§ 1. Конституційне право як галузь права – в зарубіжних країнах

Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це осново­положна, фундаментальна галузь усієї національної системи пра­ва. Як і будь-яка інша галузь права, вона становить сукупність кон­ституційно-правових норм, що закріплюють економічну, політич­ну й соціальну основи держави; права та обов’язки громадян (підданих); форми правління, державного устрою; політичний ре­жим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місце­вих органів державної влади й управління; виборче право і вибор­чу систему. Ці норми встановлюються органами вищої державної влади і виражають волю панівних соціальних верств суспільства. Такі правові норми закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.

Визначаючи предмет державного права як галузі в системі націо­нального права, слід звернути увагу на те, що всю сукупність норм державного права поділено на окремі групи норм — певні правові інститути зі стійкою сукупністю однорідних норм, які регулюють конкретний вид суспільних відносин. Це зумовлює структуру дер­жавного права як галузі відповідної національної системи права.

Конституційне право як фундаментальна галузь права стано­вить основи адміністративного, фінансового, цивільного, кримі­нального, екологічного права та ін.

Конституційно-правові відносини, їх предмет і склад. Конститу­ційне право, як і будь-яка галузь національного права, має свій окре­мий об’єкт регулювання. Це усталена сукупність різноманітних суспільних відносин, які складаються у процесі здійснення державної влади, її формування та взаємодії між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Ці відносини набувають правового характе­ру і перетворюються на конституційно-правові, оскільки вони вре­гульовані нормами конституційного права

Суб’єктами конституційних правовідносин вважають таких учасників соціальних зв’язків у сфері здійснення державної влади, які мають конституційну правосуб’єктність і відповідний право­вий статус. Традиційно — це глава держави (президент, монарх, президія представницького органу влади); парламент, його пала­ти, голови палат, депутати; уряд, прем’єр-міністр, міністерства, цен­тральні відомства, міністри; органи конституційного нагляду, кон­ституційний суд; місцеві органи влади та управління, муніципалі­тети; федеральні органи державної влади; громадяни (піддані).

Правовий статус суб’єктів конституційних правовідносин від­значається різноманітністю складу і широтою сфер правового регу­лювання. Насамперед необхідно згадати конституційні правовідно­сини між центральними органами державної влади, наприклад, між главою держави і парламентом, парламентом і урядом, між главою держави та урядом у випадках контрасигнатури прем’єром чи міністра­ми актів монарха чи президента; між главою держави, парламентом і урядом, з одного боку, та органами конституційного нагляду — з іншо­го, у порядку опротестування останніми нормативно-правових актів, прийнятих згаданими центральними органами влади.

Значна кількість конституційних правовідносин існує у феде­ративних державах між союзом в особі його органів державної влади та окремими суб’єктами федерації, між окремими членами федерації тощо. Між центральними органами державної влади та муніципалітетами конституційні правовідносини складаються через здійснення «адміністративної опіки», внаслідок розпуску муніципалітетів, усунення від посади мерів, при вирішенні муні­ципальних спорів тощо.

Чільне місце посідають конституційні правовідносини між громадянами (підданими), з одного боку, та центральними орга­нами державної влади — з іншого, які виникають під час виборів, проведення референдуму чи плебісциту, при запровадженні у життя народної ініціативи. Не менш важливе значення мають конституційні правовідносини, що складаються між громадяна­ми та муніципалітетами на виборах до органів місцевого самовря­дування, при відкликанні членів муніципальних рад тощо.

Об’єкт конституційних правовідносин — це різного роду об­ставини, або фактичні умови, що потребують юридичного опосе­редкування. В юридичній науці під об’єктом правовідносин розу­міють два його рівні (аспекти): безпосередній і зовнішній. Об’єк­том конституційних правовідносин є те, на що спрямований правовий вплив у конкретному соціальному зв’язку. Такими об’єк­тами є воля і свідомість суб’єктів — учасників правовідносин. Наприклад, з появою правотворчих правовідносин важливо зав­жди повніше враховувати інтереси, волю і рівень свідомості суб’єктів, які беруть участь в обговоренні та прийнятті закону. Зокрема, у виборчому процесі результат багато в чому залежить від того, як враховуються інтереси, воля і свідомість виборців, рівень їхнього психічного стану.

До об’єктів конституційних правовідносин належать законодав­ча, установча, контрольна діяльність представницьких органів вла­ди, правотворча діяльність уряду, вибори представницьких органів держави, референдум, порядок здійснення прав і свобод громадян, нагляд і контроль за місцевими органами влади та управління.

Розкриваючи сутність і зміст конституційних правовідносин, необхідно звернути увагу на те, що вони, на відміну від інших, завжди мають політичний характер, оскільки всебічно пов’язані з різноманітною діяльністю держави.

Отже, конституційні правовідносини, що складаються у поряд­ку здійснення державними органами своїх повноважень, одно­значно мають політичний характер. Саме така властивість кон­ституційних правовідносин визначає їх фундаментальну приро­ду й особливе місце в системі правовідносин.

Джерела конституційного права. Джерелами конституційного права в зарубіжних країнах є нормативні акти, що містять норми, які регулюють конституційно-правові відносини. Головним дже­релом цієї галузі права в переважній більшості країн (виняток ста­новлять деякі мусульманські держави) – є конституція – Основ­ний закон. Зумовлено це не тільки верховенством цього норма­тивно-правового акта в загальній системі правових джерел. Це пов’язано також і з тим, що саме в конституції зафіксовано основні права і свободи, принципи суспільного і державного устрою. У кон­ституції дістають відбиток і закріплення ті цінності й ціннісні орієн­тири, що визначають (або мають визначати) суспільний і держав­ний розвиток. Конституція фіксує, таким чином, принципи, яких зобов’язані дотримуватися у своїй повсякденній практичній діяльності всі суб’єкти конституційного права, починаючи від індивіда і закінчуючи державою (або навпаки – починаючи з держави і закі­нчуючи індивідом). Конституційні принципи лежать в основі по­будови всієї системи права і багато в чому визначають характер галузей, що її утворюють. До інших джерел належать:

конституційні закони (вносять зміни до конституції або до­повнюють її);

органічні законі (приймаються на основі бланкетних, тобто відсилочних, норм конституції, зазвичай регулюють будь-який інститут конституційного права в цілому). Ці два види законів приймаються в ускладненому порядку;

звичайні закони (регулюють окремі питання, наприклад, закон про вибори президента);

надзвичайні закони (відповідно до самої конституції, ці за­кони можуть відхилятися від її положень, але приймаються тільки на короткий термін, зазвичай на кілька місяців, хоча і з правом парламенту продовжити цей термін);

внутрішньодержавні публічно-правові договори (наприк­лад, угода про поділ Чехословаччини на Чехію і Словаччину від 1 січня 1993 року, Конституційний договір 1998 року між Мол­довою і самопроголошеною Придніпровською республікою про те, що остання залишається республікою в складі Молдови);

регламенти парламентів і їх палат, що встановлюють внут­рішню організацію і процедуру роботи цих органів. Вони прий­маються або у формі постанов кожною палатою для себе і не ви­магають схвалення іншої палати (Німеччина), або у формі зако­ну при однопалатному парламенті (Китай);

акти глави держави і виконавчої влади (укази монархів, дек­рети президентів, постанови уряду, акти міністрів деяких відомств, наприклад, постанови центральної виборчої комісії про порядок складання списків виборців). Особлива роль серед актів виконав­чої влади належить актам, що мають силу закону (вони видають­ся на основі делегування повноважень парламентом, як, наприк­лад, у Великобританії), або на основі регламентарної влади, яка за конституцією належить уряду (Італія), або відповідно до над­звичайних повноважень президента (Франція);

акти органів конституційного контролю (конституційних судів, конституційних рад та ін.), які дають офіційні тлумачення Консти­туції, визначають, чи відповідають конституції ті або інші закони;

судові прецеденти (особливо в англосаксонському праві) – рішення судів вищих інстанцій, які публікуються ними і стають основою для прийняття іншими судами аналогічних рішень у по­дібних справах;

конституційний звичай – створене в практиці єдино подіб­ної діяльності органів держави правило, яке має усний характер, спирається на консенсус (згода) учасників відносин і не корис­тується судовим захистом у разі його порушення;

релігійні джерела, особливо в монархічних державах з феодальними і родовими пережитками, зокрема з питань про престолонаступництво. В деяких мусульманських країнах консти­туцію замінює Коран – священна книга, що містить, як вважа­ють, запис проповідей пророка Мухаммеда, в інших країнах Ко­ран вважають актом, вищим за конституцію;

правова доктрина (рідко і лише в окремих країнах суди ґрунтують свої рішення з конституційних питань не тільки на правових актах, а й на працях видатних юристів, фахівців кон­ституційного права);

міжнародно-правові акти, наприклад, Європейська конвен­ція про права людини 1950 року, Договір ФРН і НДР про проце­дуру об’єднання Німеччини і про проведення виборів у парламент 1990 року, Маастрихтський договір 1992 року про створення Європейського Союзу. Ратифікації цього договору передували перегляди конституцій цілої низки держав (Франції, ФРН, Ірлан­дії та інших членів ЄС);

на локальному рівні — в суб’єктах федерації, автономних утвореннях діють свої джерела конституційного права (наприклад, конституції штатів США, конституції кантонів Швейцарії, консти­туції автономних республік Росії). В містах зазвичай є свої міські статути, хартії міст, що регулюють місцеве самоврядування;

у державах із тоталітарними режимами найважливіше кон­ституційне (і навіть понадконституційне) значення мають акти (партійні документи) правлячих (єдиних) партій.