Радник

---

Слід визнати, що законодавство України не багате на джерела права, де йдеться про державний імунітет. Ось як відображено цей аспект у Ци- вільному процесуальному кодексі України від 18 липня 1963 р.

“Стаття 425. Позови до іноземних держав. Дипломатичний іму-

нітет

Пред’явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Ук- раїні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.

Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних дер- жав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних дого- ворах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише в межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.

argin-top: 0cm; margin-right: 3.05pt; margin-bottom: .0001pt; margin-left: 5.5pt; text-align: justify; text-indent: 14.15pt; line-height: 103%; mso-pagination: none; mso-layout-grid-align: none; text-autospace: none;">В тих випадках, коли в іноземній державі не забезпечується Україні, її майну або представникам України така ж судова недоторканність, яка, згідно з цією статтею, забезпечується іноземним державам, їх майну або представникам іноземних держав в Україні, Кабінетом Міністрів Украї- ни або іншим управомочним органом може бути приписано щодо цієї держави, її майна або представника цієї держави застосування відповід- них заходів”.

Якщо цю статтю “приміряти” на розглянуті концепції імунітету, то

можна дійти висновку, що вона сформульована в дусі концепції абсо-

лютного імунітету. Втім, певні паростки почали з’являтися в Україні і на ниві функціонального імунітету.

Процитуємо ст. 34 “Відповідальність України як держави” Закону

України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.

№ 959-ХІІ:

“Україна  як держава несе майнову відповідальність у повному обся- зі перед суб’єктами зовнішньоекономічної  діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності за всі свої дії, що суперечать чин- ним законам України і спричиняють збитки (прямі, побічні), моральну шкоду цим суб’єктам та призводять до втрати ними вигоди, а також за інші свої дії, в тому числі й ті, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність і прямо не передбачені в цьому законі, що спричиняють зазна- чені збитки (шкоду) та призводять до втрати вигоди, крім випадків, коли такі дії зумовлені неправомірними діями зазначених суб’єктів зовніш- ньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяль- ності.

Україна як держава відповідає за дії, зазначені в цій статті всім своїм майном.

Дії державних органів та офіційних службових осіб цих органів вва- жаються діями України як держави у цілому. Держава несе за них відпо- відальність, як зазначено у цій статті.

Будь-який суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності або іноземний

суб’єкт господарської діяльності має право подати позов до України як держави. Зазначені позови підсудні судам України відповідно до статті

39 цього Закону.

Зазначений позов подається суб’єктами зовнішньоекономічної діяль- ності за місцем їх постійного знаходження або проживання, іноземними суб’єктами господарської діяльності — за місцезнаходженням держав- ного органу та /або службової особи, що вчинили дії, зазначені у цій статті.

Позов подається в загальному порядку, визначеному цивільно-проце- суальним законодавством України. Від імені України як держави в про- цесі виступають державний орган та/або службова особа, вказана у по- зові, та/або один із прокурорів України.

Україна як держава має право на регресне відшкодування своїх збит- ків, що виникли у результаті задоволення зазначеного позову з боку дер- жавних органів та /або службових осіб за рахунок їх майна (відповідно балансового або власного)”.

Розглянемо інші законодавчі акти України, що стосуються проблеми державного імунітету.

Закон України “Про угоди про розподіл продукції” від 14 вересня 1999 р.

№ 1039-ХІV містить ст. 32 “Імунітет держави”, в якій зазначається: “В угодах про розподіл продукції, укладених за участю іноземного ін- вестора, передбачається відмова держави від судового імунітету, імуні- тету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рі- шення”.

Рівно через три місяці — 14 грудня 1999 р. — український парламент прийняв Закон України “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг” № 1296-ХІV. Жодної згадки про державний імуні- тет він не містить, що свідчить про непослідовність вітчизняного зако- нодавця у зазначеному питанні.

У зв’язку з концесіями слід звернути увагу на такі документи:

1. Порядок встановлення максимального розміру плати за проїзд авто- мобільними дорогами, побудованими на умовах концесії. Затверджений по- становою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2000 р. № 1299. Код нормативного акта 16562/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. —

№ 34).

2. Типовий концесійний договір на будівництво та експлуатацію ав- томобільної дороги. Затверджений постановою Кабінету Міністрів Ук- раїни від 4 жовтня 2000 р. № 1519. Код нормативного акта 16851/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 41).

3. Порядок проведення концесійного конкурсу на будівництво та ек- сплуатацію автомобільної дороги. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2000 р. № 1521. Код нормативного акта

16849/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 41).

У статті 1573 “Участь держави в цивільно-правових відносинах з іноземним елементом” проекту Цивільного кодексу України від 25 серп- ня 1996 р. зазначалося: “До цивільно-правових відносин з іноземним елементом за участю держави застосовуються правила цієї Книги на за- гальних підставах, якщо інше не передбачено законом”. Процитована стаття свідчить, що нашому законодавцеві пропонувалося однозначно підтримати концепцію функціонального імунітету держави.

Певний відхід від концепції абсолютного імунітету вбачається і в ст. 18 “Судовий імунітет державних суден” Кодексу торговельного море- плавства України від 23 травня 1995 р.: “На судна, які знаходяться у дер- жавній власності, не може бути накладений арешт або стягнення без зго- ди органу, що здійснює управління майном, яке знаходиться у державній власності, якщо ці судна використовуються виключно для несення дер- жавної служби”.

Отже, Україна може бути суб’єктом приватно-правових відносин з іноземним елементом. Україна може інвестувати за кордоном,  орендува- ти там майно, бути його власником, брати участь у спільних підприєм- ствах. Україна може спадкувати майно, розміщене за кордоном.

Для здійснення міжнародних приватно-правових відносин відповідні повноваження надаються Кабінету Міністрів України, його главі, Націо- нальному банку, центральним органам виконавчої влади.

Україна, вступаючи у приватно-правові відносини, несе самостійну відповідальність за свої дії. Як держава вона не відповідає за діяння юридичних та службових (посадових) осіб, а вони, у свою чергу, не від- повідають за дії України.

< Попередня   Наступна >