Головне меню
Головна Підручники Політологія Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд § 1. Поняття та головні теорії політичної еліти.

§ 1. Поняття та головні теорії політичної еліти.

Політологія - Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд
118

§ 1. Поняття та головні теорії політичної еліти.

Поняття “еліта” походить від французького elite – кращий, вибраний, добірний. Починаючи з ХVII сторіччя його стали застосовувати для найменування людей, що є вибраними, перш за все найвіщої знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р., терміном “еліта” називали вищі соціальні верстви суспільства. Однак, поняття “еліта” у соціальних науках до кінця ХІХ – початку ХХ ст. не було широко розповсюджено.

Політичну еліту традиційно трактують як найвищу за соціально-політичним статусом, відносно привілейовану, автономну групу, що складає меншість суспільства, якій притаманні ті чи інші видатні політичні, соціально-економічні і психологічні властивості та яка безпосередню бере участь в прийнятті та здійсненні рішень щодо реалізації державної та іншої політичної влади.

Синтезуючи більшість існуючих думок, “еліту” можна визначити як вузьке і досить закрите коло людей із відносно постійним і кількісно обмеженим складом, яке об’єднано міцними внутрішніми зв’язками та має певні переваги щодо оточення. Таким чином, політична еліта — це найбільш впливова частина правлячої соціальної верстви (класу), яка активно впливає на реалізацію її інтересів у владі, в політиці та, взагалі, у суспільному житті.

На думку іспанського політолога Л.С.Саністебана, політична еліта завжди є “організованою меншістю, що володіє владою”. З цього слідує висновок, що будь-яка політична еліта є за природою олігархічною, отже процеси елітарізації суспільства олігархічні за своєю суттю. Це не суперечить, зокрема, й етимології поняття “еліта”. Ці роздуми мають сенс, бо хоч еліту породжує велика і впливова частина соціуму, проте остання не завжди може взяти її (політичну владу) під свій власний контроль; тобто, еліта має змогу максимізувати чи монополізувати свій вплив. Ц

і можливості посилені тим, що в її руках зосереджені найбільші матеріальні ресурси, техніко-організаційні засоби, джерела і засоби інформації, фінансові кошти, та й склад еліти з найбільш впливових представників найвищих соціальних кіл у змозі сприяти цьому.

Теорія еліти – це сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що необхідними складовими будь-якої соціальної структури є найвищі привілейовані верстви, правляча меншість, що панує над іншим населенням.

У добу античної філософії елітарну концепцію найбільш чітко сформулював Платон, який раніше виступав проти наближення демосу (народу) до управління державою, вважаючи його “натовпом”, який є ворожім мудрості. Платон поєднував доброчинність, мужність, розум та інші чесноти як найвищі гідності людей, що належать до аристократії та знають як правити державою.

Пізніше елітистську парадигму було поповнено аналітичними розробками інших відомих мислителів – Н.Макіавеллі, Ф.Ніцше, О.Шопенгауера. Однак як цілісна система поглядів та концепцій елітизм склався у першій половині ХХ ст., завдяки працям Вільфредо Парето, Гаетано Москі та Роберта Міхельса.

Італійський соціолог В. Парето (1848-1923) у своїх поглядах виходив з того, що світом за всіх часів правила і має правити вибрана меншість, яка наділена видатними соціальними і психологічними якостями – еліта. Для Парето еліта – це люди в будь-якій галузі діяльності, але такі, що мають найвищі індекси якості у своїй сфері.

Головна теза Парето полягає в тому, що люди надзвичайно відрізняються одне від одного за розумом, талантами, працелюбством, духовним багатством. Таким чином, сукупність осіб, яких вирізняють видатні результати чи високі показники у певній галузі життєдіяльності, і складає еліту. В.Парето поділяє еліту на “правлячу”, що безпосередньо чи опосередковано (але ефективно) здійснює управління, і “неправлячу” – контреліту, людей, які володіють характерними для еліти ознаками та якостями, але не мають доступу до керівних функцій через свій статус й інші різні перепони. За галузями життя (діяльності) Парето визнає існування не тільки політичної, але й художньої, наукової, економічної, промислової еліти тощо. Він сформулював закон “циркуляції еліти”.

Г. Моска (1858 – 1941), італійський політолог, доводив неминучість розподілу будь-якого суспільства на дві нерівні за соціальним станом і роллю верстви — клас керівників і клас керованих. Правлячий клас фактично виправдовує свою владу, спираючись на певні універсальні моральні принципи, які відповідають його інтересам і цінностям. Г.Моска також аналізує проблему формування (рекрутування) політичної еліти та її специфічних якостей. Важливішим критерієм формування керівного класу є здатність до управління іншими людьми, тобто організаційні здібності, та матеріальні, моральні й інтелектуальні переваги. Г.Моска також зробив свій внесок до проблеми динаміки еліти; постійні зміни в політичній еліті він бачить у двох тенденціях: перша – аристократична, яка виявляється у прагненні правлячого класу якщо не юридично ввести спадкоємництво свого положення; друга – демократична, означає оновлення політичної еліти через вибори і т.ін. найбільш активними і здатними до управління представниками нижчих прошарків. Особливістю такої динаміки є те, що через посилення аристократичної еліти може деградувати до автаркії, тобто закриватися (“ефект фортеці”); а посилення другої тенденції, відповідно, формує так звану “відкриту” демократичну еліту, що визнає сучасні механізми ротації, демократичного представництва і контролю.

Німецький політолог Р.Міхельс (1876 – 1936) зробив значний внесок у розвиток теорії політичної і, зокрема, партійної еліти. По-перше, в його роботах отримав подальший розвиток організаційний підхід, що запропонував Моска, до пояснення головних важелів елітарної влади. Сама організація суспільства потребує елітарності та закономірно відтворює її.

По-друге, Роберт Міхельс, вивчивши внутрішнє життя німецької соціал-демократії, започаткував так званий “залізний закон олігархії” щодо політичних партій, який обгрунтовує видділення і захоплення влади правлячою верхівкою партії як незворотній процес. Його теоретичні наробки створили великий вплив на сучасну політологію, зокрема, упередили наступні дослідження щодо виявлення причин корупції правлячої верхівки політичної влади.

У суспільстві також діють закони олігархізації, бо утворення великих організацій, структур неминуче веде до виокремлення і формування еліти, адже керівництво ними не може здійснюватися усіма рядовими членами. Як наслідок, здійснюється виділення керівного ядра і управлінського апарату, які поступово та нездоланно виходять з-під контролю керованих (громадян, партійців тощо), відриваються від них та підкоряють політику власним інтересам.

Можна констатувати, що в сучасну епоху геополітичного поширення (навіть нового ренесансу) демократичних ідей, відродження усталених ліберальних цінностей, ідей рівності (особливо соціальної) все ж таки залишається дещо ілюзорним через відомі історико-політичні події на євразійському континенті наприкінці ХХ століття. Цим пояснюється, що елітарна парадигма в політології продовжує розвиватися й поширюватися: з’являється багато нових соціально-філософських течій, які грунтуються на ідеї первинної ролі в політичній діяльності еліти суспільства (наприклад, традиціоналізм, неофашизм, плюралізм еліт та інші), вважаючи участь народу в управлінні державою непотрібною.

Американська політологія 40-60-х років розвиває теорію еліт під тогочасним гаслом “занепаду американської демократії”. В цьому контексті провалились дослідження технократів Дж.Бернхейма (“Ера організаторів”), Дж. К.Гелбрейта та особливо Райта Міллса (“Владна еліта”,1956), який препарує еліту влади у трьох площинах: єдність еліти, однорідність еліти та аристократизм еліти. Зокрема, Р.Міллс структурний склад еліти представляє таким чином: політична верхівка (президент, його радники, вища адміністрація); економічна верхівка (керівники транснаціональних корпорації); військова верхівка (командування та стратеги Пентагону). На його думку, ці три групи верхівки і утворюють “трикутник влади”. Його характеризують споріднені процеси формування, серед них – спільність шляхів досягнення соціального статусу еліти, взаємозмінність між членами трьох груп верхівки, велика внутрішня гнучкість та можливість “циркуляції”, врешті – високий рівень закритості еліти стосовно проникнення до її лав чужорідних елементів та осіб. Через останнє, як відомо, забезпечується “аристократизм” еліти, яка суворо зберігає свою ідентичність.

Фактично Р.Міллс започаткував теорію “плюралізму еліт” у суспільстві, який є наслідком соціальної стратифікації, а кожна страта фактично виокремлює та формує власну еліту. Кожна з елітарних груп здійснює панування і контроль у своїй галузі діяльності, але в той же час не здатна домінувати у всіх сферах життя суспільства. Між ними виникає конкуренція, що запобігає монополізації влади і засобів контролю.

У 70-80-роки Роберт Даль (США) і Раймон Арон (Франція) продовжують опрацьовувати теорію плюралізму еліт, обгрунтовуючи рух еліт від олігархії до “поліархії”. Замість того, щоб аналізувати структури еліти у масштабах всього суспільства, Р.Даль вдається до оцінки трьох типів управлінських рішень, що приймаються місцевою владою, з тим, щоб порівняти наміри та отримані результати. Це дозволило йому специфічно висвітлити шлях від абсолютної олігархії до функціональної “поліархії” через період влади “патриціїв” (номенклатурного істеблішменту), добу “підприємців” та період влади “екс-плебеїв”.

Поліархічному типу влади притаманні риси “розсіяної нерівності”, з’являється новий “ресурс влади”, сутність якого — не багатство і не соціальний статус, а популярність, що конче потребує громадянської легітимації. Функціонування “поліархії” припускає наявність плюралізму еліт (політичної, економічної, адміністративної, профспілкової тощо), які мають свої власні “резерви” досягнення влади, конкурують і спілкуються, розподіляють сфери впливу — це найбільш новітні оцінки елітарної теорії за сучасних умов розвитку суспільства і політики.

Узагальнюючи риси концепцій плюралізму еліт такі:

1. В суспільстві існує множина еліт; їх вплив обмежено специфічною галуззю життєдіяльності; жодна з них не здатна домінувати у всіх сферах життя. Отже, заперечується наявність еліти як єдиної привілейованої і відносно обмеженої верстви.

2. Елітні групи знаходяться під контролем “материнських” соціальних шарів (страт), що їх відокремили, завдяки механізмам виборів, плебісциту, опитувань, груп тиску, свободної преси тощо.

3. Відбувається конкуренція еліт, яка відбиває економічну та соціальну конкуренцію в суспільстві; вона запобігає формуванню єдиної незмінної пануючої групи при владі.

4. В сучасному демократичному суспільстві влада розгалужена (навіть розсіяна) між численними суспільними групами та інститутами, які через пряму участь, тиск, блокування і спілкування можуть запобігати небажаним політичним рішенням і надконцентрації влади та відстоювати свої інтереси. Отже, в сучасному громадянському суспільстві та у правовій державі відмінності між елітою та масою досить умовні.

В останні десятиліття ХХ ст. елітизм розвивався також у межах ціннісної теорії. Це виявилось, насамперед, у мерітократичному підході. Його кредо сформулював К.Мангейм: “Еліта – це ієрархія, що грунтується на власних досягненнях”. У межах мерітократії склалися технократичний (А.Богданов, Т.Веблен) та організаційно-управлінський підхід (Дж.Бернхейм, Д.Белл, А.Гоулднер).

Більшість сучасних ціннісних теорій еліти відрізняються за відношенням до мас, демократії тощо. Так, розроблюючи теорію “самовідношення” пануючого класу французького суспільства, політолог- елітист П’єр Бірнбаум по-новому характеризує структуру сучасного йому соціуму: в основу такої структуризації він кладе насамперед соціально - культурні фактори та механізми, що істотно впливають на склад еліти (слабкий вертикальний і помітний горизонтальний рух членів еліти, “заслугократія”, “спадкоємці”, “стипендіати” тощо). Формування еліти нового часу П.Бірнбаум бачить у трьох послідовних етапах взаємодії політичної (здебільше парламентської) еліти та соціально-економічної еліти. Це – роз’єднання, взаємопроникнення та злиття, коли здійснюється інтеграція інтересів та дій політико-адміністративної та економічної еліти (“Керівний клас французького суспільства”, 1978). Він виокремлює в еліті “керівні фракції” та “невпливові фракції” (останні — працівники інтелектуальної сфери та ліберальних професій); оголошує про наявність добре згуртованого “керівного класу”, який саме й ідентифікується з елітою.

В цілому ціннісна парадигма в елітизмі має ряд загальних настанов:

- еліта – найцінніший елемент суспільства, представники якого володіють високими здібностями і мають значні результати діяльності у найважливіших для держави сферах;

- панівне положення еліти відповідає інтересам всього суспільства, адже це краща, найбільш ініціативна й продуктивна частина соціуму;

- формування еліти – це не стільки результат боротьби за владу, скільки наслідок соціально-природного відбору самим суспільством найкращих представників, тому доцільно удосконалювати цей механізм соціальної селекції;

- елітарність закономірно й логічно витікає з “рівності можливостей” та не суперечить сучасній представницькій демократії (соціальну рівність слід розуміти як рівність стартових можливостей, а не результатів, соціальних статусів).

Деякі прибічники ціннісної теорії еліт намагалися визначити конкретні параметри елітарних груп, які характеризують наслідки їх впливу на суспільство. Так, М.Бердяєв на підставі історичного аналізу досвіду різних народів, держав, культур визначив коефіцієнт еліти як відношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості письменних. Як тільки цей коефіцієнт знижувався до 1%, імперії (держави) припиняли існування, в суспільстві починалась стагнація, сама ж еліта перетворювалась на касту. Зокрема, він визначав, що в дореволюційній Росії 1913 року цей коефіцієнт був дуже високим – близько 6%.

Найбільшого розповсюдження в сучасній політології отримав владний підхід до визначення і виокремлення еліти. Слід за Г.Москою і Р.Міхельсом Ральф Дарендорф визначає еліту як групу, яка здійснює владні функції щодо впливу на суспільство. Владний підхід реалізує елементи як структурного, так і функціонального методів, щоб визначити склад і соціальні функції еліти. Зокрема Р.Дарендорф включає до її складу: 1) економічних лідерів; 2) політичних лідерів; 3) професорів і вчителів; 4) духівництво; 5) видатних журналістів; 6) військових; 7) суддів і адвокатів. Зрозуміло, що міра впливовості цих груп в еліті буде не рівнозначною.

Отже, виходячи з численних теоретичних трактувань еліти можна дати наступне узагальнююче її визначення:

правляча політична еліта – це соціально-політичні групи, які посіли найвищі позиції в суспільстві та володіють всією повнотою влади і можливостями впливу на суспільство.

 

< Попередня   Наступна >