89

---

§ 3. Вищі органи державної влади

Національний конгрес. Статус бразильського парламенту – Національного конгресу визначено в гл. 1 «Про законодавчу вла­ду» розділу IV Конституції країни.

Національний конгрес складається із двох палат: Палати де­путатів (513 чоловік ), яка є органом загальнонаціонального пред­ставництва, і Федерального сенату (81 сенатор ) – палата пред­ставництва суб’єктів федерації.

Нижня палата Національного конгресу – Палата депутатів обирається терміном на чотири роки за пропорційною виборчою системою і, на відміну від США, відповідно до Конституції Бра­зилії, у виборах бере участь населення федеральної території і фе­дерального округу на рівних підставах. У результаті використан­ня пропорційної системи виборів у палаті депутатів представлені кілька партій, більшість з яких має невелике представництво. Однак слід зауважити, що така роздробленість при даній формі правління об’єктивно послаблює Парламент і посилює владу Пре­зидента.

Сенат складається із представників штатів і федерального округу, сенаторів і їх заступників (по три сенатори і по два зас­тупники кожного сенатора). Території в сенаті не повинні бути представлені.

Правовий стан депутатів, сенаторів та їх заступників відпові­дає принципам парламентаризму (вільний мандат, імунітет, індем­нітет). Судити членів Парламенту за скоєні злочини може тільки Верховний федеральний суд, під час війни їх можна призивати в армію, але тільки з дозволу відповідної палати, депутатам і сена­торам, а також їх заступникам заборонено займатися комерцій­ною діяльністю, вони не мають права поєднувати свій пост із по­садою міністра, губернатора, секретаря штата, префекта федерального округу. Член Парламенту Бразилії отримує за свою роботу зарплатню в розмірі 150 тис. дол. США на рік.

e="text-align: justify;">Кожна палата створює свої керівні і внутрішні органи, прий­має свій регламент; крім того, існує також спеціальний регламент засідання обох палат.

Палати обирають головуючих (як правило, із найбільш числен­ної фракції) та їх заступників (із інших фракцій), секретарів, га­лузеві постійні комісії, інколи створюють і тимчасові комісії (в тому числі об’єднані комісії палат), слідчі комісії. Комісії ство­рюються пропорційно чисельності партій та блоків. Вони мають право викликати міністрів, які звітують, вони знайомляться з річними звітами різних міністерств та відомств, приймають пе­тиції та заяви від громадян про свавілля влади, обговорюють за­конопроекти і державні програми, однак жодних вказівок міністрам вони не мають право давати.

Відповідно до традицій, які запозичені з Конституції США, діюча бразильська Конституція спеціально встановлює повнова­ження Національного конгресу. Компетенції Національного кон­гресу розподіляються на дві групи повноважень.

Перша група – це такі повноваження, які Національний кон­грес отримує із санкції Президента (Бразилія – президентська рес­публіка). Вони визначені в 14 пунктах ст. 48 Конституції (систе­ма податків, збір і розподіл прибутків, державні фінанси, кордо­ни, власність Союзу, чисельність Збройних сил, національні плани, створення міністерств та інших органів публічної адміні­страції, створення прокуратури, адміністративних судів, амністія тощо). Реалізуються ці повноваження в основному через закон.

Друга група – це виключно повноваження Національного кон­гресу, які визначені в 17 пунктах ст. 49 Конституції (рішення про міжнародні договори, дозвіл Президенту на певні дії, пов’язані з питаннями зовнішньої політики та оборони, схвалення декрету про стан захисту або федерального втручання, заборона норма­тивних актів виконавчої влади, які виходять за рамки регламент­ної влади або делегованого законодавства, затвердження ініціа­тиви державної влади щодо ядерних програм, надання дозволу Президенту і Віце-президенту залишати країну на термін не більше ніж 15 днів, призначення грошового утримання Президен­ту, Віце-президенту, міністрам тощо). Значна частина цих повно­важень реалізується через індивідуальні акти.

Крім повноважень Національного конгресу в цілому, Консти­туція визначає також виняткові повноваження кожної із його па­лат. Палата депутатів (як і Сенат) вирішує питання своєї внутріш­ньої організації, приймає регламент, обирає частину членів Ради республіки (дорадчий орган при Президентові). Більшістю голосів в 2/3 свого складу Палата депутатів може розпочати процедуру імпічменту Президенту та Віце-президенту, після чого справа для юридичної кваліфікації передається до Федерального верховно­го суду, а потім до Сенату (ст. 51 Конституції).

Коло виключних повноважень Федерального сенату (ст. 52 в редакції Конституційної поправки № 23 1999 р.) значно ширше: 14 позицій проти п’яти у Палати депутатів. Сенат 2/3 голосів приймає висновок про винність Президента, Віце-президента, міністрів і звільнює їх з посад, після чого вони підлягають суду як звичайні громадяни країни. Сенат також обирає частину Ради республіки, дає дозвіл на зовнішні фінансові операції держави, штатів, міст та муніціпій. Однак міністри, на відміну від США, не затверджуються сенатом.

Конгрес збирається на свої сесії двічі на рік у терміни, вказані в Конституції: з 15 лютого по 30 червня та з 1 серпня по 15 груд­ня. Встановлені дати та терміни сесій в Конституції направлені в Бразилії проти президентського свавілля. В період сесій, як пра­вило, палати проводять свої засідання окремо. Спільні засідання проводяться тільки в тих випадках, які обумовлені в Конституції: при відкритті сесії (Конституція не передбачає цього для надзви­чайних сесій), коли приймається або змінюється регламент спільного засідання палат, при заслуховуванні послання Прези­дента, а також при розгляді питання про вето Президента.

Надзвичайні сесії Парламенту скликаються головою Сенату у випадках, коли приймається декрет про стан захисту або про феде­ральне втручання, на вимогу Президента республіки, головуючих палат, більшістю членів будь-якої палати. На надзвичайних сесіях розглядаються тільки ті питання, заради яких був скликаний На­ціональний конгрес. Конституційна поправка №19 1998 р. забо­ронила в цих випадках підвищувати винагороду парламентаріям.

Національний конгрес бере активну участь у законодавчому процесі. Конгрес приймає значну кількість законів, які мають різні назви і статус. Відповідно до ст. 59 Конституції парламент роз­робляє і приймає такі категорії законів:

– поправки до Конституції;

– доповнюючі закони;

– звичайні (ordinarias) закони;

– делегуючі закони;

– тимчасові закони;

– законодавчі декрети;

– резолюції.

Порядок розробки, редагування, внесення змін і кодифікації законів регулюється відповідно до Конституції додатковим зако­ном. Такий закон, який був прийнятий в 1995 р., направлений, в першу чергу, на зменшення кількості законів і увібрання одних законів іншими.

Ініціатива внесення додаткових і простих законів належить членам Конгресу, Президенту, Федеральному верховному суду, Генеральному прокурору, а також громадянам у формі народної законодавчої ініціативи. Однак з багатьох питань законопроекти вносить тільки Президент: про чисельність збройних сил, про службові та адміністративні організації, про управління федераль­ними територіями, про організацію прокуратури, про створення міністерств та їх повноваження. Крім того, Президент має право приймати тимчасові закони, але для цього він повинен отримати згоду Парламенту.

Бюджетні та контролюючи повноваження Парламенту. Відпо­відно до Конституції Парламент приймає бюджет на основі за­гальних правил законодавчого процесу. Президент представляє проект бюджету одразу до обох палат. Комісія Парламенту, яка вивчає проект, може вносити до нього поправки. Однак для прий­няття деяких із них необхідна згода Президента. Тому право вето практично не поширюється на закон про бюджет. Якщо Парла­мент не прийме бюджет до початку фінансового року, в країні вво­дяться тимчасові акти або продовжує діяти бюджет попередньо­го року.

Парламент також має контрольні повноваження щодо виконав­чої влади, однак ці повноваження незначні. Постійні комісії палат і самі палати мають право вимагати інформацію від міністрів, од­нак відповідальність міністрів перед Парламентом не передбачена. Відповідно до Конституції Парламент проводить фінансовий і не­фінансовий контроль над іншими органами управління, і цей кон­троль ведеться з точки зору не тільки законності актів управління, а й їх ефективності. Формою контролю є парламентські слухання, які організують постійні комісії палат.

Виконавча влада належить Президенту республіки, котрому допомагають міністри (ст. 76 Конституції). Ради міністрів як особ­ливого органу в Бразилії немає. Як і в США, міністри створюють Кабінет, який працює під головуванням Президента і є його до­радчим органом.

Президент – центральна фігура в державному механізмі, він політичний лідер країни. Відповідно до латиноамериканської кон­цепції права він наділений дуже широкими повноваженнями, котрі ст. 84 Конституції відносить до виняткових.

Президент обирається терміном на чотири роки прямим го­лосуванням громадян, за мажоритарною системою, абсолютною більшістю тільки на один термін і в подальшому не може бути обраний на цей пост протягом усього життя. Разом із Президен­том обирається Віце-президент, кандидатура котрого висуваєть­ся тією ж партією. Обрання Віце-президента на другий термін теж неможливе. У випадках коли Президент не може виконувати свої обов’язки, його послідовно заміщують Віце-президент, головую­чий Палати депутатів, Сенату, Федерального верховного суду.

Виходячи із особистих повноважень Президента, які, до речі, ширші, ніж у Президента США, він самостійно призначає міністрів, керує всією федеральною адміністрацією, підписує і друкує закони, має право вето, видає декрети і регламенти в сфері виконавчої діяльності, видає акти, які мають силу закону, керує відносинами з іноземними державами, підписує міжнародні до­говори (однак ратифікує їх Парламент).

Після заслуховування думок Ради республіки і Ради національ­ної оборони Президент видає декрет про стан оборони та облоговий стан. Стан оборони вводиться, коли в країні виникає стихійне лихо, при постійній загрозі стабільності інститутам держави. У цих ви­падках Президент може ввести обмеження деяких конституційних прав: свободи зібрання, тємниці листування тощо. Облоговий стан вводиться, коли виникають заворушення загальнодержавного ха­рактеру, при іноземній агресії, стані війни, а також у випадках, коли в умовах стану оборони ці заходи виявилися неефективними. При облоговому стані можливі більш значні обмеження конституцій­них прав: обшуки, арешти, реквізиції, контроль над засобами масо­вої інформації з боку виконавчої влади, а не судових органів.

Президент – верховний головнокомандуючий: він призначає офіцерів. Разом із Сенатом він призначає членів Федерального верховного суду, Генерального прокурора, Генерального атторнея (свого роду «державного» адвоката), голову Центрального банку і деяких інших високих посадових осіб, частину членів Ради рес­публіки.

Президент представляє Парламенту перспективні плани, го­ловує в Раді Республіки і в Раді національної оборони, оголошує війну і підписує мир (в обох випадках це затверджує Національ­ний конгрес). Президент присуджує почесні звання, відзнаки, нагороди.

Поряд із Віце-президентом і міністрами Президенту допома­гають у роботі два важливих дорадчих органи: Рада республіки та Рада національної оборони. Рада республіки – це вищий консуль­тативний орган Президента республіки. До його складу входять Віце-президент республіки, голова Палати депутатів, голова Фе­дерального сенату, лідери більшості і меншості в Палаті депутатів і в Сенаті, міністр юстиції, а також 6 відомих громадян, два із кот­рих призначаються Президентом республіки, два – обираються Федеральним сенатом і два – Палатою депутатів. Всі вони при­значаються і обираються терміном на три роки без права перепризначення або переобрання.

Раді республіки належить право висловлюватися щодо феде­рального втручання, введення стану захисту і воєнного стану, а також щодо важливих питань стабільності демократичних інсти­тутів. Президент може запрошувати державних міністрів взяти участь у засіданні Ради, якщо вважає, що питання, яке обгово­рюється, належить до компетенції відповідного міністерства.

Рада національної оборони представляє собою консультатив­ний орган Президента республіки з питань, пов’язаних із націо­нальним суверенітетом і захистом демократичної держави. До складу Ради входять Віце-президент республіки, голова Палати депутатів, голова Сенату, міністр юстиції, міністр оборони, коман­дуючі Військово-морськими, Сухопутними та Військово-повітря­ними силами, голова військового кабінету Президента республі­ки, міністр зовнішніх зносин, міністр планування. Рада обгово­рює питання національної безпеки, оборони і дає своє бачення проблеми при вжитті надзвичайних заходів для оборони країни.

 

< Попередня   Наступна >