58

---

3. Карл Бергбом

Головним представником континентального напряму в юридичному позитивізмі, основоположником цього напряму в Німеччині є Карл Бергбом (Bergbohm), 1849-1927, який помітно пов’язував свою доктрину з філософським позитивізмом О.Конта. Слідом за основоположником позитивізму він проголосив докорінний розрив з усякою метафізикою і спекуляцією, яка в юриспруденції, на його думку, знайшла притулок у теорії природничого права. Як і Конт, Бергбом висував вимогу обмеження досліджень реальними предметами, а також виступав за виключне застосування експериментального методу дослідження державно-правових явищ. Основною працею К.Бергбома є "Юриспруденція і філософія права" ("Jurisprudenz und Rechtsphilosophie"), яка побачила світ у Лейпцигу у 1892 р. Бергбом підкреслював, що лише правовий позитивізм виведе правову науку із сфери метафізики на шлях реалізму і емпіризму, акцентуючи увагу на "дійсності реального правового явища". Він писав: "Право, яке дійсно функціонує як право, вільне саме по собі від суперечностей і прогалин і становить основу будь-якого устрою відносин між людьми. Природниче, розумне і будь-яке інше непозитивне право також саме по собі досконале, але оскільки воно являє собою не більш ніж припущення, то і є джерелом помилок і тягне за собою, якщо його сприймати серйозно, як явище правового порядку, руйнування правопорядку і анархію. Співвідношення між ними так само мало ймовірне, як взагалі співвідношення між об’єктивним реальним і суб’єктивним фіктивним. Прихильник природничого права повинен відмовитися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від позитивного права, повинен відкинути природниче. Будь-яке дуалістичне вчення про право є з погляду практичного юридичного життя неможливим". Аргументами "дійсності" Бергбом боровся проти концепції природничого права, яке, на його думку, не може обгрунтувати свого походження ніякою правовою дійсністю. При цьому він зазначав, що діюч

е право створене мисленням, тобто є результатом інтелектуальної діяльності, однак, на відміну від концепції природничого права, діюче право завжди можна вивести із зовнішніх об’єктивних фактів, з реального процесу творення права. Вчений підкреслював, що теорія права повинна займатися об’єктивно існуючим позитивним правом, яке спирається на правотворчі факти. Він рішуче застерігав проти того, щоб в результаті наукової розробки права, навіть якщо вона буде базуватися на позитивістській основі, не витворювати ідеальних концепцій можливих правових систем. Він називає їх "теоретичним правом" і відкидає так само рішуче, як і природничо-правові доктрини, підкреслюючи, що "сутність будь-якого права полягає в тому, що воно діє. Тому, - продовжує Бергбом, - найкраще ідеальне право не може не залишитися позаду навіть найбільш жалюгідного позитивного права, подібно до того, як будь-який каліка бачить, чує і діє краще, ніж найпрекрасніша статуя". Тобто, по суті, зусилля Бергбома, інших прихильників юридичного позитивізму були спрямовані на пошук наукового тлумачення правових явищ. Завдяки позитивізму формується правовий погляд, правова наука звільнилася від догм метафізики. Право, в розумінні прихильників цього напряму, було результатом правотворчої функції держави, незалежної від економічних відносин. Власне правовий позитивізм та загальна кодифікація послужили основою концепції правової держави (Rechtsstaat), суть якої полягає в утвердженні ідеї, що над громадянином, над владою і над державою стоїть незмінний правопорядок. Державний апарат при цьому є зв’язаний, обмежений ним же виданими законами. Держава повинна гарантувати нормами діючого права сферу прав громадян і їхніх свобод.

Представники правового позитивізму стверджували, що визначальним фактором, який творить право, а отже й регулює суспільне життя, є особа або група осіб, що стоять при владі. Джерелом правопорядку є тільки влада, яка має у своєму розпорядженні примус; вона, стоячи над суспільством, регулює і формує суспільне життя. Діюче право, створене владою, покликане забезпечувати порядок, гармонію і безпеку в державі.

Правовий позитивізм став основою для цілої низки напрямів сучасної науки права, зокрема "чистої теорії права" Г.Кельзена та "аналітичної юриспруденції".

 

< Попередня   Наступна >