87

---

§ 3 Міжнародно-правовий звичай

Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий зви­чай був основним джерелом, на підставі якого в міжнарод­ному праві виконувалися міжнародні зобов’язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні договори. Але й дотепер міжнародно-правовий звичай має велике значення1.

Визначення міжнародно-правового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що зви­чай формується у практиці міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю, потрібне дотри­мання низки умов, які підтверджують існування практи­ки, що визнається у якості правової норми: відносної три­валості практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. Як приклад можна навести по­яву міжнародно-правового звичаю про невключення космі­чного простору до складу державної території. Обліт Землі першим штучним супутником у 1957 р. не викликав із боку держав протестів із приводу порушення їхніх державних кордонів. Супутник неодноразово пролетів над територія­ми держав, але ця практика не викликала заперечень. Па­раметри польоту суттєво не змінювались, тобто практика була ідентичною. Практика була достатньо поширеною: су­путник пролетів над територіями багатьох держав. Прак­тика була правомірною, бо ніхто не заявив про протилеж­не. Згодом у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження та використання космічного простору, вклю­чаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. цей звичай знай­шов договірне закріплення у ст. ІІ — космічний простір включно з Місяцем та іншими небесними тілами не підля­гає національному привласненню.

У разі укладення міжнародного договору міжнародно-пра­вовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втра­чає свого значення. Перш за все він може залишатися чинним для тих суб’єктів, що, визнаючи звичай, не приєдналися до

угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю.

Доказом існування міжнародно-правового звичаю мо­жуть бути різні неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в сукупності вони можуть або підтверджувати, або заперечу­вати факт існування звичаю. Так, виходячи з наведеного прикладу з космічним простором, можна зазначити, що одним із доказів існування відповідного звичаю була резо­люція Генеральної Асамблеї ООН 1962/XVIII «Декларація правових принципів діяльності держав із дослідження та використання космічного простору» від 13 грудня 1963 р.

Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної зви­чаєвої практики (звичаєвості). Міжнародна звичаєвість — це загальна практика, що не має характеру правового зобов’я­зання. Міжнародною звичаєвою практикою є, наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна звичаєвість може пе­рерости в міжнародно-правовий звичай або навіть послужи­ти основою для договірної норми2.

 

1 На думку деяких авторів, міжнародний звичай і міжнародний до­говір взагалі є «єдиними джерелами права» (Оппенгейм Л. Міжнарод­не право. — М.: ИЛ, 1948. — С. 45).

2 Я. Броунлі вважає, що саме так сталося з міжнародним звичаєм не оглядати багаж дипломатів, який потім було закріплено в якості пра­вової норми у Віденській конвенції про дипломатичні відносини 1961 р. (Броунли Я. Международное право: В 2 кн. — Кн. 1. — М.: Прогресс, 1977. — С. 27).

< Попередня   Наступна >