§ 6 Особливості права Європейського Співтовариства

У рамках Співтовариств були створені особливі юридичні механізми, що суттєво полегшують реалізацію права Співтовариства. Стаття 10 Договору про Європейське співто­вариство встановлює: «Держави-члени зобов’язані вжива­ти всі необхідні заходи, як загальні, так і конкретні, щоб забезпечити виконання зобов’язань, що випливають із цьо­го договору або з діяльності інститутів Співтовариства. Вони повинні полегшувати досягнення завдань Співтовариства. Вони повинні утримуватися від будь-якого заходу, що може зашкодити досягненню цілей цього договору». Ця стаття стала правовою підставою для розробки Судом Співтова­риств двох важливих принципів, що визначають зобов’я­зання держав-членів із реалізації права Співтовариства, — співробітництва й ефективності.

Відповідно до принципу співробітництва (солідарності) зобов’язання, зазначені у ст. 10, є обов’язковими для дер-жав-членів незалежно від їхньої інституційної та консти­туційної структури, а також для всіх гілок влади. Той факт, що виконавча влада представляє країну в інститутах Співто­вариства, не звільняє органи законодавчої та судової влади від зобов’язань поважати та виконувати норми права Співтовариства, навіть якщо за чинною конституцією вони є незалежними та верховними органами. Цей принцип був використаний Судом Європейських співтовариств, щоб за­кріпити обов’язок національних судів забезпечувати юри­дичний захист прав приватних осіб, набутих ними на підставі норм права Співтовариства, що мають пряму дію. Стаття 10 Римського договору була розтлумачена Судом як така, що закріплює принцип ефективності, оскільки накла­дає обов’язок на держав-членів робити все можливе для до­сягнення цілей права Співтовариства. Цей принцип був ви­користаний для розширення кола норм права Співтовари­ства, на які приватні особи мають право посилатися в національних судах як на юридичну

Через те що реалізація права Співтовариства залежить від національних органів влади, необхідно було врегулювати питання про порядок дії його норм у правопорядках держав-членів. Установчі договори не містять відповідних положень. Проблема була вирішена Судом Співтовариств, що своїми рішеннями встановив принципи верховенства та прямої дії права Співтовариств у національних правопорядках.

Принцип верховенства (пріоритету) права Співтовари­ства вперше був проголошений Судом Співтовариств у 1963 р. при вирішенні справи Van Gend en Loos. Незабаром у рішенні у справі Costa v. ENEL Суд постановив, що за будь-яких умов національне право не може мати пріоритету пе­ред правом Співтовариства, бо «в іншому разі все право Співтовариства не мало б сенсу».

Зміст принципу полягає в тому, що будь-яка норма пра­ва Співтовариства, незалежно від того, міститься вона в ус­тановчому договорі чи в нормативних актах інститутів ЄС, має вищу юридичну силу щодо будь-якої норми національ­ного права, незалежно від того, закріплена вона в консти­туції чи іншому нормативному акті. При цьому норматив­ний акт Співтовариства може бути скасований лише Співто­вариством, але не державою-членом, а національні суди не мають права застосовувати національне право, що супере­чить праву Співтовариства. З іншого боку, ні Суд Співтова­риств, ні будь-який інший орган ЄС не мають права скасу­вати національний нормативний акт — це виключна ком­петенція держави-члена.

Цей принцип був неоднозначно сприйнятий державами-членами, особливо їхніми судовими органами. Загалом не було проблем у держав, у яких міжнародне право застосо­вується на основі моністичного підходу: будь-яка норма права Співтовариства, як і будь-яка юридично обов’язкова для такої держави норма міжнародного права, завжди має пріоритет перед національним правом. До таких держав належать Австрія, Бельгія, Іспанія, Люксембург, Нідерлан­ди. Виняток становила Франція, Державна рада якої три­валий час не визнавала верховенства права Співтовариства щодо французького права.

Більш невизначеною була ситуація у країнах із дуалі­стичним підходом до міжнародного права, який вимагає обов’язкової зміни національного законодавства відповід­но до взятих державою міжнародних зобов’язань. Консти­туційні або верховні суди цих держав зробили застережен­ня про своє право здійснювати остаточний контроль за дот­риманням права ЄС у національних правопорядках. Проте на сьогодні такі застереження мають скоріше теоретичний характер, серйозних практичних проблем із наданням пріо­ритету праву Співтовариства не існує. Утім періодично конфлікт відроджується, коли судовий орган певної держа-ви-члена формально визнає відповідність праву ЄС норм на­ціонального законодавства, які насправді йому суперечать.

Принцип прямої дії права Співтовариства був сформу­льований Судом Співтовариств у низці справ, починаючи з рішення у справі Van Gend en Loos. Він полягає в тому, що права приватних осіб, встановлені нормами права Співто­вариства, що мають пряму дію, можуть захищатися цими особами шляхом подання позовів до національних судів.

Яка саме правова норма має пряму дію, встановлюється Судом при розгляді конкретної справи. На підставі практи­ки визнання Судом прямої дії за правовою нормою можна стверджувати, що критеріями Суду є чіткість норми (така, щоб з неї можна було вивести конкретне недвозначне зобо­в’язання) та її безумовність (застосування такої норми не залежить від її імплементації чи тлумачення державними органами держав-членів або інститутами ЄС).

Важливим доповненням до принципу прямої дії є інсти­тут відповідальності держав-членів перед приватними осо­бами за порушення права Співтовариства. Держава-поруш-ник не може обмежитися відповідальністю лише перед Співтовариством та іншими державами-членами, як це має місце у традиційному міжнародному праві. Особливого зна­чення мала справа Francovich, під час вирішення якої Суд Співтовариств постановив, що за певних умов держава-член мусить відшкодувати приватній особі збитки, завдані внас­лідок неімплементації або неналежної імплементації дирек­тиви Співтовариства.

Застосування Судом принципів верховенства та прямої дії права Співтовариства дуже прискорило європейську інтеграцію, оскільки юридичні та фізичні особи отримали змогу безпосередньо користуватися правами, закріплени­ми в установчих договорах, незалежно від виконання дер­жавами-членами та інститутами ЄС зобов’язань із законо­давчого забезпечення їхньої дії.