Підручники Політологія Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд § 5. ПРАВОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ§ 5. ПРАВОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
| Політологія - Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд |
§ 5. ПРАВОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
У процесі демократизації суспільних відносин і формування інститутів цивільного суспільства, у ході усвідомлення соціальної цінності права і природних прав людини, що гуманістично трансформують істоту всієї юридичної системи, варто оперувати таким поняттям «правова політика»: система правових ідей, цілей, принципів і завдань, що реалізуються завдяки праву та у галузі дії права. Отже, це - механізми i програми соціально-правового регулювання, що опосередковані публічною владою.
Правова політика, в ідеалі, об'єктивно обумовлена волею народу (громадянського суспільства) і суб'єктивно опосередковується його повноважним представником – державою. Це зумовлене тим, що переважна частина внутрішньої й зовнішньої політики держави регулюється за допомогою права і його норм, втілюється у законодавчі форми і спирається на міжнародно-правові принципи.
Сучасна інтерпретація змісту правової політики не може обмежуватися лише вузьким, прикладним підходом, який зводить її призначення лише до утилітарних завдань оцінки адекватності чинного законодавства і подальшого удосконалення юридичної системи держави. Вбачається, що по сутності своїй і соціальним цілям, правова політика – це особливий необхідний компонент державної політики, засіб юридичної легітимації, закріплення й забезпечення політичного курсу країни, санкціонованого волею народу і його політичних лідерів, що відбивається у діяльності владних структур.
Серед різновидів правової політики варто виокремити – нормотворчу, карно-виправну, судову, кримінальну, слідчу, наглядову, правоохоронну, цивілістичну та інші.
Змістовна структура правової політики досить широка i різноманітна; вона містить множину компонентів. Це i стратегія законотворчості, i принципи правового регулювання, i
Різко окреслених, застиглих кордонів правової політики не може існувати. Маючи відносну стабільність, правова політика все ж схильна до мінливості, як під впливом об`єктивних, так i суб`єктивних чинників; відповідно, в ній з`являються нові напрямки, дещо по-іншому акцентуються пріоритети, відбувається переоцінка цінностей. Так, відомо, що після вступу до Ради Європи, із правової політики України послідовно було вилучено практику застосування смертної кари, переглянуто з більш гуманістичних позицій діяльність пенітенціарної системи тощо.
У консолідованому вигляді правова політика документально втілюється у Конституції України, законах і кодексах, інших нормативно-правових актах, спрямованих на охорону і відтворення суспільних відносин, що склалися, і сформованого політичного режиму. При всій складності і суперечливості соціальних зв'язків право здатне внести стабільність і впорядкованість у цей «клубок суспільних відносин», адже воно є найбільш стабільною й упорядкованою формою спільного життя людей, що належать до різних соціальних шарів і груп. Тому, неможна не погодитись із Р.Штаммлером, який писав, що існує лише єдина ідея, яка з безумовною принциповістю дійсна для будь-якого права, - це ідея людського спілкування»*.
Аналізуючи інститут правової політики, слід визначити її стрижневі принципи стосовно до завдань побудови цивілізованої правової держави. До них варто віднести – соціальну обумовленість і наукову аргументованість; стійкість і передбачуваність; легітимність і демократичність; моральність і гуманність; гласність і справедливість; пріоритетність прав людини в сполученні з інтересами суспільства і держави; відповідність міжнародно-правовим стандартам; тощо.
Феномен правової політики, крім того, можна характеризувати через сукупність властивих йому атрибутивних рис i ознак. Найважливіша властивість правової політики – її державно-вольовий характер і владно-імперативний зміст. Звідси витікають невід'ємні риси правової політики. Вона: 1) заснована на праві і здійснюється юридичними методами і засобами; 2) охоплює головним чином правову сферу діяльності; 3) при необхідності спирається на легальний примус за допомогою «особливого апарата» держави; 4) є публічною, офіційною; 5) вирізняється нормативно-організаційними засадами.
Звичайно, сучасна правова політика української держави – це політика ритму життя перехідного періоду, із властивими їй недосконалостями, зиґзаґами і непослідовністю. Перехідні стани суспільства («транзит у демократію») є природно нестабільними і суперечливими, звідси пробіли, вади, «забігання вперед» чи відставання в правовій політиці, в тому числі, застосування «шокової терапії» радикальних реформ, які випереджують правосприйняття їх населенням.
Головним завданням правової політики суверенної України залишається – юридичне забезпечення всього спектру соціальних реформ, стабільності та правопорядку в країні. Сьогодні, нажаль, це завдання не реалізується в належній мірі. Процес законотворчості і правозастосування поки ще далекий від оптимальних форм і необхідної динаміки. Країні потрібна дієздатна і сильна влада, але не менш того, їй потрібні сильні й ефективні закони, які б «тримали в межах правового порядку» саму владу і її інститути.
Правова політика України визначається і виробляється її легітимними суб'єктами – Президентом країни, Верховною Радою, депутатським корпусом, Кабінетом Міністрів, Конституційним Судом і Верховним Судом України, іншими представницькими і виконавчими, а також судовими органами влади, що мають право законодавчої ініціативи чи повинні здійснювати правозастосовчі й правоохоронні функції. Так, органи суддєвої, прокурорської, слідчої та іншої юрисдикції, здійснюючи величезну право виконавчу i правоохоронну практичну діяльність, нерідко суттєво корегують правову політику держави у контексті своїх повноважень. Вони, з одного боку, висвітлюють в ній слабкі та міцні сторони, вади i переваги, а з іншого боку, вносять необхідні пропозиції та рекомендації щодо її вдосконалення. Особливе місце в цьому процесі відіграє Конституційний суд України, який своїми функціональними діями сприяє не тільки справедливому порядку прямої дії норм Конституції України, належним чином тлумачить їх сутність i зміст, але й підтримує відповідність правової політики держави конституційному ладу.
Таким чином, головним провідником правової політики, її організатором і координатором є держава з її могутнім управлінським апаратом і владними прерогативами. Залишаючись генератором і координатором правової політики, демократична держава сприяє опосередкованій участі в правотворчості політичним партіям, громадським організаціям, рухам, об'єднанням вчених і громадян, якщо не прямо, то через пресу, суспільну думку, офіційні канали й інститути плебісцитарного представництва.
Основними методами здійснення правової політики є переконання у раціональності, доцільності певних рішень та нормативних закріплень, а також - примус (легітимний, соціально виправданий). Різні форми прояву і сполучення цих методів створюють широкий арсенал засобів і технологічних прийомів правового впливу на людей: виховання, покарання, юридичну відповідальність (позитивну і негативну), санкції (заохочувальні i карні), превенцію, юридичну освіту, розвиток правової культури і правосвідомості. Можна також стверджувати, що більшість форм реалізації права (дотримання, виконання, використання і застосування) за суттю своєю співпадають з формами проведення правової політики.
Зміст правової політики багатомірний та, не дивлячись на автономність, певним чином - конгламеративний. Це пояснюється тим, що правова політика не може реально існувати в суто рафінованому, дистильованому вигляді, у відриві від тих галузей життя та форм буття людей, яким ніби-то не притаманні чисто юридичні засоби. Але ж правова політика виступає засобом акумуляції та проводарем різноманітних соціальних інтересів, потреб, прагнень (економічних, політичних, культурних, етнічних та ін.), отже - несе на собі їх відбиток та характерні ознаки. Узагальнюючи різні галузі людської діяльності, вона синтезує їх в юридичних нормах i інститутах (наприклад, інститути прав людини, виборів, парламентаризму; кодекси - цивільний, кримінальний, податковий, митний тощо). Таким чином правова політика здійснює на ці сфери необхідний стабілізуючий вплив. Саме звідси виникли змішані по суті та нерозривні поняття - «економічні закони», «соціальне законодавство», трудове, адміністративне, податкове право i багато інших. Отже, правова політика тісно пов`язана зі всіма іншими різновидами політики та тяжіє до всеосяжного охоплення всього різноманіття громадських стосунків.
< Попередня Наступна >