Головне меню

Джерела та основні риси права Руси-України

Історія держави і права України - Історія держави і права України
110

Джерела та основні риси права Руси-України

Як зазначається в «Повісті временних літ», народи кня­жінь, що увійшли до складу Київської Русі, мали «обичаї свої, закони батьків своїх і перекази». Інакше кажучи, в племен Русі переважало звичаєве право. До найдавніших норм звичаєвого права слов'ян відносяться норми, які регулювали порядок здійснення кривавої помсти й деяких процесуальних дій (присяги, оцінки показань свідків тощо). Залишки звичає­вого права, котрі дійшли до нинішніх поколінь, виявляють себе:

1) в юридичних символах, наприклад в обряді посадження шанованого гостя князя на «стіл», що вказує: в державному праві Русі такий обряд був нормою звичаєвого права. Або символ рукобиття при свідках означає норму укладення кон­тракту купівлі-продажу;

2) в численних прислів'ях. Маємо цілу низку прислів'їв, які вказують на ті чи інші норми звичаєвого права. Наприклад, «що ухвалить старший город, на тім мусять стати пригороди». Ця колись важлива норма державного права означала, що рішення центрального міста є обов'язковими для менших міст, які інколи називалися пригородами.

«Повість временних літ» наводить приклади того, що в народів княжінь були неоднакові звичаї укладення шлюбу. В древлян викрадали дівчат, у родимичів і в'ятичів дівчата й хлопці обирали один одного на русаліях чи інших ігрищах (Івана Купала).

Норми звичаєвого права фіксувалися пізніше в офіційних документах, наприклад у русько-грецьких і русько-візантій­ських угодах. Міжнародні угоди 911, 944, 971 рр., які дійшли до сучасників, це значний крок у розвитку руського феодаль­ного права.

Розкриваючи зміст права за угодою 911р. між князем Оле­гом і візантійськими імператорами Львом, Олександром та Костянтином, зазначимо, що вона регулювала дружні від­носини

між державами та їх непорушність. Більша частина цієї угоди була відведена нормам кримінального права. На­приклад, якщо грек чи русин вчинив пограбування, то перед­бачався обов'язок держав повернути награбоване. Винні кара­лися штрафом у розмірі потрійної вартості награбованого.

Після поразки Ігоря Рюриковича представники Візантії новим договором 944 р. обмежили деякі права русичів. Перш ніж вирядити до Греції кораблі в бажаній кількості, потрібно було грамотою князя повідомити їх кількість і мету прибуття. Для прибулих купців з Русі у Візантії визначалися певні райони розселення і правила їхньої поведінки. Тобто договір 944 р. обмежував права русичів, визначав правове поле пере­бування їх у Візантії.

Крім міжнародних угод до сучасників дійшли князівські статути й уроки. Це особливі збірники права. Літопис зафік­сував, що після загибелі Ігоря Рюриковича, який, певно, порушив норми звичаєвого права, княгиня Ольга своїм статутом 945 р. врегулювала збирання данини з древлян, вказала норми, строки і місце збирання.

З літописів ми дізнаємося про законодавчу діяльність Володимира Святославича, який уклав «Статут земляной». Ним князь врегульовував земельні відносини й відповідаль­ність за порушення права власності.

Князю Володимиру приписується створення «Церковного статуту». Він вважається кодексом церковно-судового права, який врегульовував відносини між князівською владою і церк­вою. В ньому визначалися місце церковної організації в державній системі й турбота держави про церкву. Князь закріпив державну підтримку церкви шляхом встановлення десятини від доходів князівських. Тут же князь регламентував діяльність і відповідальність церковних служителів.

Основою для церковного статуту Володимира були грецькі «Номоканони» — збірники візантійського канонічного (цер­ковного) права, які містили імператорські постанови відносно церкви і рішення церковних ієрархів, місця і ролі релігії в суспільстві.

,Норми правових статутів, які виникли у IX — Х ст., увій­шли до «Руської правди», найдавнішу частину якої становила «Правда Ярослава», видана ним Новгороду 1016 р. Новий закон систематизував правові норми й регламентував взаємо­відносини між різними прошарками міського населення.

Здобувши владу за допомогою новгородців, Ярослав Мудрий між 1024—1026 рр. видає «Покон вірний». Цей закон визначав розміри данини, яка справлялася з населення на користь князівських дружинників, а також розміри вір (штрафів) за порушення законодавства і порядку в державі.

Подальший розвиток давньоруського законодавства пов'язаний з іменами синів Ярослава Мудрого. 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні бояри й представники вищого духівництва затвердили у Вишгороді «Правду Ярос-лавичів». Цей збірник законів був реакцією на народні рухи на Русі в кінці 60-х— на початку 70-х рр. XI ст.

Згаданий збірник законів посилював персональну відпо­відальність за порушення феодального закону. Зросли норми віри за порушення права феодальної власності. Разом з тим «Правда Ярославичів» певною мірою обмежила сваволю вотчинників над залежним населенням. Їм заборонялося без князівського суду («без княжого слова») карати смердів. За порушення цієї норми винний платив 3 гривні. Призна­чався штраф за крадіжку або знищення коней смердів. Підтверджено було й високі (до 40 гривень) штрафи за вбив­ство смерда.

Закони Ярослава Мудрого та його синів було виявлено в складі літописів, а також у пізніших юридичних збірниках «Мірило праведне», «Кормча» та ін.

Пізніше князівські закони отримали назву «Руська прав­да». До сучасників дійшло понад 100 списків «Руської правди».

Залежно від місця перебування списки названо, на­приклад, Синодальним (зберігався в бібліотеці Синоду), Троїцьким (в Троїце-Сергієвій лаврі), Академічним (у біб­ліотеці Академії наук). Розрізняють списки й залежно від осіб, які віднайшли їх, наприклад, Карамзінський, Татищевський, Археографічний (виявлений Археографічною комісією) та ін. Всі знайдені списки, залежно від їхнього змісту, поділяють на три редакції: Коротку, Розширену і Скорочену із Роз­ширеної. Остання становить найпізнішу переробку Розши­реної «Руської правди».

«Руська правда» — збірник законів феодального права, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів, їх­нього оточення, захищали життя і майно панівних станів суспільства. Це можна довести статтями про відповідальність за вбивство, про успадкування, про заподіяння образ. Окремі частини «Руської правди» виникли в найскладніші і най-гостріші моменти історії Київської Русі. В оригіналах списки «Руської правди» не було поділено на пронумеровані статті (лише окремі списки містять заголовки деяких частин доку­мента) і тільки пізніше з науковою метою такий поділ було проведено.

Найдавнішою редакцією «Руської правди» є Коротка ре­дакція. Вона відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Як уже згадувалося, в її тексті закріплено фрагменти давньоруського права, які відносяться ще до VIII— IX ст. Коротка правда поділяється на кілька частин: «Правда Ярослава» (ст. 1— 18), «Правда Ярославичів» (ст. 19—41), «Покон вірний» (ст. 42), «Урок мостникам» (ст. 43). Час ви­никнення «Правди Ярослава» відносять до 30-х рр. XI ст. «Правда Ярославичів» була прийнята на князівському з'їзді, який відбувся між 1054 — 1073 рр. Появу Короткої правди як єдиного збірника права дослідники відносять до кінця XI — початку XII ст.

Що ж до Розширеної правди, то дослідникам і до новіт­нього часу не вдалося остаточно встановити дату й місце ук­ладення цього загальноруського збірника права. Вважається, що безпосередньою причиною її появи було повстання нов­городців 1207 р. проти лихварства Мірошкіновичів (див.: Тихомиров М. Н. Исследования о «Русской правде»: Проис-хождение текстов.— М.—Л., 1941). На думку П. Толочка, Розширена правда виникла як результат зміцнення велико­князівської влади під час відносної стабілізації міжкнязів-ських відносин. Такими були останні роки великого князю­вання Ізяслава Мстиславича (1151—1154), а також роки правління Ростислава Мстиславича (1159 — 1167), який ще в 1136 — 1137 рр. видав Смоленський статут і, мабуть, був добре знайомий з основами давньоруського законодавства (див.: То-лочко П. П. Киев й киевская земля в зпоху феодальной разд-робленности XII—XIII вв.—К., 1980). Отже, Розширена прав­да, як і Коротка, виникла в процесі розвитку давньоруської державності і є важливим джерелом права та юридичної думки в цілому.

Третя редакція «Руської правди» — Скорочена — виникла не раніше другої половини XII ст. Більшість вчених розгляда­ють цю пам'ятку як переробку одного із списків Розширеної правди і датують її укладення десь кінцем XIV ст. Деякі дослідники, зокрема Н. Максимейко, датують цю пам'ятку XIV або XVII ст. і пов'язують її виникнення зі спробами кодифікації, що мали місце у цей період.

Зазначимо, що спроби кодифікації правових норм здій­снював і Володимир Всеволодович (Мономах). Після пов­стання 1113 р. він уклав статут, який було затверджено в Бе­рестові київськими, білгородськими й переяславськими тисяцькими, «мужами» князя Олега Святославича та іншими представниками феодальної знаті. Увійшовши в історію як Статут Мономаха, цей збірник прав відобразив інтереси па­нуючої верхівки. В ньому підтверджувалися імунітет феодалів та їхні права на експлуатацію залежного населення.

Разом з тим статут дещо обмежував лихварство, що можна розглядати як завоювання міщан і селян. Тут же вносилися статті, які полегшували становище закупів.

Онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич та інші також приймали статути, які обмежували права представників князівської адміністрації. Багато норм статутів регулювали правове становище князівського господарства, правопорядок у вотчинних селах, спадкоємництво тощо.

Серед документів, створених у XII — XIII ст., слід назвати чотири пам'ятки Галицько-волинської держави, що дійшли до нашого часу й містять цінні свідчення про правове життя в цій землі у період ординського панування.

Від середини XII ст. збереглася грамота князя Івана Рос-тиславича (Берладника), яка є пам'яткою історії Дунайсько-дністровських земель. Вона розкриває економічні зв'язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Грамота регламентувала правове становище деяких іноземних купців під час їхнього перебування у князівстві. Встановлювалися пільги для болгарських купців, які звіль­нялися від сплати мита.

Інший правовий документ — «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.) свідчить, що в період феодальної роздробленості вдосконалювалося спадкове право, зокрема в документах викладено заповіт кня­зя на ім'я своєї жінки (княгині). В ньому вказано право кня­гині успадкувати «город свой Кобрьінь, й с людьми, й с данью, село Городе... й с мьітом й другие села». Далі в документі йде мова про закуплені раніше ним землеволодіння: «А село есмь купил Беревиче у Юрьевича у Давьідовича Федорка». Цей приклад свідчить, що князі Галицькі збільшували свій домен і за рахунок купівлі земель, які оформляли правовими доку­ментами. Купівля-продаж фіксувалася відповідними грамо­тами (див.: Памятники русского права (под ред. Юшкова). «Рукописання» містить матеріал для вивчення організації управління селами й містами у Південно-Західній Русі.

Ще один правовий документ — грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р. (див.: Історичні джерела та їх використання.— К., 1969), містить матеріал про розміри й форми феодальних повинностей з міського населення на користь державної влади. Наприклад: «Се аз князь Мстислав, син королев, внук Романов, уславляю ловчеє на еберстьіньї й в веки за их коро-лому: со ста по две лукне меду, а по два овца, а по пятнадцать десятков лну, а по сту хлеба, а по пяти цебров овса, а по пяти цебров ржи, а по 20 кур».

Зміст вищенаведених грамот свідчить про правове регулю­вання міжнародних торговельно-економічних відносин, про зростання князівського домену й право успадкування, про умови виконання феодальних повинностей.

Окремі правові норми збереглися в літописах. Тут можна знайти деякі свідчення про міжнародні договори, про законо­давчу діяльність князів і про новації в галузі кримінального права. Наприклад, з Іпатіївського літопису випливає, що в Галицько-волинській державі набув поширення такий вид злочину, як бунт проти князівської влади. За заколотницьку діяльність був засуджений 1245 р. боярин Володислав як «лихой заговорщик земли». Застосовувалися різні покарання: смертна кара, тюремне ув'язнення, вигнання, конфіскація майна тощо. За літописом, «за невірність» князь Роман Мсти-славич засудив боярина Жирослава вигнанням і конфіска­цією майна; Данило Галицький після суду над Доброславом наказав ув'язнити його в тюрму. І якщо застосовувались такі кари до бояр, то немає сумніву, що карне (кримінальне) право ще жорстокіше карало селян і міщан.

Хоч згаданих документів дуже і дуже мало, вони усе ж поглиблюють наші знання, наближають нас до джерел права Київської Русі.

Основним же нормативним документом була «Руська правда». Кожна з її редакцій висвітлює матеріал з тієї чи іншої галузі права.

Охорона приватної власності — одне з основних призна­чень «Руської правди». Вона уже відрізняла право власності від прав володіння. Так, за ст. 71 Розширеної редакції правди, знищення знаків власності на бортних деревах каралося великим штрафом (12 гривень). Цей штраф означав передо­всім захист самого принципу приватної власності, на який зазіхав порушник. У «Руській правді» віддзеркалився процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Ко­роткій правді розмір штрафу залежав лише від виду й кількості вкраденого, то в Розширеній правді — ще й від місця вчинення злочину (вкрадено худобу із закритого приміщення чи з пастівника). «Руська правда» чимало уваги приділяла закріпленню і захистові приватної власності на землю, і на­самперед феодальної. Стаття 34 Короткої правди встановила високий штраф за переорювання межі й знищення межового знаку. Розширена правда охоплює ще більше випадків пору­шення межі й кари за той чи інший злочин.

Право приватної власності тісно пов'язувалося зі спад­ковим правом. У Київській Русі спадкове право відігравало важливу роль. З його допомогою багатства, нагромаджені поколіннями власників, залишалися в руках одного стану. Статті «Руської правди» закріпили ряд привілеїв для феодалів. Так, з розвитком князівської влади майно померлих смердів, які не мали синів, стало переходити до князя. Для бояр і дружинників було зроблено виняток: їхнє майно при відсут­ності синів могли успадковувати й дочки. До повноліття спад­коємців спадком розпоряджалася їхня мати, а в разі її відсут­ності або якщо вона виходила заміж, призначався опікун з близьких родичів. Передавання майна опікунові здійснюва­лося при свідках. За управління майном опікун мав право на прибуток. Зазначимо, що спадкове право в Київській Русі уже було добре складено.

Поряд із спадковим набуло розвитку й зобов'язальне право. Система зобов'язань була нескладною. Зобов'язання оформлялися угодами: обміну, купівлі-продажу, позики, за-купництва та ін. Особи, що не виконали зобов'язань, перет­ворювалися на холопів. Так, закуп, який не виконав зобо­в'язання за угодою, обертався, за статтею «Руської правди», на повного холопа. Що стосується способів укладення зобов'я­зань, то вони, як правило, були усними, при цьому використо­вувалися різного роду символічні форми — так звані литки, могорич, рукобиття, зв'язування рук та ін. При укладенні деяких угод вимагалася присутність послухів. Невиконання угод вело до застосування системи покарань.

У цьому зв'язку в Київській Русі було складне кримінальне право. Ранньофеодальне право не відрізняло чітко кримі­нального правопорушення від цивільно-правового. Так, згід­но зі ст. 15 Короткої правди злісний неплатіж боргу, який ут­ворювався в результаті цивільно-правової угоди, визнавався образою і тягнув за собою кару у вигляді штрафу. Образа, за «Руською правдою», це злочин. Під образою малося на увазі всяке порушення громадського стану, яке полягало насамперед у заподіянні потерпілому матеріальної і моральної шкоди. Норми «Руської правди» свідчать, що система кари формува­лася в праві залежно від станової належності як потерпілого, так і злочинця. Інакше кажучи, підхід до захисту інтересів феодалів і феодальне залежних громадян був неоднаковим. Правом Київської Русі визначалися об'єкти злочинних діянь, за які передбачалася кара: виступи проти князя, феодалів, церкви, особи, порушення права приватної власності, неви­конання угод тощо. Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядь, оскільки вони належали феодалові, який і відповідав за їхні неправомірні вчинки. Разом з тим це не виключало покарання рабів за згодою власника. Могли його фізично карати аж до скону. Після смерті князя Ярослава вбивати рабів заборонялося. В цьому виявилося бажання феодалів зберегти від винищення свою челядь. За вбивство князівських холопів і смердів призначався штраф у 5—12 гривень. Найвищою су­мою покарань була віра — 40 гривень (гривня мала 150 грамів, а за розрахунками Лешкова — 80 грамів срібла, що дорівню­вало 23 кобилицям = 40 коровам = 400 баранам).

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцеві з боку потерпілого або його родичів. Помста спочатку обме­жується (ст. 1 Короткої правди; ст. 1 «Руської правди»), а потім відміняється зовсім (ст. 2 «Руської правди»).

Отже, кримінальне право випливало з феодальних відно­син, захищало передовсім феодалів. Але якщо й феодал вчиняв тяжкий злочин, то і він підлягав покаранню.

Головне місце в системі покарань займали помста й гро­шовий штраф. Спроби узаконити смертну кару, яка набула поширення у візантійському праві, щоразу закінчувалися її скасуванням, оскільки це суперечило інтересам громади й зменшувало прибуток держави, князя, церкви від «викупів».

Те, що візантійське право повільно поширювалося в Київ­ській Русі, М. Грушевський пояснює різницею в культурі двох країн та існуванням на Русі власних, глибоко укорінених і до­статньо розроблених правових поглядів.

 

< Попередня   Наступна >