125

---

§ 5. Судовий та інший юридичний захист прав і свобод

«Сутність права, – писав відомий російський філософ В. С. Соловйов, – полягає у рівновазі двох моральних інтересів – особис­тої свободи і спільного блага». У разі конфлікту цих інтересів їх гармонію, рівновагу може відновити спеціально заснований дер­жавний орган – суд. Фундаментальні права людини мають переду­мовою свого існування, з одного боку, державу, яка їх гарантує і захищає, з іншого – протистояння саме цієї держави основним пра­вам. Суспільство втілюється у державі. Тому додержання інтересів суспільного блага потрібно враховувати у процесі виправдовуван­ня основних прав. Держава має захищати свободу індивіда за умов гарантування достатнього захисту суспільних інтересів. Для реал­ізації прав людини потрібні не тільки міжнародно визнані й закрі­плені конституцією правові норми, а й відповідні державні та міжна­родні механізми і процедури захисту прав людини і громадянина, а також можливість захисту прав від свого імені в дійсно незалежно­му суді або в іншій державній чи міжнародній інстанції. До таких механізмів належить, насамперед, суд. «Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національни­ми судами у разі порушення її основних прав, наданих їй консти­туцією і законом», – проголошує ст. 8 Загальної декларації прав людини. Система судових органів і порядок їх функціонування визначаються національним правом кожної держави. Національні системи судових органів об’єднуються у дві основні групи.

1. Континентально-європейська система (Австрія, Італія, Німеччина, Франція та ін.). У країнах цієї групи діють загально­громадянські суди, що розглядають позови про порушення прав громадян іншими громадянами, а також адміністративні суди, що розглядають позови про порушення прав людини державою, її органами чи посадовими особами.

Судова влада, з огля

ду на ст. 66 Конституції Франції, стоїть на сторожі особистої свободи громадянина. Стаття 66 означає, що судова влада не тільки правочинна припиняти посягання на осо­бисту свободу, а й вказує на те, що будь-який захід державних органів, які обмежують свободу, підконтрольні суду. Це положен­ня Конституції підтверджує ст. 136 КПК Франції, абзац 3 якої встановлює: «У всіх випадках посягання на свободу особи справа ніколи не може бути порушена адміністративними органами – це виключна компетенція судів загальногромадянських».

Адміністративна юстиція – окрема гілка судової влади, завдан­ням якої є вирішення адміністративних спорів, тобто конфліктів між фізичними й юридичними особами, з одного боку, та органами й посадовими особами публічної адміністрації – з іншого. У разі порушення такими актами закону їх або скасовують, або зобов’я­зують ці чи вищі органи внести необхідні поправки або зміни.

У Франції та Італії суд, який очолює систему адміністративної юстиції, називається Державною радою. Система адміністративних судів Німеччини включає три інстанції: адміністративний суд – пер­ша інстанція; Земельний вищий адміністративний суд – апеляційна інстанція; Федеральний адміністративний суд – касаційна інстанція.

2. Англосаксонська система (Великобританія, Австралія, США, Індія та ін.) не передбачає виділення окремої адміністративної юстиції. Усі позови розглядають суди загальної компетенції. Ство­рені нещодавно Претензійний і Податковий спеціалізовані суди підконтрольні судам загальної юрисдикції, які здійснюють без­посередній контроль за законністю адміністративних актів із до­помогою судових наказів. Судовий наказ, що зобов’язує посадо­ву особу виконати дію чи видати акт, укладення якого входить до її компетенції, називають мандамус; судовий наказ, який заборо­няє певні дії посадовій особі, називають інджанкш.

Суд – остання «фортеця» громадянина, який обстоює свої пра­ва і свободи. На жаль, за сучасних часів у судовій практиці Украї­ни трапляються досить часті випадки відмови посадових осіб (і республіканського, і місцевого рівня) від виконання судових рішень, що набули чинності. Це свідчить про те, що судова влада держави ще не набула належної сили й авторитету. Позбавити країну від самодурів-можновладців міг би закон, який встановив би кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень. Якщо не домогтися безумовного, чіткого виконання судових рішень, не будуть виконані обов’язки, які взяла на себе Україна, що ратифікувала Пакти з прав людини 1966 р. і стала повноправ­ним членом Ради Європи.

Уповноважений з прав людини (омбудсмен). Інститут упов­новажених з прав людини сформувався у Скандинавських країнах наприкінці XIX ст. Практика підтвердила ефективність цьо­го інституту. Більшість демократичних держав доповнила цим інститутом існуючі механізми захисту прав людини. У Швеції, Норвегії, Фінляндії, де він був заснований, уповноважений з прав людини називається омбудсмен, в Іспанії – народний захисник, у Португалії – гарант справедливості, у Великобританії – парла­ментський комісар з прав людини, в Україні – уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Призначений на посаду рішенням парламенту, уповноважений з прав людини є незалеж­ним від уряду, виконавчої і судової влади. Звичайно, до його по­вноважень входить розслідування будь-яких протизаконних дій і зловживань виконавчою владою та її посадовими особами. Роз­слідування провадяться як з власної ініціативи уповноваженого, так і на підставі скарг громадян. Він не має повноважень прийма­ти обов’язкові для виконавчої влади рішення стосовно поновлен­ня порушених прав і відшкодування збитків. Але його рекомен­дації щодо вжиття заходів з Метою захисту прав і свобод людини, як правило, враховуються виконавчою владою.

 

< Попередня   Наступна >