Підручники Історія вчень про державу і право Історія політичних та правових вчень РОЗВИТОК ЛІБЕРАЛІЗМУ У ФРАНЦІЇ ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ БЕНЖАМЕНА КОНСТАНАРОЗВИТОК ЛІБЕРАЛІЗМУ У ФРАНЦІЇ ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ БЕНЖАМЕНА КОНСТАНА
| Історія вчень про державу та право - Історія політичних та правових вчень |
РОЗВИТОК ЛІБЕРАЛІЗМУ У ФРАНЦІЇ
ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ БЕНЖАМЕНА КОНСТАНА
Основоположником лібералізму у Франції був визначний мислитель Бенжамен Анрі де Ребек Констан (Constant), 1767-1830, якого називають духовним батьком лібералізму на європейському континенті. Поява його перших політичних праць пов'язана з періодом Великої французької революції. Зокрема, праці "Про дію терору", "Про реакції" з'явилися в 1796-1797 рр. Уже в цих працях з'являються ідеї, які згодом дали підставу Констану стверджувати, що упродовж сорока років він захищав один і той же принцип - свободу у всьому. За критику терору, розв'язаного Директорією, Констан змушений був емігрувати і повернувся до Франції тільки після реставрації Бурбонів, брав активну участь у державному та політичному житті, був одним з провідників ліберальної партії. Констану належить чимало наукових і публіцистичних праць. Головні серед них: "Роздуми про конституції та їхні гарантії", "Про стародавню свободу порівняно зі свободою сучасною" та "Курс конституційної політики", який побачив світ уже після смерті автора в 1872р., а також "Питання про свободу преси", "Про свободу брошур, памфлетів і журналів" (1814), "Питання про законодавство стосовно преси у Франції" (1818).
Вивчаючи творчість Б.Констана, його політико-правову концепцію, важливо розглянути ті питання, які мають визначальне значення для самого мислителя і які дають підставу вважати його основоположником лібералізму.
Лібералізм Констана та його послідовників протистояв напрямам, які беруть свій початок в античності і до сьогодні мають суттєвий вплив і прихильників. Суть розбіжностей між ними полягає у тому, що лібералізм визнає за людською сутністю схильність до добра. У тих випадках, коли почуття не засліпили її розуму, людина використовує свою свободу для поліпшення свого ста
Проте свобода може також мати недоліки, оскільки ще не знайдено такої сили, моральної чи матеріальної, яка, служачи добру, не служила б водночас і злу. Тож треба навчити людину самій керувати собою. Це обов’язок законів і суддів. Неможливо запобігати діям, оскільки попереджувати їх означало б гальмувати ще не відому силу і, судячи з усього, більш корисну, ніж шкідливу. Однак, оскільки дія вчинена, проти неї можна вжити заходів обмеження заради спокути минулого і у вигляді перестороги на майбутнє; регулюючою владою у суспільстві є не виконавча влада (адміністрація), а правосуддя.
Відмінність між антилібералізмом і лібералізмом полягає у тому, що перший перешкоджає добру, щоб запобігти злу, при цьому знаряддям є виконавча влада (адміністрація), правосуддя ж відіграє другорядну роль; а лібералізм надає повний простір добру і водночас злу, знаряддям боротьби з яким є суд.
Зважаючи на це, можна стверджувати, що свобода народу є обернено пропорційна до виконавчої влади і прямо пропорційна до значення суду. Гасло, сформульоване Констаном і згодом підтримане всіма прихильниками ліберального напряму, стверджує: "Повна свобода і сувора відповідальність - девіз кожної вільної країни".
Основа політико-теоретичної конструкції мислителя - індивідуальна свобода, під якою він розуміє особисту незалежність, самостійність, безпеку, право впливати на управління державою. Матеріальна і духовна незалежність особи, їхня надійна захищеність законом, зокрема правова захищеність приватної власності (Констан не відділяв особистої свободи від недоторканості власності і надання промисловості власним силам і розвитку), стоять на першому місці у вивченні даної проблеми у практично-політичному аспекті. Саме цим цілям повинна бути підпорядкована держава, її мета і устрій. Мислитель упевнений: людина, будучи вільною, може самостійно і розумно реалізувати себе в житті. Вона здатна за рахунок своїх індивідуальних зусиль і без впливу якихось надособистісних факторів, забезпечити собі належне існування. З урахуванням цього, Констан коректує тезу Руссо про всемогутність народного суверенітету. На його думку, межі цього суверенітету закінчуються там, де починається "незалежність приватної особи і особисте життя". А наявність цих меж перетворює стримування влади і контроль над нею в основний принцип політико-інституційного устрою суспільства. При цьому мислитель підкреслює потребу чіткого визначення конкретного ступеня соціальної корисності інститутів влади, детального закріплення меж їхньої компетенції. Жодна влада, кому б вона не належала, не може ігнорувати інтереси і права індивіда. Констан підкреслював, що недоліком Руссо і Маблі було те, що вони сприймали владу народу як свободу, ототожнюючи ці два, зовсім різні, поняття. На його думку, деспотизм - чи то з боку однієї особи, чи з боку більшості населення - не має ніякого права на існування. Більшість може вимагати від меншості поваги до встановленого порядку; проте все, що не порушує цей порядок, все, що відбувається в ділянці внутрішнього, як наприклад, думка, так само все, що у способі виразу цієї думки не спричиняє шкоди іншому, - не дає підстав для зовнішнього насильства, і закон не має права підпорядковувати це владі суспільства. Керуючись цим, Констан перший ясно і чітко розмежовує два види свободи: свободу індивідуальну і свободу політичну. При цьому індивідуальна свобода - це істинна, справжня свобода Нового часу. Політична ж свобода є тільки гарантією свободи індивідуальної. Тому ніколи індивідуальною свободою не можна жертвувати задля здобуття чи встановлення політичної свободи. Констан зазначав, що, дуже часто захоплюючись здобутками античної державно-правової теорії і практики, його сучасники не врахували принципової відмінності між поняттям свободи в античності і в сучасний їм період. Він писав: "Свобода в античних республіках полягала здебільшого у дійовій участі у суспільному управлінні, ніж у спокійному використанні особистої незалежності. Більше того, щоб забезпечити за собою цю участь, з боку громадян треба було жертвувати цим почуттям незалежності, але в епоху, якої досягли народи, стає безглуздим вимагати цієї жертви і неможливо її отримати". І далі: "В античних республіках незначний розмір території сприяв тому, що кожен громадянин мав особисто важливе значення у політичному відношенні. Виконання обов’язків в управлінні державою було заняттям і своєрідною розвагою для всіх. Увесь народ брав участь у створенні законів, виносив вироки, вирішував питання війни і миру. Участь окремої особи у загальній владі не обмежувалась абстрактним припущенням, як це відбувається у наші дні, воля кожного справляла безпосередній вплив; прояв цієї волі, сам по собі, містив насолоду, задля якої, щоб утримати за собою своє політичне значення і участь в управлінні, древні готові були поступитися своєю особистою незалежністю". Тобто в античності допускалося повне підпорядкування індивіда суспільній владі. В античній свободі нема жодного прояву громадянської чи індивідуальної свободи. Суспільна влада поширювалася на всі сфери суспільного життя, не могло бути ніякої індивідуальної самостійності щодо думки, заняття чи, тим більше, релігії. Отже, індивід, майже суверенний у справах держави, у своїх приватних справах був, по суті, рабом. "... Отож, - робить висновок учений, - те, що ми називаємо громадянською свободою, було невідоме народам античності".
Сучасна держава є, по суті, чимось зовсім іншим. Для сучасної людини свобода - це право підпорядковуватися тільки законам, право висловлювати свою думку, вибирати заняття, місце проживання, вільно розпоряджатися власністю, право впливати на державу. Отже, сутність свободи полягає не в безпосередній активній участі в управлінні державою, а, головно, в особистій самостійності, незалежності. Констан писав: "Перевага, яку надавала народу свобода у тому вигляді, як її розуміли древні, полягала у змозі вважати себе дійсно у числі тих, хто править. Це було справжньою перевагою, безперечною насолодою, яка разом з тим утверджувала почуття особистої значущості. Перевага свободи у сучасному суспільстві полягає у представництві і спроможності для народу сприяти цьому представництву за власним вибором". Проте при цьому представництво “не дає жодної насолоди владою; це задоволення абстрактне, у той час, як в античності воно було реальним". Безперечно, що перше є менш привабливим, і від людей неможливо вимагати жертв, аналогічних тим, що мали місце в античності для того, щоб здобути і утримувати владу за собою. "До того ж, - зазначає вчений, - ці жертви виявились би набагато важчими: успіхи цивілізації, комерційні напрями нашого часу, міжнародні зв’язки розвивають і урізноманітнюють до нескінченності засоби для добробуту приватної особи. Щоб бути щасливими, люди не потребують нічого, крім повної незалежності у всьому, що стосується сфери їхньої діяльності, їхніх занять, підприємництва, фантазій".
Свобода древніх полягала у верховній владі. В Римі народ був правителем у повному розумінні цього терміну - світ перебував на становищі васала і раба одного міста, провінції повинні були забезпечувати Рим усім необхідним. У сучасному суспільстві, навпаки, громадянин вимагає для себе тільки одного - повної свободи у своїй приватній діяльності. Бажаючи брати участь в управлінні, він має на увазі не змогу правити, виносити вироки, призначати державних службовців; він тільки хоче мати впевненість у тому, що ніщо не буде порушувати його законної незалежності. Отже, зовсім навпаки: в античності на перше місце ставили політичне, приносячи особистість у жертву державі; новий час висуває на перший план особистість, а держава виступає тільки гарантією. У Римі громадянин заступає своєю значущістю людину; у Парижі і Лондоні найперше - людина, тобто батько сім’ї, власник, фабрикант, ремісник, християнин, філософ, а громадянином, тобто виборцем, суддею, захисником нації він стає тільки задля того, щоб сприяти вільному користуванню своїми особистими правами. Держава програла у своєму значенні настільки ж, наскільки піднялося значення особистості.
Важливе значення у концепції Констана відводиться гарантіям свободи. По суті, він був одним з перших, хто підкреслив важливість і значення конституційних та судових гарантій свободи індивіда. Мислитель підкреслював, що метою конституцій в античності був розподіл влади між усіма громадянами; метою ж нових конституцій є забезпечення особистої самостійності і свободи, їхні гарантії. Саме неврахування важливості закріплення та забезпечення гарантій особистої свободи в епоху революцій призводить до жахливих наслідків. І якщо свобода полягає у максимально можливому розвитку людської сутності, то гарантії свободи полягають в усуненні всього, що може стояти на перешкоді такому розвитку.
Першочерговим завданням у цьому аспекті мислитель вважав чітке конституційне визначення повноважень держави, компетенції її органів і передусім виконавчої влади. Він підкреслював, що нема жодної довіри до заступництва держави чи мудрості адміністрації (уряду), оскільки під цими гучними назвами є не що інше, як тільки певна кількість людей, здатних помилятися точно так само, як інші люди, котрі завжди будуть займатися нашими справами гірше, ніж ми самі, оскільки їх не спонукає до цього особистий інтерес і вони не несуть відповідальності за наші справи. Підтримувати загальний спокій, свободу кожного, карати злочини, тобто посягання на суспільний спокій, на свободу або особу громадянина, - ось у чому полягає роль влади, все інше не тільки зайве, але й небезпечне. Держава являє собою справедливість і мир - це її законна царина; як тільки вона виходить з цієї сфери, то завдає шкоду суспільству і шкодить сама собі, ослаблюючи значення особистості. Приділяючи значну увагу захистові особистої свободи, мислитель зазначав, що теоретично цій свободі ніщо не загрожує, вона є метою будь-якого суспільства; без неї немислимі для людей ні спокій, ні гідність, ні промисловість, ні щастя. Проте недостатньо проголосити у конституції повагу до свободи особи - треба, щоб закон надавав гарантії, обіцяні конституцією. Констан називає ці гарантії у такому порядку - "свобода друку, поставлена поза будь-яку залежність завдяки суду присяжних; відповідальність міністрів і молодших чиновників; загальне і незалежне представництво".
Те, що свобода друку, або преси, поставлена на перше місце, зумовлено тим, що головною характерною рисою вільного народу є сила громадської думки, яка являє собою вищий трибунал, могутніший, ніж будь-які інші, і який, за потребою, може змагатися з самою владою і змусити ставитись з повагою до закону.
Аналізуючи гарантії особистої свободи, які визначав Констан, стає цілком зрозумілою помилковість думки, ніби забезпечення прав паралізує дії влади; насправді ж воно тільки обмежує її діяльність межами закону, за якими влада вже позбавляється свого значення. Перейшовши цю законну межу, вона перетворюється у свавілля, тобто у пряме насильство над особою.
Констан писав: "Засобом, що протидіє свавіллю, є відповідальність виконавців. Стародавні (народи) вірили, що місця вчинення злочину повинні підлягати очищенню; я вірю, у свою чергу, що у майбутньому земля, затаврована актом свавілля, вимагатиме для свого очищення покарання винного. Кожного разу, коли я побачу серед народу громадянина, свавільно кинутого у тюрму, і не побачу при цьому негайного покарання порушника законної згоди, я скажу: "Мабуть, цей народ і бажає бути вільним; цілком можливо, що він навіть заслуговує на це; але йому ще не знайомі первинні основи свободи".
Відстоюючи свободу слова (друку), Констан приділяє значну увагу її гарантіям, зокрема з боку судової влади. "Принципи, якими повинно керуватися правосуддя у цьому питанні (свобода друку), - писав учений, - чіткі і зрозумілі. Автори повинні бути відповідальні за свої твори, якщо вони надруковані, так само, як відповідальна кожна людина за сказані нею слова і за зроблені нею вчинки. Оратор, який би наважився проповідувати лиходійства, вбивства, грабежі, був би підданий покаранню за свої виступи, але ж ви не подумаєте, однак, заборонити всім громадянам говорити, боячись, щоб хтось з них не почав закликати до вбивств або грабежів".
Отже, природний устрій, на думку мислителя, може бути зображений у вигляді піраміди. Основою для неї служать права особи, потім вона підвищується з однієї в іншу - в особисті та місцеві асоціації, досягаючи вищого ряду, на якому базується держава.
У Констана знаходимо трактування концепції розподілу влад. Він розрізняє п'ять влад: крім влади репрезентативна, яка, по суті, є владою законодавчою і ділиться, як у Монтеск'є, на постійну репрезентативну владу (верхня палата парламенту), яка повинна складатися зі спадкової аристократії, та " владу, яка репрезентує громадську думку " (нижня палата парламенту), виконавчої та судової він виділяє ще владу муніципальну і королівську владу.
Муніципальна влада - це влада самоврядування. В цілому для лібералізму є характерною увага до проблем самоврядування, розуміння значення цього інституту для свободи особистості. Констан саме й прагне обмежити центральну владу, залишивши їй, по суті, тільки політичні питання, вирішення ж усіх інших питань, на його думку, повинно бути передане на місця - природним асоціаціям, тобто громадянам тих чи інших населених пунктів та територій.
Найбільш специфічним у концепції мислителя є виділення королівської влади. З цього приводу він підкреслював: "... дивним видається те, що відрізняю королівську владу від влади виконавчої. Відмінність ця, яка недооцінюється, є дуже важливою і є ключем до будь-якої політичної організації. Три політичні влади, які ми знали до цього часу, - влада законодавча, виконавча і судова - є трьома пружинами, які повинні взаємодіяти, кожна у своїй сфері, в загальному механізмі, але, коли ці пружини розладнані, взаємно поборюють одна одну, виникає потреба у силі, яка б повернула їх на належне місце. Сила ця не може міститися в якійсь з цих пружин, оскільки у такому разі послужила б для знищення останніх; потрібно, щоб вона перебувала поза ними, була, у певному розумінні, нейтральною, застосовувала свій вплив там, де це конче потрібно. Конституційна монархія, власне, творить таку нейтральну владу в особі короля. У справжньому інтересі короля не має зацікавленості у тому, щоб одна влада підпорядковувала інші, а у тому, щоб усі вони спільно і злагоджено співпрацювали". Вирізнення Констаном королівської влади покликано було розв'язати проблему, яка завжди виникає під час розподілу влад: по суті, це є виділення глави держави в окрему владу, яка виступає арбітром у спорах між іншими владами короля.
Основою засад свободи вчений вважав релігійну свободу, в якій він вбачав початок і підстави будь-якої іншої.
Констан підкреслював, що незалежно від того, в який спосіб державна влада втручається у все, що стосується релігії, - це, безумовно, приречене на те, щоб завдавати шкоду. Він зазначав, що велика кількість сект, яка так жахає всіх, не становить жодної загрози для держави і, водночас, позитивно впливає на саму релігію. Цей розподіл, потребу в якому визнавав ще апостол Павло, сприяє тому, що релігія не перестає бути почуттям і не перетворюється у просту формальність, у механічну звичку, яка легко мириться з усіма недоліками, а інколи і зі злочинами. Саме тому у випадках, коли запровадження нових церков супроводжувалося безладдям, то завжди причиною цього безладдя і конфліктів було втручання влади.
"Влада ніколи не повинна починати переслідування релігії, навіть у тому випадку, якщо вона вважає її небезпечною. Нехай вона карає злочинні дії, які зумовлені певним віровченням, але карає їх не як дії релігійні, а як дії злочинні; вона завжди зможе, у такому випадку, покласти їм край. Якщо б вона вирішила переслідувати їх, як акти релігійні, вона б надала їм характеру подвигу... Єдиний засіб позбавити сили і впливу певне переконання - це дати змогу його вільно досліджувати і обговорювати. Вільне дослідження передбачає усунення будь-яких авторитетів, відсутність будь-якого колективного втручання і дослідження є справа, за своєю суттю, особиста".
Обстоюючи релігійну свободу, Констан не меншу увагу приділяв свободі викладання (свободі освіти). Він відкидав успадковану від античності ідею, згідно з якою виховання віддавалося до рук держави. У всьому, що якимось чином стосувалося переконань, вірувань, знань, він вимагав повного невтручання з боку уряду (держави), оскільки уряд, що складається з людей, однакових за природою з тими, якими вони управляють... не володіє більшим, порівняно з ними, запасом беззаперечних переконань, твердих вірувань і непогрішимих знань та істин.
У справі виховання (освіти), як і в будь-якій іншій, уряд (держава) повинен спостерігати і охороняти, проте не сковувати і не давати заздалегідь визначений напрям. Обов’язком уряду (держави) є усунення перешкод, вирівнювання шляху; і тільки після цього залишається надати людям змогу самим успішно рухатися цим шляхом.
< Попередня Наступна >