1. Утворення і розвиток феодальної держави у X – XІІ ст. 2. Виникнення та особливості станово-представницької монархії. 3. Становлення князівського абсолютизму. 4. Особливості розвитку феодального права в Німеччині. Утворення і розвиток феодальної держави в X – XІІ ст. Розпад імперії Карла Великого у середині ІX століття поклав початок самостійному існуванню Східно-Франкського королівства. Через сто років воно стало називатись Тевтонською державою, а пізніше – Німеччиною. Німеччина як єдиний державний простір виникла не від-разу. У Тевтонській державі було кілька ранньофеодальних утворень – герцогства Саксонія, Тюрінгія, Франконія, Швабія та Баварія. Герцог мало чим відрізнявся від вождя племені, організація влади була примітивною. Наприкінці X ст. князівства згуртувались, у них з’явилась чудова на той час армія. Німецький король Оттон І прагнув підкорити Італію. Римський папа потребував підтримки німецького короля, тому що місцеві феодали захопили владу в Римі. Оттон І в середині X ст. захоплює північну і центральну частини Італії, і в 962 році папа римський коронує його ім-перською короною. Створена Оттоном І імперія в XІІ ст. оде-ржала назву «Священна римська імперія німецької нації». Ця назва зберігалась до 1806 року. У XІІ ст. німецькі князівства переживали занепад, центробіжні сили послаблювали могутність імперії. Королі з династії Гогенштауфенів намагались силою приєднати Італію, але безуспішно. Фрідріх І Барбаросса (1152 – 1190 рр.), його син і онук також зазнали невдачі. Тевтонський орден рицарів був розбитий у 1242 р. Олександром Невським на Чудському озері. Суспільний лад Німеччина в економічному відношенні постає однією з найбільш відсталих країн Європи. Феодальні відносини стали розвиватись у країні не рані
ше ХІІ ст. Німецьке суспільство поділялось на два основні класи: військовий – лицарство і податний – селянство. Утворенню цих двох станів сприяла реформа короля Генріха Птахолова (919 – 936 рр.), яка була викликана необхідністю створити кінноту для боротьби з угорцями. За реформою, особи, які могли воювати у рядах кіннотників, були зараховані до війсь-кового стану, а всі інші зарахувались до податного стану. У зв’язку з цим до військового стану потрапила і заможна час-тина селянства, а також деякі категорії невільних слуг феодалів. Військовий стан не був однорідним: крім великих землевласників, світських і духовних, до нього входили середні і дрібні лицарі. Податний стан складався із вільних і невільних селян. Серед них тривалий час існували земельні власники: частина селян володіла землею на основі чинша, тобто внесення певних платежів на користь власника землі. Невільні були кріпа-ками, що працювали на землі або слугували при дворі феодала. Міщани були землевласниками або ж торговцями і ремісниками. Фактично, вони не могли розглядатися як податний стан, тому що податками обкладались міста, а не окремі громадяни. У ХІІ ст. у Німеччині склались феодальні стани. Структура класу феодалів визначалась відносинами земельної власності. Найбільшим землевласником був король. Великі земельні володіння мали герцоги, пфальцграфи, графи, рицарі. Поряд із світською знаттю стояли прелати церкви –архієпископи, єпископи, абати. Взаємовідносини між феодалами будувались на ленних зв’язках і були багатоступеневими, але в деяких випадках зберігалось пряме підпорядкування феодальних власників королю, що було характерне для ранньофеодальної держави. Феодальна ієрархія, яка склалась у Німеччині в ХІІ ст., виступає в Саксонському і Швабському зерцалах як ієрархія шести і семи військових щитів (Саксонське зерцало, книга І, ст. 3). Ієрархія носила військовий характер. У той же час вона була формою державної організації німецьких феодалів. Державний лад У ІХ-Х ст. у Німеччині спостерігається посилення королівської влади, обумовлене тим, що багаточисельні великі і середні землевласники потребували допомоги сильної королівської влади, для захоплення вільних земель і закріпачення вільних общинників; вона була потрібна і монастирям, і єпископам, які були зацікавлені в розширенні церковного землеволодіння. Політичного об’єднання Німеччини вимагала наявність зовнішньої небезпеки (напади норманів, угорців). У боротьбі з герцогами королівська влада намагалась за-ручитися підтримкою церкви. Так, Оттон І, намагаючись обмежити самостійність герцогів, видав так звані “оттоновські привілеї”, сутність яких була, перш за все, у територіальному розширенні церковного імунітету, який розповсюджувався не тільки на церковні во-лодіння, а й на весь регіон, де вони були розміщені. Центром вищої державної влади був королівський двір, який складався з членів королівської сім’ї, їхніх слуг, міністеріалів і службовців вільного походження, які складали урядовий апарат . При королівському дворі постійно знаходилась значна кількість церковних і світських феодалів, з яких призначались вищі сановники: канцлер, камерарій, капелан, дворецький, маршал. Вищою посадовою особою був канцлер, який відав усіма справами управління. Важливе значення мала посада дворецького (майордома), який відав справами королівського двору. У політичному житті країни велику роль відігравали збори феодалів. Як суверенний орган, вони виступали при усуненні королів від влади, а також у той час, коли король ще не був обраний. Збори визначали компетенцію короля, видавали законодавчі акти, вступали в переговори з папою, при-значали вищих посадових осіб. На початку ХІ ст. при королі була створена рада вищих представників знаті (гофтаг), разом з якою король розглядав найважливіші справи. У кінці ХІ ст. у Німеччині запанували принципи виборчої монархії. Обрання короля князями було юридичним актом. Той, хто не брав участі у виборах, вважав себе вільним від королівської влади. Виникнення та особливості станово-представницької монархії Слабкість центральної влади – характерна особливість феодальної монархії в Німеччині. Імператорам лише на короткий час вдавалося підкоряти собі князівства, приборкувати світських і духовних феодалів. Навіть у власних володіннях німецькі імператори були обмежені у діях, залежні від папи римського і від усієї знаті. До початку ХІІІ ст. королівська (імператорська) влада була ще значною. Управління будувалось за двірцево-вотчинною системою. Владу на місцях здійснювали графи. З часом вони привласнили собі спадкоємні права. Посилення влади герцогів, графів та єпископів привело до децентралізації дер-жави. Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена Золотою буллою 1356 р., яка була видана імператором Кар-лом V (королем Чехії). Згідно з положенням Золотої булли папу римського було усунуто від виборів німецьких імпера-торів, визнавалась повна політична самостійність курфюрстів, до того ж вони одержали, так звану, регалію – ви-ключне право видобутку дорогоцінних металів і чеканки мо-нети. У буллі було врегульовано порядок обрання імператора. Право його обрання було визнано за трьома духовними кур-фюрстами (Майнцським, Кельнським і Трірським) та чотирма (Богемія, Пфальц, Саксен Вютенберг і Бранденбург) світсь-кими землями. “Золота булла” узаконила приватні війни, крім війни ва-салів проти сеньйорів. Нею було заборонено союзи міст. Рі-шення всіх важливих справ імперії передавалось колегії кур-фюрстів, яка повинна була скликатись щорічно. Державний лад Вище управління Німеччини зосереджувалось у руках колегії курфюрстів, які обирали імператора і були його радниками. Час від часу збирався рейхстаг, що складався з трьох ку-рій: курфюрстів, князів і імперських міст. Дрібне дворянство не мало у рейхстазі свого представництва. Не мало його і се-лянство. Рейхстаг скликався імператором двічі на рік, інколи – один раз в декілька років. Рейхстаг вирішував питання щодо встановлення земського миру, організації загальноімперських військових заходів, війни і миру, відносин з іншими державами, обкладання імперськими повинностями, територіальних змін у складі імперії і князівствах, змін в імперському праві. Рішення рейхстагу виконувались засобами окремих зе-мель, які входили у склад імперії, що не завжди призводило до їх чіткого виконання. У перервах між засіданнями імпера-тор міг видавати при участі членів своєї ради укази, але вони набували силу закону лише після затвердження їх рейхста-гом. Імператорська влада була слабкою. Імператор не мав за-гальноімперського війська, загальноімперського суду. Влада князів в окремих землях спочатку не була необмеженою. Там існували ландтаги – станові представництва духовенства, дворян і міщан, іноді зустрічаються у цих збо-рах і представники вільного селянства. За структурою ці збо-ри були двох- або трьохпалатними. Компетенція ландтагів у різні періоди їх розвитку була різною. Ландтаг вважався верховним судом князівства, поки не виникли особливі суди, до яких пізніше перейшла юрисдикція лантагів. І тоді він у деяких державах став апеляційною інстанцією для цих судів. Ландтаг також вирішував справи, що не входили в юрисдикцію судів (наприклад, полі-тичні). Вони втручались в управління державою, впливали на формування князівської ради, а також на призначення вищих чиновників. Найбільш важливим правом ландтагів було пра-во встановлення податків. Із зростанням державних потреб і зменшенням доменів князям усе частіше потрібно було звер-татись до ландтагів за грошовими субсидіями. Вони надавали грошові суми на утримання війська, що давало можливість втручатися в управління армією, будівництво оборонних спо-руд та ін. Таким чином, ландтаги, у певній мірі, обмежували владу князів, і були, по суті, більш станово-представницькими органами, ніж рейхстаг, що дає підстави вважати, що станово-представницька монархія в Німеччині розвивалась у межах окремих князівств, а не в межах усієї імперії. Велику роль у Німеччині відігравали міста. Управління містом залежало від його правового статусу. Великою самостійністю користувались імперські міста, близько до них стояли вільні міста, менше прав було у князівських міст. У XІІІ–XІV ст. більшість міст одержали політичні вольності і були самоуправлінськими одиницями. Законодавча влада в містах здійснювалась радою, яка складалась з комісій окремих галузей міського господарства. Виконавча влада належала магістрату з одним чи декількома бургомістрами. У другій половині XІV ст. стали виникати союзи міст, необхідні для боротьби з дрібними рицарями і князями, які намагались всіляко притісняти міста. Суспільний лад З розвитком феодалізму відбуваються зміни в станово- класовій структурі суспільства. Встановилась доволі значна різниця між верхніми шарами – аристократією і нижчим дворянством. Із аристократії виділилась невелика група світсь-ких і духовних феодалів – курфюрстів. Майже повністю зни-кло середнє дворянство. Основну масу нижчого дворянства з XІV ст. складали міністеріали. Панськими слугами вони вступали у рицарі і, таким чином, ставали вільними і входили у число дворян. Пізніше, з розвитком капіталістичних відно-син, значення рицарства падає. Німецькі міста поділялись на три види: імперські міста, які були безпосередніми васалами короля; вільні міста, які не платили податків і мали повне самоуправління; князівські мі-ста, статус яких визначався князем, на території якого вони знаходились. Населення міст було неоднорідним. До панівного класу відносились землевласники і купці. На нижчому ща-блі знаходились ремісники, підмайстри, поденщики. У поземельних відносинах Німеччини відбулись важливі зміни, викликані проникненням у сільське господарство товарно-грошових відносин. Ці зміни виразились у послабленні кріпосної залежності селян, які одержали самостійність. Най-більш заможні вільні селяни, орендували великі земельні ді-лянки у феодалів, сплачуючи за оренду грошовий чинш. Ве-ликі орендатори з часом ставали дрібними поміщиками. Ра-зом з тим залишалась велика маса залежного селянства, яке було “залежним по землі” і “особисто залежним”. Перші були прикріплені до землі, яку займали спадково, виконуючи певні визначені повинності. Особисто залежні виконували повинності, розмір яких не був чітко визначений. Судоустрій Німеччини Розпад франкської монархії і розвиток феодалізму призвів до утворення в помістях землевласників феодальних судів. Спочатку землевласник мав право судити лише своїх кріпосних, але пізніше його юрисдикція поширилась на все на-селення, яке проживало на його території. Поряд з феодальним, існували церковні суди, юрисдикція яких поширювалась як на певні категорії людей (духовенство і деякі розряди світських осіб), так і на певне коло справ (шлюбно-сімейні справи, духовні заповіти). Третій вид складали міські суди. Склад міських судів у окремих містах був різним. У деяких суд здійснювався суддею і засідателями – шефенами, в інших – міською радою. У більшості міст суддів обирала міська община. З укріпленням князівської влади був створений вищий суд у князівствах. Судові функції мали і управителі округів – амтмани. Крім того, в округах були нижчі суди з різноманітною компетенцію. У Вестфалії широкого розповсюдження одержали особливі суди – суди фемів. Становлення князівського абсолютизму У кінці XV ст. і першій половині XVІ ст. у Німеччині настає період розквіту господарської діяльності. Але розвиток господарства йшов дещо іншим шляхом, ніж в Англії і Франції. Ні одне місто в Німеччині не стало господарським центром, яким був, наприклад, Лондон в Англії. Економічний розвиток Німеччини відрізнявся великою нерівномірністю її окремих регіонів. В Англії і Франції розвиток торгівлі призвів до централізації, у Німеччині – до об’єднання інтересів навко-ло місцевих центрів, що сприяло політичній роздробленості. У першій половині XVІ ст. у Німеччині відбувається ре-формація, яка до всіх умов, що роз’єднували її, додала ще од-ну – віросповідання. Німеччина розділилась на протестантську (північ) і католицьку (південь). Реформація супроводжувалась соціальними виступами, з яких найбільш важливим було селянське повстання 1525 р. У результаті повстання було розорене духовенство, дворянство, князівські міста, населення яких брало участь у війні, позбавлялось своїх привілеїв і потрапляло в повну залежність від князів. Князівська влада посилилась за рахунок послаблення міст, розорення частини дворянства, яке потерпіло від селянського повстання і змушене було шукати опори у князівської влади. Тридцятилітня війна (1618 – 1648 рр.), яка велась під ре-лігійними лозунгами боротьби католиків з протестантами, вирішувала політичні завдання. Північно-німецькі князі бо-ролись проти посилення імператорської влади і створення єдиної національної держави. Боротьба закінчилась перемогою князів, їх влада ще більше посилилась. Вони стали майже незалежні від імператорської влади: за Вестфальським миром 1648 р. князі набули права укладати союзи не тільки один з одним, але й з інозем-ними державами. Політичне єднання, розвиток централізації, чиновництва і суду відбувалися у середині кожного князівства. Станово-представницькі установи у більшості князівств припинили своє існування, а в інших – переживали занепад. У XVІІ ст. у князівствах панував абсолютизм, який відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу. Як і станово-представницька монархія, абсолютизм склався не на всій території імперії, а в межах окремих князівств. Князівський абсолютизм був вираженням повного успіху феодальної реакції, перемогою над буржуазним рухом, підкоренням слабої німецької буржуазії князям. У другій половині XVІІ ст. найбільшими абсолютиськими державами були Прусcія і Австрія, які суттєво відрізнялись одна від одної: Пруссія була переважно протестантською країною, а Австрія – католицькою. Хоча прусська дер-жава складалась із декількох окремих держав, її населення було німецьким або онімеченим, тоді як Австрія складалась із земель, заселених різними національностями. Між обома країнами існував постійний антагонізм, особливо в питанні про те, кому повинна належати керівна роль у Німеччині. Австрія була менш централізованою державою. Спроби представників династії Габсбургів подолали сепаратизм, роздробленість князівств тривалий час залишались марними. По-значались суперечності між австрійським, угорським і чеським дворянством. При імператорі діяли такі установи: державна рада, королівська канцелярія, військова рада, комерцколегія. Спроби знищити самостійність провінційних сеймів і ландтагів не дали бажаних результатів. Королівська влада не могла нав’язати провінціям своїх чиновників і була змушена призначати тих, кого рекомендувала місцева знать. До імперії Габсбургів входили Угорщина, Чехія, частина Італії, в яких проводилась політика онімечування народів, ні-мецька мова вважалась державною, угорців і чехів примушували приймати католицтво. В австрійського королівства не було навіть загальноприйнятої назви. Для її позначення за-стосовували своєрідний термін – “спадкоємне володіння дому Габсбургів”. Внаслідок економічної і військової слабкості Австрії її міжнародний авторитет був невеликий. Колишня Тевтонська держава Пруссія, навпаки, ставала дедалі сильнішою. На початку XVІ ст. її герцогу, колишньому васалу Польщі, вдалося об’єднати свої володіння з князівством Бранденбурзьким і стати суверенним правителем. На початку XVІІ ст. курфюрст Прусcії дістав титул короля. Вигідне географічне положення, уміння королів одержувати для себе вигоду із складної міжнародної ситуації, тонка дипломатія, створення сильної армії, жорстоке придушення селянських виступів були основними причинами піднесення Брандербурзько-Прусcької держави. У внутрішньому управлінні прусським королям вдалося досягти набагато більшої централізації, ніж монархам Австрії. Після усунення Таємної ради було створено три важливих відомства: внутрішніх справ, юстиції, іноземних справ. Найбільше значення мали відомства внутрішніх справ і полі-ції. Розгалужений поліцейський апарат втручався в життя підданих аж до того, що забороняв жінкам носити модні сукні, пудритись тощо. Опорою короля були армія і чиновництво. Чиновницький апарат діяв чітко, організовано і не випадково вважався зразковим для інших німецьких князівств, особливо в умінні здирати податки. Ландтаги на місцях зберігались, але потрапили під контроль призначуваних королем ландратів. Бюрократичний апарат монархії був суворо централізованим, особливо у війсь-ковій, поліцейській і фінансовій сферах. Владу поміщиків над селянами король, навпаки, зберіг і розширив. Пруссія у XVІІІ ст. була схожа на поліцейську державу, в ній утвердилося всесилля бюрократії, воєнщини з безмежною дріб’язковою опікою з боку верховної влади над усіма сторонами життя підданих. Установлювався абсолютизм і в інших німецьких князівствах. Коли ландтаг Саксонії надумав протестувати проти поборів курфюрста Августа Сильного, останній наказав закрити депутатів у залі і тримати, поки не примиряться. Влада німецького імператора була примарною. Німеччина була конгломератом королівств, курфюрств, ландграфств, архієпіскопств, єпіскопств, абатств, володінь духовних орденів, імперських рицарств і вільних міст. Такий вигляд мав на практиці князівський абсолютизм. До 1806 р. у Німеччині було 51 імперське місто, близько 360 князівств і до 1,5 тисячі рицарських володінь, господарі яких також претендували на незалежність, суверенітет. Особливості розвитку феодального права в Німеччині Сповільнені темпи розвитку феодалізму на німецьких землях зумовили тривале збереження там пережитків звичаєвого права, що відповідало інтересам землевласників. Безліч князівств заважала встановленню єдиних норм права. Майже у кожній частині країни діяли свої правові звичаї, з яких па-нівний стан намагався закріпити ті, що оберігали їхні приві-леї. У XІІ – XVІ ст. у правотворчості велику роль відігравали шефени – члени феодальних судів. Вони зобов’язані були не тільки з’ясовувати фактичну сторону справи, усвідомлювати й оцінювати докази, а й у разі потреби “відшукувати права”. Тому навіть коли випадки були однаковими, шефени могли виносити найрізноманітніші вердикти, враховуючи інтереси феодалів. У XІІІ ст. з’явились приватні записи права, такі як “Сак-сонське зерцало” і “Швабське зерцало”. Джерелами їх були норми звичаєвого і канонічного права, а також норми, запо-зичені з кодексу Юстиніана. Автором “Саксонського зерцала” вважають одного з магдебурзьких шефенів Ейке фон Репхофа. Уже з першої статті збірника видно прагнення відтіснити служителів церкви від розгляду громадських прав і право-порушень. Як будь-яка пам’ятка феодального права, “Саксонське зерцало” дає суворий поділ жителів на залежних і вільних. Були й проміжні групи напіввільних осіб, які виконували різ-ні повинності. Дрібні рицарі й заможні селяни вважались ше-фенським станом. Зерцало складається з двох частин. Перша містить норми земського права, яке поширювалось на вільних шефенського стану і відображало головним чином практику судів. Друга – ленне право, яке діяло лише серед шляхетних панів, вищої знаті. Воно визначало порядок успадкування зе-мельних наділів, регулювало відносини між сеньйорами і ва-салами. За об’єктом регульованих правовідносин земське право було ширше, ніж ленне. Його джерелом були норми звичаєвого права, укази короля, приписи князів. “Саксонське зерцало” передбачало дуже суворі покарання за скоєні злочини. Замість штрафів, навіть за дрібні кра-діжки, передбачалась смертна кара. Різниця між нічним і денним злодіями полягала лише у визначенні виду покаран-ня. Першого належало повісити, другому – відрубати голову. Пограбування млина, церкви, цвинтаря каралось колесуван-ням. За чаклунство винного спалювали на вогнищі (книга 2, ст.13). Серед покарань згадуються також виривання язика, відрубування голови. Будь-який виступ проти імператорської влади карався смертною карою (заколюванням). Пізніше, деякі положення “Саксонського зерцала” були використані в Магдебурзькому праві – збірнику норм міського права початку XІV ст. На відміну від зерцала, магдебурзькі закони детальніше визначали норми регулювання товарно-грошових відносин, чого майже не знали попередні правові звичаї. З часом стали з’являтись збірники норм міського права. Судді могли виносити рішення, виходячи із судових рішень, але прецедентне право в Німеччині не розвивалось. Звичаєве право, що діяло в Німеччині тривалий час, умовно можна розділити на три частини: право феодалів, се-лянське право і міське. Партикуляризм ленного, земського і міського права, відсутність єдиного зводу імперських законів змушували суддів дедалі частіше звертатись до дигестів і кодексу Юстиніана. Наприкінці XV ст. звід римського права був офіційно визнаний імператором як діюче джерело цивільного права. Це положення зберігалось майже чотири століття. Щодо най-складніших казусів шефенам дозволялось брати консультації в університетах. Свої висновки професори права давали у фо-рмі проекту рішення, інколи обов’язкового для суду. Вони також визначали межі використання римського права, давали свої коментарі. Рецепцію римського права можна було пояснити, насамперед, тим, що воно містило норми, які можна було застосовувати щодо всіх майнових відносин, що ґрунтувалися на приватній власності. Позначився також вплив церкви. Відомо, що канонічне право увібрало в себе багато норм римського права. Рецепція римського права пояснюється й тим, що суд шефенів не міг винести задовільного рішення в усіх скла-дних майнових суперечках. Незабаром після Великої селянської війни був розроблений і у 1532 р. затверджений рейхстагом звід законів, на-званий Кароліною, на честь імператора Карла V, який правив у той час. З 219 статей кримінального уложення 142 статті містять норми кримінального процесу, решта – кримінального права. У зв’язку з тим, що окремі землі виступали проти прийняття загальноімперського законодавства, у вступній частині до Кароліни було сказано: “Але ми хочемо при цьому сказати, що старі, встановлені законні і добрі звичаї курфюрстів, князів і станів ні в чому не повинні заперечуватись”. Таким чином, за кожною землею було збережено її особливе кримінальне право, Кароліна призначалась лише для за-повнення прогалин у місцевих законах. Вона передбачає багаточисельне коло злочинів: державні (зрада, повстання, порушення земського миру та ін.); проти особи (вбивство, наклеп та ін.); проти моралі (кровозмішування, зґвалтування, двоєженство, подружня зрада та ін.); проти власності (підпал, грабіж, крадіжка, присвоєння), а та-кож деякі інші види злочинних діянь. У Кароліні одержали фактично вірні визначення не тільки окремі злочини, а й деякі загальні поняття кримінального права: посягання, співучасть (наприклад, пособництво), необережність, необхідна оборона та ін. Кароліна встановила дуже жорстокі покарання: значна кількість злочинів каралась смертною карою, причому були передбачені кваліфіковані види цієї кари: колесування, четвертування, закопування живим у землю, спалювання тощо. Значне місце займали тілесні покарання. Часто застосовувалось виривання язика і відрубування руки. При незначних проступках застосовувалось позбавлення честі, при цьому за-судженого виставляли до ганебного стовпа або в нашийнику на публічне осміювання. Звертає на себе увагу встановлення жорстоких покарань за посягання на імператорську владу і на власність. Більша частина статей Кароліни стосувалася правил су-дочинства. Кароліна зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий або інший позивач міг подати кримінальний позов, а обвинувачений – оскаржити і довести його безпідставність. Сторони мали право пред’являти документи, вдаватись до запрошення свідків, користуватись послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалось, позивач повинен був “відшкодувати збитки, безчестя і оплатити судові витрати”. У цілому ж, основною формою розгляду кримінальних справ у Кароліні є інквізиційний процес. Обвинувачення пред’являлось суддею від імені держави. Слідство велося за ініціативою суду і не було обмежене строками. Широко застосовувались засоби фізичного впливу на підозрюваного, наприклад, допит, який проводився під час катування. При цьо-му Кароліна детально регламентує умови застосування кату-вання. Для визнання доказів достатніми для застосування до-питу з катуванням потрібні були свідчення двох “добрих” свідків (ст. 23). Головна подія, доведена одним свідком, вважалась напівдоказом. Ряд статей визначають порядок доведення злочину позивачем, якщо обвинувачений не зізнається. Остаточний вирок виносився на підставі особистого зізнання або свідчення винного (ст. 22). Процес поділявся на три етапи: дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування. Дізнання складалось з встановлення факту здійснення злочину і особи, яка підозрюється у вчиненні злочину. Загальне розслідування містило короткий допит арештованого з метою встановлення деяких даних про злочин та об-ставини справи. Спеціальне розслідування – детальний допит обвинуваченого і свідків, збір доказів для остаточного доведення вини злочинця та його засудження. Покарання могли застосовувати на підставі не лише за-кону, а й таких “розмитих” понять, як “добрі звичаї”, “вказівки доброго і досвідченого у праві судді”. Процес вели таємно і письмово. Ця пам’ятка феодального права діяла в деяких частинах Німеччини до початку XІX ст. У 1794 р. було створено Прусський земський кодекс. Якщо у праві Франції, Англії, Голландії цієї епохи дістали широкого відображення інтереси буржуазії, то Прусський кодекс майже повністю зберігав норми феодального права навіть відносно нерухомого майна. Отже, обмежувався доступ буржуазії до придбання землі. Зберігався поділ жителів на панів і слуг, тобто становий уклад. У кодексі згадувалось про захист особи та власності під-даних. Відмінялись катування. Це був певний прогрес, хоч і після прийняття кодексу обмежувалось право зборів. Права церкви у сфері шлюбно-сімейних відносин були розширені. Кодекс складається з двох частин. Перша частина присвячена нормам цивільного права, друга – правовому становищу станів, шкіл, церков, кримінальному праву. Дуже вели-ке місце у кодексі відведено особі короля і державній службі. Розмірковування про захист особи і майна підданих в умовах поліцейського режиму мали символічний характер. Проте сам факт часткового визнання інституту буржуазної власності як основи суспільних відносин був кроком уперед.
< Попередня Наступна >
Підручники