Джерела та основні риси права Руси-України
Історія держави і права України - Історія держави і права України |
Джерела та основні риси права Руси-України
Як зазначається в «Повісті временних літ», народи княжінь, що увійшли до складу Київської Русі, мали «обичаї свої, закони батьків своїх і перекази». Інакше кажучи, в племен Русі переважало звичаєве право. До найдавніших норм звичаєвого права слов'ян відносяться норми, які регулювали порядок здійснення кривавої помсти й деяких процесуальних дій (присяги, оцінки показань свідків тощо). Залишки звичаєвого права, котрі дійшли до нинішніх поколінь, виявляють себе:
1) в юридичних символах, наприклад в обряді посадження шанованого гостя князя на «стіл», що вказує: в державному праві Русі такий обряд був нормою звичаєвого права. Або символ рукобиття при свідках означає норму укладення контракту купівлі-продажу;
2) в численних прислів'ях. Маємо цілу низку прислів'їв, які вказують на ті чи інші норми звичаєвого права. Наприклад, «що ухвалить старший город, на тім мусять стати пригороди». Ця колись важлива норма державного права означала, що рішення центрального міста є обов'язковими для менших міст, які інколи називалися пригородами.
«Повість временних літ» наводить приклади того, що в народів княжінь були неоднакові звичаї укладення шлюбу. В древлян викрадали дівчат, у родимичів і в'ятичів дівчата й хлопці обирали один одного на русаліях чи інших ігрищах (Івана Купала).
Норми звичаєвого права фіксувалися пізніше в офіційних документах, наприклад у русько-грецьких і русько-візантійських угодах. Міжнародні угоди 911, 944, 971 рр., які дійшли до сучасників, це значний крок у розвитку руського феодального права.
Розкриваючи зміст права за угодою 911р. між князем Олегом і візантійськими імператорами Львом, Олександром та Костянтином, зазначимо, що вона регулювала дружні відносини
Після поразки Ігоря Рюриковича представники Візантії новим договором 944 р. обмежили деякі права русичів. Перш ніж вирядити до Греції кораблі в бажаній кількості, потрібно було грамотою князя повідомити їх кількість і мету прибуття. Для прибулих купців з Русі у Візантії визначалися певні райони розселення і правила їхньої поведінки. Тобто договір 944 р. обмежував права русичів, визначав правове поле перебування їх у Візантії.
Крім міжнародних угод до сучасників дійшли князівські статути й уроки. Це особливі збірники права. Літопис зафіксував, що після загибелі Ігоря Рюриковича, який, певно, порушив норми звичаєвого права, княгиня Ольга своїм статутом 945 р. врегулювала збирання данини з древлян, вказала норми, строки і місце збирання.
З літописів ми дізнаємося про законодавчу діяльність Володимира Святославича, який уклав «Статут земляной». Ним князь врегульовував земельні відносини й відповідальність за порушення права власності.
Князю Володимиру приписується створення «Церковного статуту». Він вважається кодексом церковно-судового права, який врегульовував відносини між князівською владою і церквою. В ньому визначалися місце церковної організації в державній системі й турбота держави про церкву. Князь закріпив державну підтримку церкви шляхом встановлення десятини від доходів князівських. Тут же князь регламентував діяльність і відповідальність церковних служителів.
Основою для церковного статуту Володимира були грецькі «Номоканони» — збірники візантійського канонічного (церковного) права, які містили імператорські постанови відносно церкви і рішення церковних ієрархів, місця і ролі релігії в суспільстві.
,Норми правових статутів, які виникли у IX — Х ст., увійшли до «Руської правди», найдавнішу частину якої становила «Правда Ярослава», видана ним Новгороду 1016 р. Новий закон систематизував правові норми й регламентував взаємовідносини між різними прошарками міського населення.
Здобувши владу за допомогою новгородців, Ярослав Мудрий між 1024—1026 рр. видає «Покон вірний». Цей закон визначав розміри данини, яка справлялася з населення на користь князівських дружинників, а також розміри вір (штрафів) за порушення законодавства і порядку в державі.
Подальший розвиток давньоруського законодавства пов'язаний з іменами синів Ярослава Мудрого. 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні бояри й представники вищого духівництва затвердили у Вишгороді «Правду Ярос-лавичів». Цей збірник законів був реакцією на народні рухи на Русі в кінці 60-х— на початку 70-х рр. XI ст.
Згаданий збірник законів посилював персональну відповідальність за порушення феодального закону. Зросли норми віри за порушення права феодальної власності. Разом з тим «Правда Ярославичів» певною мірою обмежила сваволю вотчинників над залежним населенням. Їм заборонялося без князівського суду («без княжого слова») карати смердів. За порушення цієї норми винний платив 3 гривні. Призначався штраф за крадіжку або знищення коней смердів. Підтверджено було й високі (до 40 гривень) штрафи за вбивство смерда.
Закони Ярослава Мудрого та його синів було виявлено в складі літописів, а також у пізніших юридичних збірниках «Мірило праведне», «Кормча» та ін.
Пізніше князівські закони отримали назву «Руська правда». До сучасників дійшло понад 100 списків «Руської правди».
Залежно від місця перебування списки названо, наприклад, Синодальним (зберігався в бібліотеці Синоду), Троїцьким (в Троїце-Сергієвій лаврі), Академічним (у бібліотеці Академії наук). Розрізняють списки й залежно від осіб, які віднайшли їх, наприклад, Карамзінський, Татищевський, Археографічний (виявлений Археографічною комісією) та ін. Всі знайдені списки, залежно від їхнього змісту, поділяють на три редакції: Коротку, Розширену і Скорочену із Розширеної. Остання становить найпізнішу переробку Розширеної «Руської правди».
«Руська правда» — збірник законів феодального права, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів, їхнього оточення, захищали життя і майно панівних станів суспільства. Це можна довести статтями про відповідальність за вбивство, про успадкування, про заподіяння образ. Окремі частини «Руської правди» виникли в найскладніші і най-гостріші моменти історії Київської Русі. В оригіналах списки «Руської правди» не було поділено на пронумеровані статті (лише окремі списки містять заголовки деяких частин документа) і тільки пізніше з науковою метою такий поділ було проведено.
Найдавнішою редакцією «Руської правди» є Коротка редакція. Вона відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Як уже згадувалося, в її тексті закріплено фрагменти давньоруського права, які відносяться ще до VIII— IX ст. Коротка правда поділяється на кілька частин: «Правда Ярослава» (ст. 1— 18), «Правда Ярославичів» (ст. 19—41), «Покон вірний» (ст. 42), «Урок мостникам» (ст. 43). Час виникнення «Правди Ярослава» відносять до 30-х рр. XI ст. «Правда Ярославичів» була прийнята на князівському з'їзді, який відбувся між 1054 — 1073 рр. Появу Короткої правди як єдиного збірника права дослідники відносять до кінця XI — початку XII ст.
Що ж до Розширеної правди, то дослідникам і до новітнього часу не вдалося остаточно встановити дату й місце укладення цього загальноруського збірника права. Вважається, що безпосередньою причиною її появи було повстання новгородців 1207 р. проти лихварства Мірошкіновичів (див.: Тихомиров М. Н. Исследования о «Русской правде»: Проис-хождение текстов.— М.—Л., 1941). На думку П. Толочка, Розширена правда виникла як результат зміцнення великокнязівської влади під час відносної стабілізації міжкнязів-ських відносин. Такими були останні роки великого князювання Ізяслава Мстиславича (1151—1154), а також роки правління Ростислава Мстиславича (1159 — 1167), який ще в 1136 — 1137 рр. видав Смоленський статут і, мабуть, був добре знайомий з основами давньоруського законодавства (див.: То-лочко П. П. Киев й киевская земля в зпоху феодальной разд-робленности XII—XIII вв.—К., 1980). Отже, Розширена правда, як і Коротка, виникла в процесі розвитку давньоруської державності і є важливим джерелом права та юридичної думки в цілому.
Третя редакція «Руської правди» — Скорочена — виникла не раніше другої половини XII ст. Більшість вчених розглядають цю пам'ятку як переробку одного із списків Розширеної правди і датують її укладення десь кінцем XIV ст. Деякі дослідники, зокрема Н. Максимейко, датують цю пам'ятку XIV або XVII ст. і пов'язують її виникнення зі спробами кодифікації, що мали місце у цей період.
Зазначимо, що спроби кодифікації правових норм здійснював і Володимир Всеволодович (Мономах). Після повстання 1113 р. він уклав статут, який було затверджено в Берестові київськими, білгородськими й переяславськими тисяцькими, «мужами» князя Олега Святославича та іншими представниками феодальної знаті. Увійшовши в історію як Статут Мономаха, цей збірник прав відобразив інтереси пануючої верхівки. В ньому підтверджувалися імунітет феодалів та їхні права на експлуатацію залежного населення.
Разом з тим статут дещо обмежував лихварство, що можна розглядати як завоювання міщан і селян. Тут же вносилися статті, які полегшували становище закупів.
Онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич та інші також приймали статути, які обмежували права представників князівської адміністрації. Багато норм статутів регулювали правове становище князівського господарства, правопорядок у вотчинних селах, спадкоємництво тощо.
Серед документів, створених у XII — XIII ст., слід назвати чотири пам'ятки Галицько-волинської держави, що дійшли до нашого часу й містять цінні свідчення про правове життя в цій землі у період ординського панування.
Від середини XII ст. збереглася грамота князя Івана Рос-тиславича (Берладника), яка є пам'яткою історії Дунайсько-дністровських земель. Вона розкриває економічні зв'язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Грамота регламентувала правове становище деяких іноземних купців під час їхнього перебування у князівстві. Встановлювалися пільги для болгарських купців, які звільнялися від сплати мита.
Інший правовий документ — «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.) свідчить, що в період феодальної роздробленості вдосконалювалося спадкове право, зокрема в документах викладено заповіт князя на ім'я своєї жінки (княгині). В ньому вказано право княгині успадкувати «город свой Кобрьінь, й с людьми, й с данью, село Городе... й с мьітом й другие села». Далі в документі йде мова про закуплені раніше ним землеволодіння: «А село есмь купил Беревиче у Юрьевича у Давьідовича Федорка». Цей приклад свідчить, що князі Галицькі збільшували свій домен і за рахунок купівлі земель, які оформляли правовими документами. Купівля-продаж фіксувалася відповідними грамотами (див.: Памятники русского права (под ред. Юшкова). «Рукописання» містить матеріал для вивчення організації управління селами й містами у Південно-Західній Русі.
Ще один правовий документ — грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р. (див.: Історичні джерела та їх використання.— К., 1969), містить матеріал про розміри й форми феодальних повинностей з міського населення на користь державної влади. Наприклад: «Се аз князь Мстислав, син королев, внук Романов, уславляю ловчеє на еберстьіньї й в веки за их коро-лому: со ста по две лукне меду, а по два овца, а по пятнадцать десятков лну, а по сту хлеба, а по пяти цебров овса, а по пяти цебров ржи, а по 20 кур».
Зміст вищенаведених грамот свідчить про правове регулювання міжнародних торговельно-економічних відносин, про зростання князівського домену й право успадкування, про умови виконання феодальних повинностей.
Окремі правові норми збереглися в літописах. Тут можна знайти деякі свідчення про міжнародні договори, про законодавчу діяльність князів і про новації в галузі кримінального права. Наприклад, з Іпатіївського літопису випливає, що в Галицько-волинській державі набув поширення такий вид злочину, як бунт проти князівської влади. За заколотницьку діяльність був засуджений 1245 р. боярин Володислав як «лихой заговорщик земли». Застосовувалися різні покарання: смертна кара, тюремне ув'язнення, вигнання, конфіскація майна тощо. За літописом, «за невірність» князь Роман Мсти-славич засудив боярина Жирослава вигнанням і конфіскацією майна; Данило Галицький після суду над Доброславом наказав ув'язнити його в тюрму. І якщо застосовувались такі кари до бояр, то немає сумніву, що карне (кримінальне) право ще жорстокіше карало селян і міщан.
Хоч згаданих документів дуже і дуже мало, вони усе ж поглиблюють наші знання, наближають нас до джерел права Київської Русі.
Основним же нормативним документом була «Руська правда». Кожна з її редакцій висвітлює матеріал з тієї чи іншої галузі права.
Охорона приватної власності — одне з основних призначень «Руської правди». Вона уже відрізняла право власності від прав володіння. Так, за ст. 71 Розширеної редакції правди, знищення знаків власності на бортних деревах каралося великим штрафом (12 гривень). Цей штраф означав передовсім захист самого принципу приватної власності, на який зазіхав порушник. У «Руській правді» віддзеркалився процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Короткій правді розмір штрафу залежав лише від виду й кількості вкраденого, то в Розширеній правді — ще й від місця вчинення злочину (вкрадено худобу із закритого приміщення чи з пастівника). «Руська правда» чимало уваги приділяла закріпленню і захистові приватної власності на землю, і насамперед феодальної. Стаття 34 Короткої правди встановила високий штраф за переорювання межі й знищення межового знаку. Розширена правда охоплює ще більше випадків порушення межі й кари за той чи інший злочин.
Право приватної власності тісно пов'язувалося зі спадковим правом. У Київській Русі спадкове право відігравало важливу роль. З його допомогою багатства, нагромаджені поколіннями власників, залишалися в руках одного стану. Статті «Руської правди» закріпили ряд привілеїв для феодалів. Так, з розвитком князівської влади майно померлих смердів, які не мали синів, стало переходити до князя. Для бояр і дружинників було зроблено виняток: їхнє майно при відсутності синів могли успадковувати й дочки. До повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати, а в разі її відсутності або якщо вона виходила заміж, призначався опікун з близьких родичів. Передавання майна опікунові здійснювалося при свідках. За управління майном опікун мав право на прибуток. Зазначимо, що спадкове право в Київській Русі уже було добре складено.
Поряд із спадковим набуло розвитку й зобов'язальне право. Система зобов'язань була нескладною. Зобов'язання оформлялися угодами: обміну, купівлі-продажу, позики, за-купництва та ін. Особи, що не виконали зобов'язань, перетворювалися на холопів. Так, закуп, який не виконав зобов'язання за угодою, обертався, за статтею «Руської правди», на повного холопа. Що стосується способів укладення зобов'язань, то вони, як правило, були усними, при цьому використовувалися різного роду символічні форми — так звані литки, могорич, рукобиття, зв'язування рук та ін. При укладенні деяких угод вимагалася присутність послухів. Невиконання угод вело до застосування системи покарань.
У цьому зв'язку в Київській Русі було складне кримінальне право. Ранньофеодальне право не відрізняло чітко кримінального правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 Короткої правди злісний неплатіж боргу, який утворювався в результаті цивільно-правової угоди, визнавався образою і тягнув за собою кару у вигляді штрафу. Образа, за «Руською правдою», це злочин. Під образою малося на увазі всяке порушення громадського стану, яке полягало насамперед у заподіянні потерпілому матеріальної і моральної шкоди. Норми «Руської правди» свідчать, що система кари формувалася в праві залежно від станової належності як потерпілого, так і злочинця. Інакше кажучи, підхід до захисту інтересів феодалів і феодальне залежних громадян був неоднаковим. Правом Київської Русі визначалися об'єкти злочинних діянь, за які передбачалася кара: виступи проти князя, феодалів, церкви, особи, порушення права приватної власності, невиконання угод тощо. Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядь, оскільки вони належали феодалові, який і відповідав за їхні неправомірні вчинки. Разом з тим це не виключало покарання рабів за згодою власника. Могли його фізично карати аж до скону. Після смерті князя Ярослава вбивати рабів заборонялося. В цьому виявилося бажання феодалів зберегти від винищення свою челядь. За вбивство князівських холопів і смердів призначався штраф у 5—12 гривень. Найвищою сумою покарань була віра — 40 гривень (гривня мала 150 грамів, а за розрахунками Лешкова — 80 грамів срібла, що дорівнювало 23 кобилицям = 40 коровам = 400 баранам).
Найдавнішою формою покарання була помста злочинцеві з боку потерпілого або його родичів. Помста спочатку обмежується (ст. 1 Короткої правди; ст. 1 «Руської правди»), а потім відміняється зовсім (ст. 2 «Руської правди»).
Отже, кримінальне право випливало з феодальних відносин, захищало передовсім феодалів. Але якщо й феодал вчиняв тяжкий злочин, то і він підлягав покаранню.
Головне місце в системі покарань займали помста й грошовий штраф. Спроби узаконити смертну кару, яка набула поширення у візантійському праві, щоразу закінчувалися її скасуванням, оскільки це суперечило інтересам громади й зменшувало прибуток держави, князя, церкви від «викупів».
Те, що візантійське право повільно поширювалося в Київській Русі, М. Грушевський пояснює різницею в культурі двох країн та існуванням на Русі власних, глибоко укорінених і достатньо розроблених правових поглядів.
< Попередня Наступна >