Радник

---

У цьому розділі розглянемо два зазначені у заголовку блоки прав, що стосуються інтелектуальної власності. Якщо простежити вітчизняні історичні корені правового регулювання у цій сфері, то ниточка приве- де нас до нормативно-правового  акта Російської імперії від 20 березня

1911 р. за назвою “Положення про авторське право”. Це Положення за- позичило нагромаджений Європою досвід з правової охорони авторсь- ких прав (згадаймо, що в Англії Статут Анни з’явився ще в 1709 р.). Фахівці зазначають, що “міцність” охорони авторських прав у Росії по- ступалася європейській.

Після жовтня 1917 р. більшовицька концепція націоналізації була по- ширена і на інтелектуальну сферу. Радянське авторське право містило положення про можливість примусового викупу державою авторського права. Автори були позбавлені права давати чи не давати дозволу на пуб- лічне виконання їх творів, у тому числі за допомогою технічних засобів (кіно, радіо, телебачення тощо). Цивільний кодекс Української РСР від

18 липня 1963 р. не передбача

в охорони суміжних прав. У цьому Кодексі авторському праву було відведено розділ ІV “Авторське право”. Розділ містив ст. 472–513. Наводимо їх перелік.

Стаття 472. Твори, на які поширюється авторське право.

Стаття 473. Твори, випущені у світ.

Стаття 474. Авторське  право на твори, випущені у світ на території СРСР і за кордоном.

Стаття 475. Права автора.

Стаття 476. Охорона недоторканності творів і імені автора при його житті.

Стаття 477. Охорона авторських прав на твори, випущені під псевдонімом або анонімно.

Стаття 478. Охорона недоторканності твору після смерті автора.

Стаття 479. Співавторство.

Стаття 480.  Авторське право юридичних осіб.

Стаття 481. Авторське право на твір, створений в порядку виконання службо-

вого завдання.

Стаття 482. Авторське право організації на періодичні і інші видання. Стаття 483. Авторське право на кінофільми, радіо- і телевізійні передачі. Стаття 484. Авторське право укладачів збірників.

Стаття 485. Використання твору автора іншими особами.

Стаття 486. Переклад твору на іншу мову.

Стаття 487. Авторське право перекладача.

Стаття 488. Право автора на винагороду за використання його твору в перекла-

ді на іншу мову.

Стаття 489. Використання твору без згоди автора і без сплати авторської вина-

городи.

Стаття 490. Використання твору без згоди автора з виплатою авторської вина-

городи.

Стаття 491. Використання твору для особистої потреби.

Стаття 492. Авторське право особи, яка використала чужий твір для створення нового.

Стаття 493.  Строк дії авторського права.

Стаття 494. Спадкування авторського права.

Стаття 495. Строк дії і спадкування авторського права на колективний твір.

Стаття 496. Строк дії авторського права, що належить організаціям.

Стаття 497. Захист авторського права.

Стаття 498. Викуп авторського права державою. Стаття 499.  Оголошення твору надбанням держави. Стаття 500. Авторський договір і його типи.

Стаття 501. Види авторських договорів про передачу твору для використання.

Стаття 502. Форма авторського договору.

Стаття 503. Типові авторські договори.

Стаття 504. Розмір винагороди авторові за авторським договором.

Стаття 505. Передача і схвалення твору.

Стаття 506. Обмеження використання третіми особами твору, на який укладено договір.

Стаття 507. Обов’язок організації використати твір.

Стаття 508. Відповідальність автора за порушення договору.

Стаття 509. Відповідальність організації за порушення договору.

Стаття 510. Перехід права власності на твір образотворчого  мистецтва, створе-

ний за замовленням.

Стаття 511. Охорона інтересів громадянина, зображеного в творі образотвор-

чого мистецтва.

Стаття 512. Право використання виконаних за замовленнями архітектурних,

інженерних та інших технічних планів.

Стаття 513. Авторський ліцензійний договір про надання права використати твір шляхом перекладу на іншу мову або переробки.

Сподіваємося, що зазначений перелік створює достатнє уявлення про коло питань, які регулювалися Цивільним кодексом.

Якщо у сфері винаходів, відкриттів, промислових зразків і товарних знаків за радянських часів існували окремі спеціальні комплексні норма- тивно-правові акти (зазначені у попередньому розділі), то у сфері ав- торського права їх практично не було. Поодинокі нормативні акти стосу- валися окремих питань авторського права, наприклад гонорару. Закони з промислової власності з’явилися в СРСР лише за останній рік його існу- вання. Окремого ж закону про авторське право в СРСР ніколи не було. Обходилися згаданим розділом Цивільного кодексу. Його зміст був іден- тичним у всіх республіках. Прямо іноземного елемента стосувалася ст. 474. Вона була сформульована так:

“Авторське право  на твір, уперше випущений в світ на території СРСР, або не випущений у світ, але такий, що знаходиться на території СРСР у будь-якій об’єктивній формі, визнається за автором і його спадко- ємцями незалежно від їх громадянства, а також за іншими правонаступни- ками автора.

Авторське право визнається також за громадянами Української РСР і інших союзних республік, твори яких уперше випущено в світ або зна- ходяться в будь-якій об’єктивній формі на території іноземної держави, а так само за їх правонаступниками.

За іншими особами авторське право на твір, уперше випущений в світ або такий, що знаходиться в будь-якій об’єктивній формі на тери- торії іноземної держави, визнається відповідно до міжнародних дого- ворів СРСР. У цих випадках факт випуску твору в світ на території іно- земної держави визначається згідно з положеннями відповідного міжнародного договору.

За іноземними правонаступниками авторів — громадян Української РСР і інших союзних республік авторське право визнається на території Української РСР у випадках передачі їм цього права в порядку, встанов- леному законодавством Союзу РСР”.

Чи створювалося законодавство СРСР з авторського права в ізоляції від світової спільноти? Певна річ, ізоляція не була цілковита. Радянський Союз був учасником Всесвітньої конвенції про авторське право (Uni- versal Copyright Convention). Ця Конвенція  була розроблена під егідою ЮНЕСКО і підписана на конференції в Женеві 6 вересня 1952 р. У Кон- венції беруть участь близько 90 країн світу. Серед них є й такі, що не на- лежать до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх тво- рів (Berne Convention for the Protection of Literary and Artistic Works) від

9 вересня 1886 р. Бернська конвенція — масовіша. Для СРСР Женевсь- ка конвенція у редакції 1952 р. діяла від 27 травня 1973 р. Україна стала учасницею Бернської конвенції 25 жовтня 1995 р. Верховна Рада Украї- ни прийняла Закон від 31 травня 1995 р. № 189/95-ВР про приєднання  до Бернської конвенції.

Як одна з держав — правонаступниць колишнього СРСР Україна продовжила членство у Всесвітній конвенції про авторське право від- повідно до постанови Верховної Ради України від 23 грудня 1993 р.

№ 3794-ХІІ.

У колишньому СРСР назва Женевської конвенції перекладалася як “Всесвітня” (а не просто “Загальна” чи “Універсальна”), тому що СРСР був учасником саме цієї Конвенції і не брав участі у Бернській конвенції. До речі, остання належить до компетенції іншої спеціалізованої агенції ООН — Всесвітньої організації інтелектуальної власності.

Якщо проаналізувати  Женевську і Бернську конвенції, то можна дійти висновку, що Женевська конвенція містить небагато матеріально- правових норм і віддає перевагу колізійним нормам. Це означає, що вона часто відсилає розв’язання того чи іншого питання до національного за- конодавства країн. Іншими словами, Женевська конвенція менше обме- жує свободу дій власті держав-учасниць щодо розробки і запроваджен- ня такого законодавства, якого б їм хотілося.

Бернська конвенція, навпаки, віддає перевагу матеріально-правовим нормам, що нерідко не до вподоби законодавцям окремих країн світу. Запеклі опоненти часів “холодної війни” США і СРСР належали до Же- невської конвенції, але не були учасниками Бернської.

Всесвітня конвенція не має зворотної сили, Бернська — має. Образ-

но кажучи, властям країн планку Бернської конвенції подолати складні-

ше, ніж планку Женевської конвенції.

У ст. 5 Бернської конвенції передбачається, що автори — громадяни будь-якої країни-учасниці мають в інших країнах-учасницях щодо влас- них творів (як опублікованих, так і не опублікованих) права, які нада-

ються нині чи будуть надані у майбутньому відповідними законами цих країн власним громадянам, а також права, спеціально передбачені Кон- венцією.

Така сама охорона надається авторам — громадянам держав, що не беруть участі у Конвенції, щодо їх творів, уперше опублікованих в одній з країн-учасниць чи одночасно в зазначеній країні і країні-учасниці. Бернська конвенція у редакції 1971 р. передбачає надання охорони гро- мадянам країн-учасниць і тоді, коли їх твори вперше опубліковані поза територією країн-учасниць.

Щодо неопублікованих творів Бернська конвенція надає правову охо-

рону створеним авторами країн-учасниць.

Верховна Рада СРСР 31 травня 1991 р. прийняла “Основи цивільно- го законодавства Союзу РСР і республік”, які містили розд. ІV “Авторсь- ке право”. Наводимо перелік статей цього розділу.

Стаття 134. Твори, на які поширюється авторське право.

Стаття 135. Права автора.

Стаття 136. Дія авторського права на території СРСР.

Стаття 137. Термін дії авторського права.

Стаття 138. Використання твору автора іншими особами.

Стаття 139. Авторський договір.

Стаття 140. Службові твори.

Стаття 141. Права виконавців, творців звуко- і відеозаписів, організації ефірно-

го мовлення (суміжні права).

Стаття 142. Дія прав виконавців, творців звуко- і відеозаписів, організацій ефі-

рного мовлення.

Стаття 143. Захист прав авторів, виконавців, творців звуко- і відеозаписів, орга-

нізацій ефірного мовлення.

“Основи” розширили коло об’єктів, що охороняються, продовжили термін чинності авторського права до 50 років від дати смерті автора (раніше цей термін відповідно до Женевської конвенції становив 25 ро- ків), запровадили охорону суміжних прав. Авторських прав іноземців в СРСР прямо стосувалася ст. 136.

Невдовзі після прийняття “Основ” СРСР дезінтегрувався, Україна

стала незалежною.

Верховна Рада України першого скликання часів незалежності прий-

няла Закон України “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня

1993 р. №3792-ХІІ. Закон Російської Федерації про авторське право і суміжні права було прийнято раніше — 9 липня 1993 р. Маємо вагомі підстави вважати, що український і російський законодавці створювали

свої закони, спираючись на модельний закон, запропонований Всесвіт- ньою організацією інтелектуальної власності. З огляду на це обидва за- кони дуже схожі між собою.

Країни СНД 24 вересня 1993 р. уклали в Москві Угоду про співробіт-

ництво у галузі охорони авторського права і суміжних прав.

До міжнародно-правових  актів у сфері суміжних прав також нале-

жать:

1. Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм, організацій мовлення — Римська конвенція (International Convention for the Protection of Performers, Producers of Phonograms and Broadcasting Organisations — Rome Convention). Укладена у Римі 26 жов- тня 1961 р. Набула чинності 18 травня 1964 р. Україна ще не приєднала- ся до цієї Конвенції.

2. Конвенція  про охорону інтересів виробників фонограм від неза- конного відтворення їх фонограм — Женевська конвенція (Convention for the Protection of Producers of Phonograms Against Unauthorized Duplication of Their Phonograms — Geneve Convention). Укладена у Же- неві 29 жовтня 1971 р. Верховна Рада України 15 червня 1999 р. прийня- ла Закон №738-ХІV про приєднання до цієї Конвенції і вона набрала чинності для України 18 лютого 2000 р.

3. Конвенція про поширення сигналів, що несуть програми, які пере- даються через супутники, — Брюссельська супутникова конвенція (Convention Relating to the Distribution of Programmes Carrying Signals Transmitted by Satellite — Brussel Satellite Convention). Укладена у Брюс- селі 21 травня 1974 р. Україна не є учасницею Конвенції.

У вітчизняному законодавстві охорону суміжних прав уперше було запроваджено, як уже зазначалося, в “Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік” від 31 травня 1991 р. Нині в Україні джерелом права є Закон “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня

1993 р., чинні міжнародні угоди, учасницею яких є Україна. Після при- єднання України до інших, а також нових міжнародних конвенцій у цій сфері джерелом права стануть і вони.

Слід зазначити,  що ст. 54 Конституції України сформульована не зов- сім вдало. Складається враження, що свобода творчості та права на інте- лектуальну власність поширюються лише на громадян:

“Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різ- ними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом...”

Однак потрібно мати на увазі і ст. 26 Конституції, якою встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на за- конних підставах, мають такі самі права і обов’язки, що й громадяни Ук- раїни.

Ознайомившись з правовим полем України, поглянемо, який простір у ньому відведено іноземному елементу.

< Попередня   Наступна >