни. Проте добровільна згода підкоритися владі можлива лише в тому випадку, коли вона сама спирається на цінності, традиції, переваги та спрямування більшості населення. Легітимність є важливішою ознакою демократичної влади.

Поняття “легітимність” у ХХ столітті було введене соціології Максом Вебером. Він визначив такий порядок, який уявляв значимість для індивідів та якому вони підкорялися як раціонально визнаній цінності. М.Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, відображаючи особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами визначених типів соціального порядку у виді норм, правил, звичаїв, законів.

По-перше, влада може знайти легітимність згідно традиції, звички підкорюватися владі, вірі у нерушимість та священність віками існуючих порядків. Наприклад, перехід влади по спадщині в країнах з монархічним режимом здійснюється згідно традицією.

По-друге, політична влада передбачає законність у очах членів суспільства внаслідок особої популярності державного діяча, який досяг масштабності культа його особи. Такий тип влади М.Вебер назвав харизматичним.

По-третє, легальна або раціонально-правова легітимність. Люди визнають таку владу, що вона спирається на доцільність, добровільно прийняті ними закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих осіб, лідерам, а до устрою держави, він також характерний для демократичних держав.

З цією класифікацією М.Вебер пов’язує і типологію влади: державну при її раціональному влаштуванні та особистій, коли вона заснована на традиційних та харизматичних легітимируючих началах. Ця типологія популярна і в сучасній західній політичній науці.

Проблема легітимності політичної влади для юристів має особливе значення, бо воно пов’язане не тільки з нормами права, але і справедливою системою моральних норм.

Легітимність політичного явища не означає юридично сформованої законності, і саме тому легітимність не слідує змішувати з легальністю, тобто у законністю. Легітимність не володіє юридичними функціями і не є правовим процесом.

Населення може підкоритися владі, але в душі зневажати її, сміятися над нею, при найменшій можливості відхилятися від неї. В цьому випадку влада застосовує підкорення, силу. Влада застосована на страху, не може бути легітимною. Легітимація означає покору, згоду, політичну участь без примушення. Легітимна влада авторитетна та ефективна, вона характеризується як правомірна та справедлива. Які основні ознаки легітимності політичної влади?

Найпершою ознакою довірливість відношень до неї пригніченої більшості населення, заснованого на вірі в те, що існуючий порядок є найкращий для даної країни, а влада здібна розв’язати важливі для суспільства та індивідів проблеми.

Другою ознакою легітимності влади є визнання суспільством значимості, цінностей як самої влади, так і її організації. Влада сприймається не як зло, з яким неминуче треба вживатися, а як фактор, забезпечуючий порядок у суспільстві, що захищає життя людей. Легітимність влади затверджується тоді, коли вона проводить політику, відповідаючи інтересам, розумінню громадян.

Ще одним, не менш важливою ознакою легітимності влади є схвалення масами політики, яку проводить політичне та державне керівництво, і яке відображається у згоді з їх основними цілями, методами та засобами. Ця ознака розкриває суб’єктивне відношення людей до конкретного уряду, лідера. Маси з розумінням відносяться до використання навіть непопулярних засобів та методів, а у тому числі і насильницьких.

Усі перераховані ознаки тісно пов’язані між собою і у рамках реального життя нероздільні легатимним є той політичний режим, який може забезпечити стабільність та розвиток суспільства, не запобігаючи до масового насильства. Американський теоретик - політолог Девід Істон писав: "Той уряд легітимний, який відповідає уяві яка склалася у народі про справедливість та соціальне призначення цього інститута”.

Легітимність політичної влади поєднується з протилежним їм явищем - делегітимації – з утраченою довіри, з позбавленням політики та влади суспільного кредиту. Розчарування в ідеалах, концепціях політики у її цілях і методах, людей, які її подають –один із аспектів політичного життя суспільства, така саме рушійна сила розвитку політики як і сама легітимація. Делегітимація може чинитися внаслідок слідуючих причин:

- протиріччя між цінностями пануючими у суспільстві та егоїстичними інтересами керуючої еліти, результатом чого є відсутність підтримки влади народом;

- протиріччя поміж демократією та соціально-політичною, коли багато проблем розв’язуються не демократичним, а силовим шляхом, натиском на засоби масової інформації, обмеженням прав та свобод громадян;

- зростаюче соціальна нерівність, масове зубожіння більшості населення, у результаті чого формується опозиція влади (як правило, із інтелектуалів);

- ріст бюрократизації і корумпованості за умови існування нульового контролю процеса “знизу” та надзвичайно слабому – “зверху”;

-у багатонаціональній державі – націоналізм, етнічний сепаратизм, коли місцева влада відхиляє правомочність федеральної влади.

Взаємодії влади та права. Проблема взаємовідношення влади та права важлива для любої країни, проте особливу гостроту вона набуває при переході суспільства від тоталітаризму до демократії та формування правової держави.

З давніх часів існує дві точки зору на відношення влади до права. Так, Платон, вважав, що влада повинна належати монарху-філософу, який знає потребу своїх підлеглих краще, ніж вони, і тому для нього влада – самостійна цінність, яка організує життя за допомогою створених ним же законів. Згідно цієї точки зору влада є ціль, а право – засіб укріплення і здійснення влади.

Згідно іншого погляду – влада визначається правом, власні відношення перетворюються у правовідношення. Влада є засобом здійснення правової організації.

Таким чином, в разі пріоритету, влада і право нерозривно пов’язані між собою, але і знаходяться у постійній боротьбі. Влада принципіально утримує у собі елементи безконтрольності, завжди прагне скинуте з себе обмеження права. Право навпаки завжди прагне підкорити собі владу, зробити її непотрібною, бо право є по своїй суті взаємодією вільних та рівних індивідів, є ідеєю безвладної організації. У влади завжди є безправ’я, а у праві завжди є безвладдя.

На перший погляд, влада та право несумісні і виключають один одного. Проте вони не тільки взаємовиключні, але і міцно взаємопов’язані, усяка влада припускає мінімум права, а всяке право - мінімум влади. Так, відношення панування з самого початку приймає всезначну форму права, нормативну форму. Панує лише той, чиї накази виконуються закономірно, нормально, а не у виді виключення; панує той, хто має право наказувати. Законний володар той, якому повинні підкорятися усі, бо закон має форму загальності. Право і закон роблять владу організуючою та об’єднуючою силою. У законі і через закон сама влада істотно змінюється: вона перестає бути свавіллям, бо право обмежує владу. Хоч елементи свавілля, правопорушення присутні любій владі.

У правової державі пріоритетною силою виступає право, виходячи з принципу автономності особи, суверенітету народу, його самоуправління. В правовій державі кожний громадян може взяти участь у створенні закону, якому він сам і буде підкорюватися; сам установлює владу, її контролює, але і підкоряється їй.

Влада повинна служити праву і діяти в рамках права; вона не порушує, а організовує і підтримує свободу. Влада може бути цінною і потрібною, коли вона служить усім громадянам і кожному окремому громадянину, які делегують їй частину своєї особистої свободи.

Разом з тим, право (позитивне право) формується і розвивається з прямою участю політичної влади, держави, яке надає юридичним нормам всеобов’язкової сили і забезпеченості; від характеру держави, її політичного режиму залежать особливості права. У праві невидимий присутній державний момент, на ньому лежить “відбиток” державної влади. Але, обумовлене у своєму формуванні та функціонуванні державою, право, у свою чергу, в процесі соціального розвитку може стати визначеним фактором по відношенню до держави, реалізуючись у правової державі (с.с. Алексіїв Теорія права. Вид. БЕК, Харків, 1994р. с.71).

Отже влада, будучи суспільним явищем, висловлює об’єктивну потребу розвитку суспільства, його організацію і регуляцію. Влада – це необхідний і незамінний механізм регулювання життя усього суспільства і збереження його єдності. Функціонування політичної влади є фактором і умовою саморозвитку політичної системи суспільства, усіх її інших елементів. Політична влада пов’язує в єдину систему усі політичні структури, виступає гарантом політичного розвитку, ефективність політики та життєдіяльності усього суспільства.

 

< Попередня   Наступна >