69

---

§ 7. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ

Це один з елементів, що характеризує форму держави. В широкому контексті політичний режим є сукупністю головних прийомів і засобів здійснення політичної влади; як писав Д.Істон, “це правила і цілі політичної взаємодії”. В більш конкретному сенсі політичний режим розглядають як державний режим. Але це не змінює його сутності щодо системи методів і засобів, якими діє державна влада.

Порядок політичної взаємодії логічно грунтується на: 1/ цінностях – життєво важливих цілях, ідеалах, подіях; 2/ нормах – правилах, традиціях, на основі яких організується життя суспільства і держави; 3/ авторитеті – готовності та здатності громадян діяти за усталеними правилами і підкорятися чинній державній владі.

Ж.-Л.Кермон, аналізуючи сутність політичних режимів, спирається на такі визначальні показники: принцип легітимності; структура інститутів; система партій; форма і роль держави. В залежності від співвідношення цих елементів режиму можна оцінити характер політичної влади, спосіб її формування, ефективність засобів і методів реалізації владних повноважень. Від змісту й співвідношення вище зазначених компонентів залежать типи політичних режимів.

Тоталітарний режим

Характеризується абсолютним контролем держави над усіма галузями суспільного життя, всецільною підкорою людини політичній владі та пануючій ідеології.

Проблеми тоталітаризму ХХ століття розробляли видатні політологи і соціологи: Ф.Хапек “Шлях до рабства”/1944р./, Х.Арендт “Джерела тоталітаризму”/1951р./, К.Фридрих і З.Бжезінський “Тоталітарна диктатура і автократія”/1956р./ та ін.

Термін “тоталітарний” ввели в політичний лексікон в 20-х рр. Амендолані Дж. та Табетті П. для характеристики режиму лідера італійськи

х фашистів Б.Муссоліні. Сутність такого політичного ладу він закріпив у формулі: “Все в державі, нічого поза державою, нічого супроти держави”.

В кожній з країн, що пережили цей режим, тоталітаризм мав специфічні вияви, але можна виокремити й систему його загальних ознак:

Загальна політизація та ідеологізація суспільства, але фактично воно відчужено від політичної влади, хоч і не усвідомлює цього, адже в масовій свідомості діє міф про “єдність і злиття” народу і влади.

Держава прагне за глобального панування і контролю над усіма сферами соціального життя; законодавча, виконавча і судова система влади контролюються теж з одного центру – правлячої партії.

Монопольний державний контроль над економікою, ЗМІ, культурою, освітою, релігією аж до приватного життя громадян та їх поведінки; діє політична цензура.

Неправова регламентація суспільних відносин, коли закони фактично захищають інтереси держави; політичного права і свободи громадян закріплені лише формально; діє принцип – “дозволено лише те, на що прямо вказує закон”.

Державна влада сильно бюрократизована; еліта влади є номенклатурою, що рекрутується за системою “гільдій”, її оточує “ореол таємності” та недоторканості.

Домінуючим методом управління стає насильство, примус і терор.

Однопартійна система, фактичне володарювання однієї партії; легальна політична опозиція заборонена і фактично відсутня духовна опозиція виявляється здебільше у формі дисидентства.

Функціонує тільки офіційна державна ідеологія, яка визначає всі суспільні цінності, зразки щодо виховання, стандарти поведінки тощо; будь-які інші ідейні течії жорстоко переслідуються.

Безконтрольність репресивних органів держави: армія, поліція, служби безпеки окрім охорони правопорядку виконують функції державних каральних органів, тобто діють як інструменти масових репресій.

Економічна основа – це крупна власність; монополістична, державна, громади.

Надцентралізація та надконцентрація державної влади на чолі з диктатором /Фюрер, ватажок/ та його оточенням.

Громадянське суспільство відсутнє.

Права національних меншин формально декларовані, а в дійсності обмежені суттєво.

Суспільство живе за подвійною мораллю, керується т.зв. “тоталітарною свідомістю”.

Авторитарний режим

Авторитарний режим є державно-політичним устроєм суспільства, згідно якому встановлюється режим особистої /групової/ влади за мінімальною участю народу.

Авторитаризм домінував як режим влади на протязі всієї політичної історії людства; всі стародавні тиранії, деспотії, тактатури були автократіями. Кредо середньовічного авторитаризму було закріплено в англійській політико-юридичній максимі: “Король не може переступити закон, адже закон тотожний його волі:. Цілковитим втіленням класичного авторитаризму стала абсолютна монархія /її апологія знайшла розкриття теорії Ж.Бодена/.

Сучасна політологія щодо авторитаризму наших часів вважає його проміжним станом суспільства між тоталітаризмом і демократією. Він виникає внаслідок різкого послаблення прерогатив парламентських та інших демократичних інститутів, нестійкості уряду і його неспроможності вести ефективну політику, через спроби лавірувати між різними соціальними шарами заради збереження правлячої еліти. Все це використовується як привід щоб встановити режим “твердої влади” чи “залізної руки”. Нерідко сучасні автократії формуються як реакція правлячого групування на зростання соціальної напруги в суспільству, отже такі режими стають авторитарними диктатурами: військовими, клановими, релігійними.

Головними рисами авторитаризму слід вважати – надмірну централізацію, строгу ієрархію у відносинах між суб’єктами влади, пряму підкору на війсково-каральний апарат. Крім того, авторитарні режими сучасності мають ряд важливих ознак :

В центрі й на місцях відбувається концентрація всієї влади в руках однієї особи (групи) чи державного органу та водночас йде відчуження народу від реальних важелів влади.

Принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову практично ігнорується.

Роль представницьких органів влади обмежена, хоча вони можуть існувати.

Політичні права і свободи громадян в значній мірі обмежені; закон здебільше на боці держави; роль суду викривлено, поряд з ним діють позасудові органи.

Держава припускає існування легальної опозиції, але всемірно намагається звузити можливості її дії.

В країні може бути декілька партій, але “карликових” і невпливових; їх політична роль – мізерна, і вони мають лояльно, ставитись до влади; політичний плюралізм – імітується.

Принцип виборності державних органів та підконтрольності посадових осіб з боку оселення майже відсутні.

Методи державного управління здебільше командні, адміністративні, але терор і масові репресії практично не застосовуються; режим часто звертається до соціальної демагогії.

Держава відмовляється від тотального контролю над усіма сферами суспільного життя.

Зберігається часткова цензура (зокрема над ЗМІ), в режимі “напів – гласності” дозволено критикувати окремі недоліки державної політики.

В суспільстві домінує офіційна ідеологія, але дозволяються й інші ідейні течії, за умов лояльності до режиму влади.

Церква формально відділена від держави, але фактично підтримує правлячий клас та знаходиться під державним контролем.

Силові структури суспільству практично непідконтрольні та використовуються нерідко у суто політичних цілях; особистість не має гарантій безпеки у взаємовідносинах із владою.

Державний сектор економіки досить великий і жорстко регулюється державою; вільне приватне підприємництво дозволяється, але не є високоефективним; громадянське суспільство може існувати, але сильно залежить від держави.

В суспільстві та державі розквітає корупція, кумівство, клановість; норми моралі в основному консервативного характеру.

Права національних меншин суттєво обмежені.

Соціальною опорою влади є більшість населення, що поділяє офіційну ідеологію та досить грунтується на силі, вольових якостях, інколи на харизмі.

Одна з сучасних типологій авторитарних режимів належить німецькому політологу Д.Берг-Шлоссеру. Він виокремлює такі різновиди авторитаризму:

Традиційні абсолютиські монархії – режими, де відсутній донині розподіл влад, політична конкуренція, панує ідеологія аристократії /наприклад, країни Персидської затоки, Непал, Марокко, монархії напівфеодальних племен аборигенів деяких островів та континентів/;

Традиційні авторитарні режими олігархічного типу, розповсюджені в Латинській Америці. Економічна і політична влада, як правило, зосереджена в руках декількох впливових родин; один лідер зміщує другого за допомогою перевороту чи фальсифікації результатів виборів; еліта тісно пов’язана з церквою та військовою верхівкою /наприклад, режими Гватемали, Колумбії/;

Гегемоністський авторитаризм нової олігархії – режим, що відбивав інтереси компрадорської буржуазії, що здійснює посередництво між іноземним капіталом і національним ринком /це режим Маркоса на Філіпинах /1972-1985 рр./, в Тунісі, Камеруні/. Саме ці режими найчастіше складаються у вигляді “військових диктатур” трьох видів:

а/ терористичне правління однієї персони /режим Аміна в Уганді, Дювал’є на Гаїті, Франко в Іспанії, Салазара в Португалії/;

б/ військові хунти, які провадять структурні економічні реформи /режим Піночета в Чілі, Ро-Де У і Чон Ду Хвана в Південній Кореї/;

в/ однопартійні режими, що існували в Єгипті при Г.А.Насері, при Х.Пероні в Перу.

Зрештою, слід виділити ще один різновид авторитаризму – теократичні режими, за яких церква цілком чи частково підміняє інститути держави, а влада концетрується в руках духовних осіб /напр., режим аятоли Хомейні в Ірані чи правлячий рух “талібан” в Афганістані/.

Демократичний режим

Демократія є найбільш складним різновидом політичного режиму. Сам термін “демократія” в перекладі з грецької мови значить – “влада народу”. Людство використовувало демократію з глибокої давнини поряд із іншими ранніми формами політичної організації суспільства; це були – пряма первісна, община демократія, військова племенна демократія переддержавних етапів розвитку людства /стародавні германці, слов’яни/. Державні форми демократії були добре відомі античному світу: в Греції вона тривалий час чередувалась з тираніями і деспотіями /монархічним правлінням/, а в Стародавньому Римі республіканська демократія діяла декілька століть аж до імперії. Афінський стратег Перікл, пояснюючи сутність демократії, наголошував, що цей лад зветься демократичним, тому що він базується не на меншості, а на більшості. По відношенню до приватних інтересів закони наші надають рівноправності всім”. Але первинний сенс демократії як народовладдя часто суттєво відрізнявся від численних форм її практичної реалізації, що й внесло чималі розбіжності та суперечки щодо розуміння цього терміна.

Більш широке визначення поняття “демократія” було сформульовано президентом США Авраамом Лінкольном – “народний уряд, що обраний народом і для народу”. Однак, з часів першого вживання цього терміну в трактаті Аристотеля “Політика” між вченими і публічними політиками йдуть нескінченні спори щодо його змісту, окремих складових демократії, спрямованості, етничної оцінки тощо. Можливо, народу і державі, що скинули тортури тоталітаризму і прямують до демократичного режиму, доцільно враховувати слова Карла Поппера: “Демократію ми обираємо не тому, що вона багата чеснотами, а тільки для того, щоб запобігти тиранії. Обираємо із розумінням її недоліків і пошуками, як їх подолати”.

В політичні науці існує декілька інтерпретацій змісту демократії. В одних випадках її трактують досить широко, як суспільну систему, яка грунтується на добровільності всіх форм життєдіяльності громадян. В інших випадках її тлумачать більш конкретно - як форму держави, в якій всі громадяни володіють рівними правами на владу /на відміну від монархії чи олігархії/. Врешті, під демократією розуміють ідеальну модель громадського устрою, визначений суспільний світогляд, що базується на цінностях свободи, рівноправності, прав людини. В такому значенні під демократією розуміють політико-ідеологічно зорієнтований соціальний рух, що втілюється у програмах і діях певних партій та громадянських організацій.

Автори різних політологічних теорій демократії виходять або з принципа повинності /нормативно-ціннісний підхід/, або з практики її елітарного застосування /неопозитивістський підхід/, таким чином моделюючи очікувані політичні режими правління

Ліберальна теорія демократії грунтується на англо-саксонській традиції /класичний лібералізм Т.Гоббса, Дж.Локка, Ш.Монтеск’є/, яка розглядає демократію як відповідальне і компетентне правління. Ліберальна ідея суспільного договору як основи утворення держави і концепці розподілу влад як умова обмеження влади правителя обумовили принципи взаємин громадянина і держави: народ є джерелом влади; він делегує свою волю через обраних повноважних представників; особистість автономна по відношенню до держави і суспільства; парламентська форма представницької демократії може бути ефективною, оскільки спирається на підтримку більшості людей; лише Конституція закріплює обсяг тих повноважень, що народ передає своїм обранцям та ін.

Теорія прямої /чи колективістської/ демократії, одним з авторів якої був Ж.-Ж.Руссо, відкидає принцип представництва. Демократію розуміють як пряме правліня народу, що сам є здатним висловити свою власну волю.

Теорія соціалістичної демократії, на відміну від ліберальних настанов, трактують її як форму і засіб класового панування. Даний підхід мав дві традиції – ортодоксальну /К.Маркс, Ф.Енгельс, В.І.Ленін/ та реформистську /Е.Бернштейн, К.Каутський/. Ортодокси ідентифікували демократію з диктатурою пролетаріату, а соціал-реформісти трактували її як своєрідний компроміс різноманітних соціальних сил.

Концепція плюралістичної демократії, розроблена на рубежі 19-20 ст. /М.Вебер, Г.Ласкі, С.Ліпсет та ін./, грунтується на ідеї політичного плюралізму та включені в життя сучасних країн множини громадських рухів і партій, які мають різні політичні цілі та виборюють владу. Головною відмінністю плюралістичної демократії є те, що в ході виборчих кампаній та парламентської діяльності партії та рухи представляють інтереси численних соціальних груп суспільства, через які також реалізуються інтереси окремої особистості. Отже процес прийняття політичних рішень йде через боротьбу “груп інтересів” та слугує своєрідним компромісом.

Серед політологів є також послідовники елітарної теорії демократії /Й.Шумпетер, Ж.Бодуен, П.Бірнбаум, Р.Арон, Д.Бернхем/, які вважають, що слід визначитися не від ідеалу демократії, а від практики, що єдина може вважатися нормою. Підготовка й прийняття політичних рішень вимагає “поділу праці” на управлінців /політичну еліту та керованих. Пануюча еліта, яку обрали на певний строк, бере функції політичного представництва інтересів більшості населення, що добровільно на цій строк обмежило свою політичну активність. Елітизм поступається демократії в методах формування інститутів влади.

В останні роки в політології з’явилася теорія “хвиль демократизації” /зокрема, С.Хантінгтон “Третя хвиля. Демократизація ХХст.”/, автори якої вважають, що розбудова сучасних інститутів демократичного правління йшло в три етапи з підпалами і тимчасовими занепадами, але на кожному етапі це торкалося цілої окремої групи країн: в ХХ ст.- 20-ті, 50-60-ті, 70-ті та 90-ті роки є періодами підйому хвиль демократії.

Однак, прибічники різних концепцій та теорій є одностайними у виділенні загальних ознак демократії: визнання народу джерелом влади і сувереном у державі; рівноправність громадян; підлеглість меншості більшості під час прийняття рішень; повага до прав та інтересів меншості; виборність ключових органів держави.

З цього ж витікають і головні характеристики демократичного режиму:

Населення бере участь у формуванні та здійсненні державної влади завдяки прямій /референдум, плебісцит/ та представницькій демократії /вибори/.

Владу поділено на незалежні гілки – виконавчу, законодавчу і судову.

Закон панує у всіх галузях суспільного життя; він юридично закріплює, а політична практика гарантує широкий спектр прав і свобод особистості; діє принцип: “все, що не заборонено – дозволено”.

Правову державу розбудовано; діє громадянське суспільство з розвинутою інфраструктурою.

Легальна опозиція користується всіма політичними правами і свободами, діє в межах закону; політичні рішення приймаються з урахуванням інтересів соціальної меншості; громадяни вільно висловлюють свої думки та позиції.

Виборність та змінювальність центральних і місцевих органів державної влади, їх підзвітність виборцям; легітимність державної влади.

Функціонує багатопартійна система /чи двопартійна/, за якої одна партія /блок/ може замінити іншу на законних засадах в результаті виборів.

Засоби масової інформації цілком вільні від цензури; існує принцип гласності.

В політиці домінують методи переконання, узгодження, компромісу; легальні засоби насильства звужені до необхідного мінімуму державного примусу та юридичного припинення.

Дії силових структур /армії, поліції, спецслужб/ регулюються законом і знаходяться під демократичним контролем суспільства.

В суспільстві й державі відсутня пануюча офіційна ідеологія; за умов плюралізму більшість ідейних течій протистоять одна одній. Зберігаються та пропагуються загально-людські й соціальні національні цінності, на яких формується суспільна свідомість.

Церкву відділено від держави, і держава не втручається у справи церкви й релігії; державна влада має світський характер, у суспільстві діє свобода совісті й віросповідань.

Прав національних меншин додержуються, як правило, у повному обсязі.

Демократичні суспільства також зазнають негативних явищ: тимчасові політичні конфлікти і кризи; економічні негаразди й кризи; корупція в державних органах влади; зростання злочинності тощо. Але, критикуючи дії влади, більшість населення все ж свідомо підтримує демократичні цінності.

В той же час, як свідчить політична практика багатьох демократичних країн, демократія як ідеал і демократія як система інститутів і процедур прийняття рішень не співпадають абсолютно. Саме цю думку послідовно доводить американський політолог Р.Даль, який інституціональну інфраструктуру сучасних демократій визначив поняттям “поліархія” /багатовладдя, правління багатьох/.

За його думкою, це специфічний вид політичного режиму для управління сучасною демократичною державою. Сутність поліархії, як політичного порядку, передбачає наявність відносно високої терпимості до опозиції, та досить широких можливостей для населення впливати на уряд і брати участь навіть в усуненні мирним шляхом різних офіційних осіб.

Р.Даль виокремлює сім інститутів, які забезпечують ефективність режиму поліархії:

Виборні посадові особи; контроль за рішеннями уряду конституційно закріплений за обраними від народу представниками;

Вільні та чесні вибори, що виключають будь-яке насильство і примус;

Загальне голосування; право обирати і бути обраним має все доросле населення;

Відносно висока залежність уряду від виборців та результатів виборів;

Свобода слова, яка забезпечує можливості вільно висловлювати свою думку, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології;

Існування альтернативних джерел інформації, які конкурують між собою та не є підконтрольними урядові;

Висока міра свободи в утворенні відносно автономних і різних незалежних організацій, партій, груп інтересів /в тому числі, опозиційних/.

Отже, поліархія як правління багатьох між тим забезпечує захист і повагу прав меншості, таким чином суспільство захищає себе від диктатури /тиранії/ більшості. Чим надійніше захищені інтереси соціальної меншості, тим міцніше та ефективніше демократичні устрої й механізми управління.

 

< Попередня   Наступна >