Виправно-трудове право

На початку 20-х рр. порядок застосування каральних за­ходів і трудового виховання в республіці регулювався окре­мими рішеннями і постановами Наркомюсту УСРР. Відпо­відно до Положення «Про центральний і місцеві каральні відділи УСРР» від 20 липня 1920 р. було створено центральний і місцеві каральні відділи. Визначалися завдання і функції цих відділів та їхня компетенція.

1920 р. Наркомюст УСРР видавав нормативні акти у виг­ляді інструкцій. До кінця року вийшло 83 інструкції і цирку­ляри стосовно центрального карального відділу. Так, «Тимча­сова інструкція про позбавлення волі як міри покарання і про порядок відбування його» якийсь час використовувалася як правова база у цій сфері виправно-трудового права.

Ці та інші (зокрема, ВТК РСФРР 1924 р.) нормативні акти з означеної галузі права стали основою для підготовки Вип­равно-трудового кодексу УСРР. ВУЦВК прийняв його 23 жовт­ня 1925 р. Завданням Кодексу було встановлення і здійснення системи виправно-трудових заходів з метою перевиховання злочинних елементів, що було утопією.

У Кодексі детально розписувалися організація системи виправно-трудових установ і відповідний режим у них, покликаний сприяти зміцненню в осіб, що скоїли злочини, таких рис характеру і звичок, які б утримували їх від подальших пра­вопорушень, а також зазначалося, що цей режим не може бути спрямований на заподіяння фізичних страждань чи на приниження людської гідності в'язнів.

Комуно-радянська система вимагала жорстокіших законів для боротьби з «класовими ворогами» соціалізму. На союзно­му рівні доручалося НКЮ СРСР і НКВС розробити проект змін законодавства про примусові роботи, проекти постанов, які б регулювали порядок відбуття заслання. Пропонувалося вжити заходів щодо впорядкування режиму в місцях позбав-ленн

Після внесення змін до ст. ст. 13, 18, 22 і 38 «Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» було встановлено новий порядок ув'язнення, а також створено виправно-трудові табори. Це дало початок суттєвим змінам у системі виправно-трудових установ. Якщо раніше види ув'язнення поділялися на позбавлення волі з су­ворою ізоляцією і без такої, то тепер запроваджувався інший поділ: на позбавлення волі у віддалених місцевостях Союзу РСР і утримання в загальних місцях відбуття покарання. Ув'язнені на термін від трьох до десяти років відбували пока­рання у виправно-трудових таборах.

Ці табори підпорядковувалися ОДПУ, тому ув'язнення в них не регламентувалося нормами виправно-трудового кодек­су.

Як свідчать офіційні дані, у підпорядкуванні лише ГУЛАГу МВС СРСР 1953 р. налічувалося понад 257 спецпоселень, 687 ви­правно-трудових колоній, 52 пересильні тюрми, а також 10 особливих таборів, де постійно тримали кілька мільйонів осіб (див.: Микулин А. Концентраційні табори в Совєтсько-му Союзі.— Видання ОУН, 1958. С. 159).

Жорстокий сталінський тоталітарний режим ставив поза законом цілі народи, оголошуючи їх злочинцями. Такі затав­ровані народи, зокрема українці західних областей, жителі Прибалтики, німці, кримські татари й греки, балкарці, інгуші, чеченці, калмики, карачаєвці та ін., підлягали покаранню шляхом вивезення зі своїх етнічних територій. Вони зазнавали всіляких кривд, позбавлялися прав і свобод. В роки 2-ї світової війни в СРСР було репресовано близько 2,5 млн представ­ників цих народів.

У ЗО — 40-х рр. радянські каральні органи грубо порушу­вали законність і права людини. Із понад 5 млн 700 тис. радянських військовополонених на 1 травня 1944 р. померло від холоду, голоду, хвороб і терору понад 2 млн 500 тис., а кількість спалених і вбитих пересягнула за 1 млн. Понад 2 млн осіб, які повернулися в СРСР з німецьких концтаборів, було запроторено до спеціальних радянських концтаборів. У жод­ній іншій країні світу не існувало такого суворого, як в СРСР, режиму відбуття покарання.