Головне меню

9.2. Держава і право періоду Гетьманату П. Скоропадського

Історія держави і права України - Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.2
134

9.2. Держава і право періоду Гетьманату П. Скоропадського

29 квітня 1918 р. у Києві на скликаному з ініціативи “Союзу земельних власників” з’їзді українських хліборобів П. Скоропадського проголосили гетьманом України. Центральна Рада була розігнана окупаційними військами. Проте не слід вважати організаторами її повалення німців чи австрійців. Це сталося як закономірний результат невдоволення заможніших верств населення, які вимагали відновити приватну власність і покласти край революційному хаосо­ві. Нащадок давнього роду козацької старшини, авторитетний бойо­вий генерал П. Скоропадський із початком революції українізував своє військове з’єднання, але Центральна Рада відкинула його по­слуги. Прихід до влади П. Скоропадського був умотивований намаганнями відновити правопорядок, скасувати “соціалістичні експерименти” Центральної Ради.

Протягом доби прихильники гетьмана захопили державні установи. У день свого обрання П. Скоропадський звернувся з ”Грамо­тою до всього українського народу” і оприлюднив “Закони про тимчасовий державний устрій України”, в основу яких була покладена ідея короткочасної сильної влади. Центральна Рада, Мала Рада, зе­мельні комітети розпускалися, закони Центральної Ради й Тимчасо­вого російського уряду скасовувалися. За Україною закріплювалася нова офіційна назва "Українська держава".

Згідно із Законами про тимчасовий державний устрій України “влада управління належала виключно гетьманові України в межах усієї Української держави”. В історикоправовій літературі існують різні точки зору на природу гетьманської влади. Дехто із науковців вважає, що з утворенням Гетьманату в Україні відбувся перехід до президентської республіки. Окремі дослідники стверджують про по­вернення до монархічної форми правління. Справді, титул “гетьман” асоціюється з квазімонархічними традиціями, пов’язаними з козацькими гетьманам

и.

Фактично ж “до обрання Сейму” встановлювався тимчасовий диктаторський режим. Гетьману належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади: “Без його санкцій ніякий закон не може мати сили”. Він призначав і звільняв виконавчу владу - отамана Ради Міністрів і весь склад Кабінету Міністрів. До повноважень гетьмана належало керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Він був “Верховним Воєводою Української Армії і Флоту”, оголошував во­єнний, осадний стан, здійснював помилування.

Дбаючи про неперервність керівництва країною, П. Скоропадський 1 серпня 1918 р. затвердив ухвалений Радою Міністрів тимчасовий Закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України. За цим законом у зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Колегія мала складатися з трьох осіб: одного правителя заздалегідь визначав сам гетьман, одного вибирав сенат і одного - Рада Міністрів. Характеризуючи цей закон, можна говорити про прагнення створити механізм правового забезпечення стабільності й наступності вищої державної влади.

Законами про тимчасовий державний устрій України функція організації та координації діяльності центральних відомств “по предметах як законодавства, так і вищого державного управління” по­кладалася на призначену гетьманом Раду Міністрів. Очолював Раду Міністрів Отаман-Міністр, який згодом став називатися Головою Ради Міністрів. “Керування справами Ради Міністрів” покладалося на “Генерального секретаря (згодом він став називатися Державним секретарем) і на підлеглу йому Державну Генеральну канцелярію”. На початку травня було затверджено склад Ради Міністрів, до якої ввійшли міністри внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, народної освіти (21 червня перейменовано у Міністерство народної освіти та мистецтв), судових справ, військовий міністр, генеральний контролер. Також були створені нові Міністерство народного здоров’я і Міністерство сповідань, що займалося релігійними справами. Міністерства поділялися на департаменти й управління. Гетьман 25 травня затвердив “Положення про Малу Раду міністрів”, яка складалася з товаришів (заступників) міністрів і мала розглядати пропозиції окремих міністерств, що не потребували письмового узгодження, проекти штатів та кошторису окремих міністерств тощо.

Соціалістичні діячі, більшість із яких були членами Центральної Ради, не змогли стати вище партійних інтересів і не підтримали геть­манський уряд. Тому уряд було сформовано за участю кадетів та мо­нархістів. Проте це були талановиті адміністратори. Що стосується численних тверджень про неукраїнське походження членів гетьманського уряду, то це не відповідає дійсності. Переважна більшість членів уряду була українського походження, в тому числі його голо­ва професор історії права М. Василенко, великий землевласник Ф. Лизогуб, який потім очолив уряд, видатний український діяч Д. Дорошенко та ін. Проте після відставки Ф. Лизогуба у сформованому 14 листопада проантантівському і проросійському уряді на чо­лі із С. Гербелем українців майже не було.

Для періоду гетьманства характерний розвиток інституту дер­жавної служби. В основу вимог до держслужбовців були покладені не їхні політичні уподобання, а професійні ознаки. Згідно з гетьманською “Грамотою до всього українського народу” від 29 квітня уря­довці, окрім міністрів Центральної Ради і їх заступників, були залишені на посадах. Відповідно до Закону “Про порядок призначення на державну службу” від 25 травня кожен, хто перебув чи вступав на державну службу, а також військові й судді мали приносити “уро­чисту обітницю” на вірність Українській державі.

Здобутками Української держави слід вважати й успіхи у зовнішньополітичній сфері. Якщо Центральна Рада мала дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною й Туреччиною, то Гетьманат обмінявся посольствами з 12 країнами. Під тиском німців навіть Радянська Росія визнала Українську державу. У стислі терміни була створена власна дипломатична служба.

Формування органів місцевого управління відбувалося в ситуації гострого протистояння з боку місцевих організацій політичних партій, більшість яких була соціалістичного спрямування. До того ж гетьман, розпустивши органи місцевого управління й комісарів Центральної Ради, поновив адміністративно-територіальний поділ, який діяв ще за царату. У губерніях, повітах із місцевих поміщиків та земських діячів призначалися старости, яким належала вся повнота влади на місцях. Губернські старости за своїм статусом практично прирівнювалися до царських губернаторів. Згідно із Законом від 30 листопада поновлювався колишній інститут “земських начальників”, утворювалися повітові та губернські ради у сільських справах. Усе це переконливо свідчить про те, що система місцевої влади формувалася за зразком колишньої російської моделі. Впродовж кількох мі­сяців в Україні було створено дійовий адміністративний апарат. Але російське чиновництво, що посіло місця в державній адміністрації, було переважно зацікавлене у відновленні імперії. Безпосередньо системою місцевої адміністрації, як і за часів УНР, керувало Міністерство внутрішніх справ.

Гетьманські установи й органи зазнавали постійного втручання окупаційної влади, що здійснювала грабіжницьку політику в Україні. До Німеччини ешелонами вивозилося продовольство й промислове устаткування. Розпочалося масове повернення в Україну поміщиків і капіталістів, яким поверталися заводи, фабрики, землі, маєтки, виплачувалася компенсація за збитки. Все це спричинило надзвичайне загострення соціально-політичної ситуації в країні.

Ситуацію в Український державі ускладнювало також протистояння місцевої адміністрації й органів місцевого самоврядування, що перебували під впливом опозиційних до гетьмана українських політичних партій. У травні Міністерством внутрішніх справ було заборонено з’їзд представників міст. Були розпущені Катеринославська й Одеська міські думи. Згідно із Законом від 29 червня губернські старости отримали право розпускати волосні земські збори й управи, міські думи. Водночас гетьманський уряд намагався створити на місцях лояльне до Гетьманату самоврядування. Сподіваючися знайти соціальну опору режиму в середовищі заможних селян, Гетьман виділив їх в окрему категорію громадян - козаків. Новий Закон про вибори до земств від 5 вересня вводив куріальну систему виборів, яка мала привести до того, щоб земське життя провадили заможні хлібороби.

Реформування судової системи Української держави розпочалося з вищої судової інстанції - Генерального суду. У Законах про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня у розділі “Про Генеральний суд” зазначалося, що він “уявляє собою вищого хоронителя і захисника закону та Вищий Суд України в справах судових та адміністративних”. На Генеральний суд покладалося оголошення всіх законів та наказів уряду. Призначення генеральних суддів відтепер мало здійснюватися Гетьманом. У травні Гетьман затвердив Закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні, - “іменем Закону Української держави”. Відповідно до Закону від 2 червня Генеральний суд мав складатися з департаментів: цивільного, карного й адміністративного. На нього покладалися функції, що раніше належали російському “Правительствующему сенату”, а також касаційні функції Головного Військового суду. Реформування вищої судової інстанції було завершено після створення відповідно до Закону від 8 липня Державного сенату на чолі з Президентом, який складався з Адміністративного, Цивільного і Карного Генеральних судів.

Законом від 8 липня “Про Судові палати й апеляційні суди” було скасовано апеляційні суди й відновлено діяльність Судових палат: Київської, Харківської та Одеської. Адміністративні, цивільні й кримінальні справи розглядалися окружними судами у складі постійних суддів і 12 присяжних засідателів. Відновлювалася й мирова юстиція. Постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня було розширено під­судність кримінальних та цивільних справ мировим суддям.

Загальне керівництво судочинством покладалося на Міністерство юстиції, компетенція якого розширювалася. Так, міністр юстиції отримав право призначати й звільняти з посад мирових суддів і голів з’їздів мирових суддів.

Крім загальних існували й військові суди, значення яких зростало з посиленням гетьманських репресій. Відповідно до Закону від 21 червня “Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію” вони поділялися на вищі (Київський та Катеринославський) і штабні - ті, що діяли при штабах дивізій, корпусів і Головному штабі. У справах про заколоти, агітацію проти Української держави, протидію владі, вбивства застосовувалась виняткова підсудність.

Судові установи при розгляді справ керувалися кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством Російської імперії, щоправда, вносячи певні зміни відповідно до нових умов у склад злочинів і призначення міри покарання.

Організовувалася українська прокуратура. Законом “Про Державний сенат” встановлювалися посади прокурорів і товаришів (заступників) прокурорів. Обов’язки Генерального прокурора покладалися на Міністра юстиції. Передбачалась участь прокурора у засіданнях військових судів.

Поновлювалася діяльність адвокатури, на яку покладалася функція представництва у цивільних і захисту в кримінальних справах. Першим кроком у створенні власного нотаріату стало встановлення порядку призначення і звільнення нотаріусів Києва, Харкова й Одеси. За поданням відповідних окружних судів нотаріусів мало призначати (звільняти) Міністерство юстиції.

У системі правоохоронних органів чільне місце належало створеній відповідно до закону від 18 травня Державній варті. На неї по­кладалися охоронні, розвідувальні, контррозвідувальні, наглядові, силові й карні функції. Загальне керівництво її діяльністю здійснював департамент Державної варти Міністерства внутрішніх справ, а в губерніях і містах - старости й отамани.

Головні засади створення власної правової системи були визначені в Законах про тимчасовий державний устрій: “Українська держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі”. Тут же встановлювалися й правові основи законотворчого процесу: “Закони розробляються в кожному Міністерстві по належності і передаються на загальне обміркування Раді Міністрів. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектів вони передаються на ствердження Гетьманові”. Міністрам надавалась можливість видавати розпорядження в розвитку і поясненні законів. Законом від 2 червня “Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму й порядок оголошення законів” керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і Державного секретаря. Про інтенсивність законодавчої діяль­ності гетьманського уряду свідчить той факт, що менш як за вісім місяців його існування було видано близько 300 законів.

Деякі попередні законодавчі акти були скасовані гетьманом, як такі, що суперечили соціально-політичним та економічним засадам Української держави. Така доля спіткала, наприклад, досить суперечливий за своєю сутністю Закон Центральної Ради про національно-персональну автономію.

Водночас гетьманська адміністрація вибірково застосовувала правові акти із законодавчої спадщини як Центральної Ради, так і Російської імперії. Наприклад, у циркулярі Міністерства праці від 16 травня зазначалося, що всі попередні акти у сфері трудового зако­нодавства зберігають свою чинність, “якщо вони не скасовані Урядом Української держави”.

Тою мірою, як затверджувалися відповідні закони Української держави, скасовувались попередні законодавчі акти, про що, як правило, вказувалося в тексті того чи іншого закону. Показовим у цьо­му сенсі є Закон про українське громадянство від 1 липня, остання стаття якого скасувала Закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою у березні 1918 р. На відміну від закону Центральної Ради, цей закон базувався на “нульовому варіанті”: усі російські піддані, що перебували на Україні під час видання цього закону, визнавалися громадянами України.

Законодавство Української держави в цілому спрямовувалося на захист права приватної власності. Було запроваджено українську грошову систему, засновано банки. Особливе значення мало законо­давче врегулювання земельного питання. Скасувавши Закон Центральної Ради про соціалізацію землі, Гетьманат уживав заходів щодо унормування становища селян і поміщиків. Для підготовки ново­го земельного закону створювалися повітові та губернські земельні комісії, а також Вища земельна комісія на чолі з Гетьманом. Однак згідно із затвердженим у листопаді під тиском Українського націо­нального союзу на чолі з В. Винниченком проектом земельної реформи усі великі землеволодіння мали бути примусово викуплені державою й розподілені між селянами не більше як по 25 десятин. Допускалося існування господарств у розмірі до 200 десятин, якщо ці господарства мали культурне значення. Фактично це було повер­нення до скасованого Закону “Про соціалізацію землі” з деякою мо­дернізацією. Зрозуміло, що такий законопроект викликав різко негативне ставлення великих землевласників.

Незаперечними є успіхи гетьманського уряду в законодавчому забезпеченні культури й освіти. Було засновано близько 150 україно­мовних гімназій. У середніх школах започатковувалося обов’язкове вивчення української мови й літератури, а також історії та географії України. В жовтні у Києві і Кам’янці-Подільському відкрилися українські університети. Було також засновано український Національний театр, Національну капелу, Національний музей, Національний архів та бібліотеку, фонд якої мав понад мільйон томів. Вершиною освітньої діяльності Гетьманату стало урочисте відкриття 24 листо­пада Української академії наук. Президентом академії було обрано академіка В. Вернадського.

Створюючи власні Збройні сили, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки у законодавчому забезпеченні військового будів­ництва. Улітку 1918 р. гетьман наказав військовому міністерству відновити організацію козацтва як основного резерву військ. Важливе значення мали Закон про загальний військовий обов’язок від 24 липня та Закон про політично-правове становище службовців військо­вого відомства від 1 серпня 1918 р. Цими законами встановлювався строк служби два роки в піхоті й три - у кінноті та артилерії; військовослужбовцям заборонялося входити до складу політичних партій і організацій, вони позбавлялися активного й пасивного виборчого права.

У вересні Рада Міністрів і гетьман ухвалили план організації української армії, що мала складатися з 8 корпусів, кінних дивізій та інших військових з’єднань. Важлива роль надавалася Чорноморській флотилії, що складалася з кораблів, захоплених німцями за Брестською угодою і переданих ними Україні. Для підготовки військових кадрів засновувалися спеціальні школи. Було сформовано кілька військових з’єднань, у тому числі й Гвардійську Сердюцьку дивізію чисельністю 5 тис. чоловік, укомплектовану молоддю переважно з родин заможних селян. Вживалися заходи для формування військових частин з козаків. Козаки кожної губернії утворювали кіш на чолі з кошовим отаманом. До козацького стану належали нащадки козаків, але до нього записували і всіх охочих. Передбачалося створити українську армію чисельністю близько 300 тис. чоловік. Однак процес військового будівництва гальмувало командування окупаційних військ, яке боялося створення в Україні власного сильного війська.

Для періоду Гетьманату характерне посилення каральної спрямованості законодавства. Так, тимчасовим Законом від 8 липня 1918 р. “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства” та іншими актами поміщикам надавалося право використовувати примусову працю під час жнив. За ухилення від повинностей селянам загрожували великі штрафи, тюремне ув’язнення та інші покарання. За цим законом урожай 1918 р. вважався власністю держави і призначався на відправку до Німеччини й Австро-Угорщини. Селяни по­винні були здати хліб державі за твердими цінами, окрім частини, необхідної для прожиття. До вилучення продовольства залучалися створені при німецьких комендатурах спеціальні команди, які засто­совували жорсткі санкції і навіть розстріли. Народні маси позбавлялися політичних прав і свобод. Жорстко придушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції. Це спричинило активізацію повстанського руху і в умовах, коли окупаційні війська внаслідок рево­люції в Німеччині та розпаду Австро-Угорської імперії залишали Україну, призвело до повалення гетьманського режиму.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук