140

---

§ 4. Основні шляхи і чинники формування політичної культури

Умовою формування політичної культури людей є їхня включеність у політичний процес, взаємодія з політичною реальністю. У політичному процесі діє цілий ряд інститутів. З політичною системою взаємодіють різноманітні сфери громадського життя, усі вони в тому чи іншому ступені беруть участь у формуванні політичної культури, визначають основні напрямки цього процесу. Ними є: цілеспрямована освітньо-просвітительська, духовно-ідеологічна діяльність держави, політичних партій, громадських організацій і рухів, церкви, засобів масової інформації, вплив бізнесу, науки, освітніх установ, сім'ї, трудового колективу, клубів і організацій по інтересах.

Діяльність держави по визначенню моделей політичної поведінки, формуванню і закріпленню національних політичних символів за допомогою прийняття законодавчих актів визначає відповідно і найважливіші параметри політичної культури. Коли ж держава приймає на себе ідеологічні функції, вона безпосередньо активно включається в процес формування політичної культури. Історія має у своєму розпорядженні приклади того, що саме державі належить не просто значна, а визначальна роль у формуванні національної політичної культури. Дуже активно цю роль виконувала держава в колишніх соціалістичних країнах. Буває і так, що держава протягом багатьох десятиліть може обмежуватися функцією "нічного сторожа", як, наприклад, у США. Проте й у цих умовах національна політична культура була у величезному ступені дитиною своєї держави. Конституція, Білль про права, поправки до конституції, інші закони, звід загальнонаціональних символів, офіційні свята із символічним підтекстом, як невід'ємні риси американської політичної культури, створювалися під егідою цього самого "нічного сторожа".

Інший, не менше важливий шлях формування політичної культури — політична,

ідеологічна, виховна й організаційна діяльність громадських організацій, в першу чергу партій. Вони закладають основи політичної свідомості громадян, їхнього мислення і поведінки. Саме діяльність політичних партій формує у громадян відношення до партій і партійних систем, уявлення про місце партій в політичній системі суспільства, про відносини між партіями і державою і т.п.

Активна участь церкви в повсякденному політичному житті і виробка нею основних моделей політичного мислення і поведінки громадян також є одним із шляхів формування політичної культури суспільства. На політичну культуру багатьох західних країн глибоко вплинула протестантська церква. Вона наполягала на прагненні людей до життя, орієнтованого як на особисте переконання, так і на релігійну переконаність. Віруючий зобов'язаний був працювати, створювати своєю працею багатство, коритися закону і творити добро. М. Вебер пояснював ефективний розвиток капіталізму, зокрема, тим, що називається "протестантською етикою". Протестантські цінності мали і політичні наслідки: люди, що розділяли їх, спонукались до громадських акцій. Протестантські церкви по суті були мініатюрними політичними системами зі своїми лідерами, комітетами, конфліктами, пошуком шляхів згоди і т.п. Самі віруючі будували будинки, наймали проповідників, спостерігали за веденням господарських справ. Таким чином, можна стверджувати, що політична культура участі багато в чому була визначена релігійною культурою участі.

У сучасних умовах одним із найбільше ефективних шляхів формування політичної культури є інформаційно-комунікаційна діяльність засобів масової інформації (ЗМІ). Не випадково їх називають "четвертою владою”. За цією метафорою ховається реальна спроможність ЗМІ формувати основні політико-культурні цінності громадян, стереотипи політичної поведінки. З приходом у повсякденне життя людей телебачення "четверта влада" помітно посилилася. Екран дозволяє не тільки у вербальній, але й у візуальній формі впроваджувати в політичну свідомість ідеї, що були колись дуже абстрактними. Використання ЗМІ для формування політичної культури найбільше ефективно, тому що вони спроможні впливати на максимальну кількість людей у найкоротші проміжки часу. Особливо важливу роль у формуванні політичної культури ЗМІ грають у перехідні періоди життя суспільства, що типово для сучасної України.

Не викликає сумнівів, що в країнах із ринковою економікою одним із шляхів формування політичної культури є вплив бізнесу на політичні відношення. Політичну культуру країн із тоталітарним або авторитарним військовим режимом (наприклад, що був у Прусії або нацистській Німеччині, багато в чому і СРСР) неможливо зрозуміти без розгляду такого шляху її формування, як перенос із більшими або меншими змінами принципів, норм і моделей діяльності армії на політичне життя. Серед таких принципів — єдиноначальність, дія по команді, обмеження демократії, орієнтація на використання сили, підвищена таємність і т.п.

Стихія суспільно-політичних рухів, як показує досвід багатьох країн, нерідко родить ідеї, установки, моделі поведінки, що міцно входять у національну політичну культуру. Це ще один шлях формування політичної культури. Як приклад можна призвести установку слов’янського менталітету на рішення актуальних питань громадського життя "усім миром".

На один із шляхів формування політичної культури вказував свого часу Конфуцій. Він стверджував, що принципи сімейних відносин переносяться на політичне життя, зумовлюючи тим самим її культурний зміст.

Не можна не назвати ще один із шляхів формування політичної культури - це навчальний і виховний процес у навчальних закладах. Адже саме в рамках навчальних закладів протікає значна частина політичного виховання, ціллю якого є насамперед докладне інформування про політичну систему і її норми. Саме навчальні заклади включають у програми навчання вивчення історії батьківщини, що повсюди використовуються як засоби затвердження патріотичних цінностей, виправдання існуючої політичної системи й у кінцевому рахунку формування добропорядного, лояльного до влади громадянина.

Відомо, що країни, що мають аналогічні соціально-політичні системи, можуть значно відрізнятися друг від друга в політико-культурному відношенні. Ці розходження в політичній культурі визначені, крім іншого, і так називаними "зовнішніми", тобто неполітичними, чинниками: специфікою історичного розвитку, геополітичного положення країни й особливо економічними чинниками.

Історичний досвід багато в чому визначає якість політичної культури, тим більше що він містить у собі і політичний досвід країни. Особливо велика роль історичних подій із глибокими наслідками: війн, революцій, національних криз і т.п.

При проведенні порівняльного аналізу американської політичної культури і політичних культур континентально-європейського типу, приміром, необхідно враховувати, що в США формування політичної культури після завоювання незалежності в 1770 році відбувалося за більш сприятливих умов, чим у Європі. Феодальних пережитків у США було незрівнянно менше, ніж у Старому Світі. Таким чином, політична культура США споконвічно несла в собі значно менше слідів феодального минулого. У американської буржуазії не було, як у європейської, потужного суперника в особі феодальної аристократії. Американська буржуазія не випробувала такого тиску з боку робочого руху, як європейська.

Інша особливість національної історії США - поступовість освоєння континенту і включення до складу держави різнорідних у культурно-політичному відношенні регіонів. Ця особливість також впливала на політичну культуру даної країни, визначаючи наявність регіональних політичних субкультур. Крім того, необхідно додати, що США утворювались як країна іммігрантів. Отже, політична культура США постійно зштовхувалася з новими елементами, носіями яких були іммігранти з різних країн. А це жадало від держави пропаганди ідеології "американізму".

Всі зазначені особливості обумовили відносну децентралізацію політичної влади, аморфність політичних партій, орієнтацію із самого початку на узгодженість політичних дій, а не на насильство, сміливість у політичному експериментуванні. Ці риси характерні для американської політичної культури. Континентально-європейські політичні культури виглядають декілька інакше. Історія розвитку європейських країн обумовила перевагу еклектичності в їхніх політичних культурах. Розходження поступово згладжуються, але час від часу вони дають про себе знати.

Геополітичні чинники мають не менше важливе значення для процесу формування політичної культури. Якщо розглядати вплив їх на прикладі США, то можна констатувати, що Сполучені Штат розвивалися у віддаленні від Європи й Азії як центрів політичної сили і культури. Це забезпечувало безпеку США і визначало характер відносин з іншими країнами. Пригадаємо розхожу фразу американських політиків: "Національні інтереси США вищи над усім!". Якщо додати до цього відносну слабість сусідів, із якими США припадало взаємодіяти на півночі і півдні, то можна зробити висновок: ніщо не перешкоджало формуванню гіпертрофованих уявлень американців про власну значимість. Специфіка геополітичного положення США визначила дуже важливий для формування їхньої політичної культури наслідок: США практично не знали війн. Аж до кінця XIX сторіччя вони не мали регулярної армії, звідси відсутність жорстких, мілітаристських традицій у політичній культурі. Діяльність, пов'язана з військовою сферою, сприймається американцями як свого роду бізнес. У Європі й Азії (на відміну від Америки) для розвитку мілітаристських традицій склалися усі відповідні умови. Саме європейські країни поклали початок двом світовим війнам.

Особливу роль у формуванні політичної культури грають економічні чинники. Як показує історичний досвід, на рівень політичної культури суспільства безпосередньо впливають: економічна стабільність у суспільстві, достатньо розроблена система законів, що регулюють економічні процеси в суспільстві, економічна свобода (у розумних межах), сильні позиції середнього класу й ін.

Але не можна розуміти вплив економічних факторів на формування політичної культури грубо, спрощено в тому змісті, що будь-яка зміна економічних відношень призводить до негайної автоматичної зміни політичної культури. Необхідно мати на увазі, що в реальному суспільно-історичному процесі відбувається взаємовплив економічних і політико-культурних чинників. І цей взаємовплив теж у кінцевому рахунку позначається на якості політичної культури.

 

< Попередня   Наступна >