87

---

§ 8 Міжнародно-правові санкції

До міжнародних санкцій відносять головним чином за­соби примусу, що застосовуються міжнародними організа­ціями або державами до держав, які здійснили найтяжчі міжнародні правопорушення.

Власне відповідальність не включає засоби примусу, ос­кільки правопорушення породжує лише первинну відпові­дальність, яка полягає в обов’язку відновити порушене пра­во. І лише в разі небажання виконати цей обов’язок настає вторинна відповідальність — за небажання відновити по­рушене право. При цьому примус має бути правомірним як за підставою та метою, так і за методами обсягу. Пра­вомірність визначається насамперед за критерієм відповід­ності основним цілям і принципам міжнародного права.

У теорії існує тенденція розуміння під санкціями приму­сових заходів, що здійснюються лише міжнародними орган­ізаціями. Що ж стосується держав, то прийняті ними захо­ди слід іменувати контрзаходами. Така термінологія знай­шла відображення й у роботі Комісії міжнародного права.

Осудливі резолюції, прийняті, наприклад, Генеральною Асамблеєю ООН, не можна віднести до санкцій, але сила їхньо­го морально-політичного впливу дуже значна. Такого роду резолюції можуть мати і правові наслідки, якщо в них містить­ся невизнання результатів, отриманих шляхом погрози чи застосування сили. У цьому вбачається своєрідна санкція1.

Практика дозволяє виокремити два види контрзаходів (санкцій): індивідуальні (самодопомога) і колективні (у рамках міжнародних організацій). Кожний вид має декілька форм: індивідуальні — реторсії, репресалії, невизнання, розрив відно­син, самооборона; колективні — відмова у членстві в органі­зації, призупинення прав члена організації, виключення з міжнародного спілкування, колективні збройні заходи2.

Реторсії

— це заходи впливу однієї держави на іншу, що мають на меті спонукати останню припинити недружелюбні, несправедливі, дискримінаційні, але, проте, правомірні дії. Тому і заходи реторсії не можуть виходити за рамки міжна­родного права. Строго кажучи, реторсія є контрзаходом при порушенні політичних і моральних норм, правил ввічли­вості. Але нерідко такі заходи застосовують і у відповідь на порушення норм міжнародного права3. Вони спрямовані на обмеження прав, не охоронюваних міжнародним правом: обмеження імпорту, підвищення мита, вилучення внесків з банків держави, відкликання свого посла, відповідне обме­ження прав громадян держав, на території яких громадяни держави, що застосовує заходи, обмежені у правах.

Найчастіше реторсії застосовуються державою в разі дис­кримінації її громадян на території іншої держави, у разі недружніх обмежень економічних і культурних зв’язків тощо. Іноді можливість застосування реторсій передбачаєть­ся національним законодавством, наприклад відповідне обмеження правоздатності.

Реторсії є заходами, що тотожні чи аналогічні тим, про­ти яких спрямовані. Право на реторсії завжди належить дер­жаві. На відміну від права на репресалії воно не виникає в результаті вчиненого іншим суб’єктом правопорушення. Звідси важлива якість реторсій — вони можуть застосову­ватися як превентивний захід за наявності загрози право­порушення. Репресалії можуть застосовуватися лише після того як правопорушення стане фактом, що здійснився4.

Репресалії — односторонні примусові заходи, що допус­каються міжнародним правом як контрзахід у разі право­порушення. Вони здійснюються відповідно до міжнародно­го права, але оскільки є контрзаходами щодо правопоруш­ника, остільки можуть виходити за рамки міжнародного права в тих межах, що визначаються характером правопо­рушення. З цього видно, що репресалії мають бути пропор­ційними: інтенсивність контрзаходів не може бути вища за ту, що необхідна для досягнення безпосередньої мети. Пе­ревищення меж необхідного саме по собі є правопорушен­ням, зловживанням правом.

Репресалії припиняються із досягненням мети. Мета ж полягає в тому, щоб спонукати до припинення правопору­шення та до виконання зобов’язань щодо породжених ним правовідносин відповідальності. Сучасне міжнародне пра­во забороняє збройні репресалії – бомбардування, інтервен­цію, мирну блокаду.

Невизнання є відмовою визнавати ситуацію, створену неправомірними актами. Як приклад можна навести неви­знання юридичної чинності протиправних договорів, тери­торіальних змін у результаті агресивної війни, протиправ­них режимів тощо. У певних ситуаціях держави вдаються до розриву дипломатичних і консульських відносин для захисту своїх прав. У рамках міжнародних організацій пе­редбачені санкції, що передбачають призупинення членства та виключення з організації.

Самооборона — особливий вид санкцій, оскільки перед­бачає збройні примусові заходи. Право на самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН може бути реалізоване виключно у відповідь на збройний напад. Цей різновид контрзаходів близький репресаліям, але, оскільки мова йде про реакцію на найбільш серйозне правопорушення, що слу­жить підставою для застосування збройних сил, самообо­рона виокремлена в особливий вид.

У разі особливо небезпечних зазіхань на міжнародний пра­вопорядок може бути використано міжнародний механізм для застосування проти держави-порушника колективних приму­сових заходів із використанням збройної сили. Важлива роль тут належить Раді Безпеки ООН. Стаття 42 Статуту ООН упов­новажує його починати такі дії повітряними, морськими чи сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтри­мання (відновлення) міжнародного миру та безпеки5.

Чітке договірне оформлення процесуального механізму врегулювання становить собою необхідну передумову реаль­ної сили норм міжнародного права. Саме в цьому вбачають­ся значні можливості підвищення їхньої ефективності. Коли порядок захисту прав нормативно не закріплений, державі важко змусити порушника нести відповідальність. Третя частина «Врегулювання спорів» Проекту статей ста­новить собою спробу формулювання такого порядку та на­зиває такі заходи: переговори, добрі послуги та посередниц­тво, примирення, погоджувальні комісії, арбітраж.

За загальним правилом можливості арбітражної та су­дової процедури обмежені необхідністю згоди сторін. Так, до компетенції Міжнародного Суду належать, як правило, справи, передані обома конфліктуючими сторонами.

Санкції можуть застосовуватися лише в разі вчинення міжнародного навмисного делікту. Застосування санкцій в інших випадках не можна вважати правомірним, тому що, власне кажучи, санкції є реакцією на навмисне здійснення протиправних дій чи навмисне заподіяння збитку. На відміну від інших форм прояву принципу відповідальності (пред’явлення претензії на відшкодування збитку) застосу­вання санкцій полягає не лише в компенсації інтересів постраждалої сторони за рахунок інтересів сторони-відповідача, але й в обмеженні політичних і матеріальних інтересів останньої. Санкції за своїми наслідками не завжди про­порційні шкоді, заподіяній деліктвентом, вони можуть пе­ревищувати обсяг і характер шкоди. У цьому полягає ха­рактерна риса санкцій, що відрізняє їх від інших форм відповідальності та надає їм характер покарання6.

Згідно зі ст. 41 Статуту ООН Рада Безпеки може вимага­ти від членів ООН застосування примусових заходів, що передбачають «повне або часткове припинення економічних відносин, використання залізничних, морських, повітря­них, поштових, телеграфних, чи радіо- й інших засобів спо­лучення, а також розрив дипломатичних відносин».

Можуть застосовуватися й інші обмежувальні заходи: підвищення мита на товари цієї держави, відмова у в’їзді її громадянам тощо. На практиці cанкції можуть виражати­ся також у виключенні держави з міжнародної організації, розриві з нею дипломатичних відносин, призупиненні прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародних організаціях, припиненні економічних, господарських і культурних відносин, обмеженні прав фізичних і юридич­них осіб держави-деліктвента тощо7.

Щодо переможених держав, які розв’язали агресивну війну, можуть вживатися такі санкції, як обмеження дер­жавного суверенітету, заборона мати свої збройні сили і т. д. Своєрідною санкцією можна вважати переслідування порушника міжнародного права.

 

1 Лукашук И. И. Международное право. Общая часть: Учебник. — М.: Издательство БЕК, 1996. — С. 180—183.

2 Международное право: Учебник для вузов / Отв. редакторы — проф. Г. В. Игнатенко и проф. О. И. Тиунова. — М.: Изд. группа НОРМА – ИНФРА•М., 1999. — С. 147.

3 Лукашук И. И. Международное право. Общая часть: Учебник. — М.: Издательство БЕК, 1996. — С. 185.

4 Там само. — С. 186.

5 Международное право: Учебник для вузов / Отв. редакторы — проф. Г. В. Игнатенко и проф. О. И. Тиунов. — М.: Изд. группа НОРМА – ИНФРА•М., 1999. — С. 148.

6 Колосов Ю. М. Ответственность в международном праве. — М.: Юрид. лит., 1975. — С. 61, 62.

7 Там само. — С. 63.

 

< Попередня